То хрест чи вінець?

З перших сторінок поринаєш у сільську стихію. Зустрічаються на базарі старі приятелі — полковник Варивон Кириченко і козак Володимир Чалий. Їхні діти — Марина й Грицько — одружуються. На сторінках роману письменник простежує їхні долі й долі їхніх нащадків.

А.Ройченко зримо й образно малює картини сільського побуту: «женихи роїлися, як бджоли біля липи квітучої», «дівчина перебирала хлопцями, як циган кіньми», «майнула думка, що віл коневі не товариш», «залізо слід кувати, поки воно гаряче»… Та наростає тривога: «…нове століття з незгод і пролитої крові розпочалося. Ворожки смуту страшну віщували».

У Біляївці з’явилися якісь заборонені газети. Жандарми роблять обшуки, підозрюють Пилипа Руденка і Серафима в більшовицькій агітації.

«За віру, царя, Отєчєство!». Перша світова війна загуділа гарматами й потонула у сльозах матерів. Цар відрікся від престолу. В Біляївці, як і по всій імперії, — різні думки й настрої. Автор передає це лаконічно: «Фронтовики бурлять. Біднота за більшовиків. Заможні селяни, особливо козаки, між собою гуртуються».

Ревком почав відбирати добро у заможних селян.

У Маяках Андріан Гончаров створив червоний партизанський загін, який вибив з Овідіополя білих і заходився забирати в селян коней та підводи. Почалися розстріли, арешти, суди, грабунки. Через роки онук Григорія Чалого так написав:

Червоні увірвались у село.
Село, неначе вулик, загуло.
Коней забрали, хліб,
картоплю, сало
І все, що у коморі ще лежало.
Денікінці ввірвались у село.
Село, неначе вулик, загуло.
Коней забрали, хліб,
картоплю, сало
І все, що у коморі ще лежало.
Петлюрівці ввірвались у село…
Махновці увірвались у село…
Поляки увірвались у село…
Більшовики вступили у село…

Часто серед селян звучало слово «бандит». А от хто був бандитом — це ще питання. Чому воїни Тютюнника — бандити? Чому авантюрист Григорій Котовський на революційній хвилі злетів на величезну висоту?

Воювали в Махна, Денікіна, в Петлюри, в червоних — кожен свою правду шукав. Аж поки перемогли більшовики — нахабством, жорстокістю, обманними лозунгами. Усім заправляла ЧК. Все контролювала, підгрібала під себе. Тому й приїхав Дзержинський на південь перевірити кордони, де велася боротьба з контрабандистами.

Вдалий прийом використав автор для характеристики маршала Червоної армії М. Тухачевського — гадання циганки, яка кидала йому словами в обличчя: «Друзів своїх вірних зраджуєш. Не мужнім воїном, а вбивцею і джиґуном ти залишишся в пам’яті людей…».

Нагромаджено в романі надто багато фактичного матеріалу. Історія про Соньку Золоту Ручку виглядає тут зайвою. Та й розповідь про Тухачевського нічого не додає в сюжеті твору. А що несе байка «Чесний по бумазі»?..

Одна з найкраще виписаних у романі «Балада про отамана Тютюнника». Зворушливо, в ключі кобзарської думи повідав автор про нього: «…рідна — земля, за свободу якої боровся отаман Тютюнник, не зігріла його розтерзане тіло — розстріляли його в чекістських застінках, невідомо, куди кісточки викинули славного патріота України. І пам’ять про нього намагалися знищити, стерти в людській свідомості».

Анатолій Ройченко пише: «Життя тривало. Тривожне, несправедливе, бо цинічно порушувались і Божі, і людські закони…»

Страшні 30-ті роки сколихнули й Біляївку, Яськи, Маяки. Репресії не зупинялися ні на мить. За Тухачевським арештували комбрига Івана Кириченка, уродженця села Яськи…

Замість полегшення — Друга світова закипіла. І знов — горе, сльози, випробування…

Розповідь про долю Петра Золотаренка й Антона Чалого та їхніх дітей автор продовжив у другому романі — «Час рани не виліковує».

Тільки чому ж мулько на душі, чого бракує у творі? Зрозуміла аж у кінці роману, коли прочитала ці рядки: «І співало поле, усміхались зорі далекі, а пустотливий вітерець принишк у кущах…». Видивлялася цього на кожній сторінці — описів таємничої придністровської природи, дикуватого Ту-рунчука, шереху багатоголосих плав-нів. Не вистачає в романі й портретних характеристик, скупе слово «гарний» не дає можливості уявити героя-красеня. Словесний опис села, поля, дороги… Все це і є позасюжетні елементи, які збагачують твір, викликають інтерес у читача, дають можливість краще уявити й зрозуміти зміст.

Геннадій Щипківський — знана людина не тільки на Одещині, а й у всій Україні. В його біографії — і лікування людей, і головування в колгоспі, і будівництво шляхів, і робота в районному відділі культури. Багато сил віддав становленню Незалежної України як член центрального проводу Народного руху.

З цього багатого життєвого досвіду народжувалися вірші, а потім і новели, повісті, романи.

Геннадій Павлович живе болями свого народу, роздумує над долею України. Гірчить йому сьогоднішня дійсність:

Спитає Бог, що скоїлося з нами,
Чому ми бідні і чому дурні…

І він наполегливо шукає дорогу для рідної країни, осяяну щастям і гармонією. Поет робить висновок:

Врятує світ
Земна краса і пам’ять…

Тому згадує й згадує рідне По-ділля, коріння роду, закарбовує словом трагічні сторінки української історії, малює портрети її героїв.

Давно знайома з поетичною творчі-стю Г. Щипківського, але вперше відчула потужність літературного таланту автора в його повісті «Світло далекого берега». Майстерний опис вітру донині в моїй пам’яті: «…дикий вітер… куйовдив пасма… молодих ясенчуків біля хати...», «…застугонів попід шопу…», «…вітрисько вже біг через садок…». Отой вітрисько хуліганить не в одному творі письменника.

Дивовижна працездатність у п. Щипківського: чи не щороку народжується новий твір! А чого варті об’ємні романи «Товтри», «Лють»! Здогадуюсь, скільки авторові довелося перечитати, перелопатити документів!

Каюсь: через різні причин не подолала ще «Товтри». Чи тому, що мені ближчі до душі менші за обсягом твори?

Хочу зупинитися на романі «Утекти від себе» (Одеса, «Астропринт», 2015) — оповіді про останній рік НЕПу в подільському селі, про поневіряння селянина Івана Гори, якого радянська влада змусила покинути рідний край і шукати щастя на чужині.

Письменник починає оповідь із правічної турботи селянина: зібрати спокійно урожай. А тут хмари затягли небо, збирається дощ. Іван Гора просить Бога: «Відведи біду, спаси і помилуй!». І Бог почув його: знов налетів отой «розхристаний» вітер — герой усіх творів письменника — і розігнав хмари.

Іван і Катря жили чесно, працювали, як справіку господарювали їхні предки, — й багатіли. Це викликало заздрощі в комнезамівців, бо самі не вміли й не хотіли працювати. Очолював комуну й комнезам перший ледар на селі Влодько Тарахкало.

Іванові тривожно на душі: «Біда вже суне з півночі, як лиха зима». Заарештували його синів за підозрою в побитті Гришки Тарахкала. «І завертівся Іван, наче на гарячій пательні». Він продав свій реманент і готувався виїжджати із синами на Донбас. Із сумом міркував: «Ніколи навіть думки не допускав, що доведеться тікати від себе».

Автор роздумує про долю таких утікачів: «Хіба один Гора тікав од себе? Було чимало охочих, та не кожен наважувався — усіх рано чи пізно ловив світ. Бо куди втечеш від себе самого? Де заховаєшся? На землі немає такого місця».

Але в людській пам’яті жевріли казкові розповіді про Григорія Сковороду. Не знали його імені, хто він, але манили оті його слова: «Світ ловив мене, але не спіймав».

У Липках верховодив Влодько Тарахкало: вступив до партії, подав у район список заможних селян, планував організувати колгосп. Його підтримували прихвосні Харко, Панько, Гришка. Кожному в уста автор вкладає слівця, які вирізняють їх з-поміж інших: «цейво» (Тарахкало), «тринди-ринди» (Харко), «знацця» (Лемішка), «ади», «писки» (Федора)…

Роман аж розцвітає від лексичного багатства, характерних народних висловів: «Бодай тебе рак урачив», «Хто землі кланяється низько, тому до хліба буде близько», «Хто в жнива в холодку, той взимі в голодку», «П’яний і дурний — рідні брати», «Нудьгу годую, журбу сповиваю, а сум колишу»; «дасть бубни», «шкуру спустить», «дати гоца-драла», «одним миром мазані»…

Позасюжетні елементи збагачують розповідь, працюють на ідейний задум: описи зовнішності, пейзажі, інтер’єр.

Як не захоплюватися головним героєм: «Господь не обділив Івана ні поставою, ні силою. Стрункий, як ясень, гнучкий, як ліщина, чуб густий, як хазяйська нива за селом, очі щирі».

А ось музикант Яресько на весіллі: «Яресько Гоп, високий і сухий, наче жердина, товк у бубон, гримів на все подвір’я, ще й устигав у такт підтоптувати підборами, забувши, що не залізні».

А ось пейзаж — коротко й образно: «Сонце вже викупалося в хмарах і зирило на село кровавим згустком, здавалося, от-от розплавиться і закапає на землю»; «…над селом з’явилася молода веселка, ще не цілована хмарами. Одним крилом припала до озерця, що сусідило з грабовим лісом, другим — по черзі занурювалося у ставочки…».

У Липках вирують зібрання, людей агітують за колгосп погрозами й тиском. По селах наростав опір окупантам. Та почався справжній терор: селян висилали, відбирали землю, реманент.

Іван Гора вже працював із синами на шахтах. Не переставали дивуватися: який люд мішаний на шахтах, скіль-ки злодіїв, як багато п’ють горілки!

Іван мучився від важких думок: чому так позбиткувалася доля над ним, Трохимом і найбільш роботящими односельцями? Сільські краєвиди щоночі сняться йому — і це зрозуміло. Але, на мій погляд, автор приділяє снам занадто багато уваги й місця в романі.

Знову й знову змушує письменник переживати найтрагічнішу сторінку в житті нашого народу: Голодомор 1931—1933 років, спланований у Кремлі. Головний людожер ставить завдання перед своїми сатрапами: «Чтобы их сломить, нужен голод. Голодом — сделаем больше, чем пулей». І почалося справжнє пекло: непосильний план хлібоздачі, нищення голодом селян, арешти й розстріли церковників, завезення переселенців з Росії…

Хочеться повторити за Шевченком:

Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?

Чи хоч на тому світі покарані оті більші й менші упирі: Сталін, Молотов, Каганович, Косіор, Балицький, Постишев та інша дрібна наволоч?..

Івана Гору доля закинула в далеку Канаду. Він думає: «От і я утік на самий край землі. А душа залишилася в Липках, вона розривається межи дітьми, бо прив’язана там, де народився, де рідні могили мого роду, де сонце світить, немов мамині очі».

(Далі буде).

Валентина СИДОРУК,
член НСПУ.
м. Чорноморськ.