Чужі серед чужих

Книжка «Мій Квебек», що побачила світ у видавництві «Нора-Друк» (2018), — це досвід нашого співвітчизника, який вирішив реалізувати себе в нових умовах, за його словами, з двома валізами приїхавши до мало знайомої країни і все почавши майже з нуля. Пан Лакінський справляє враження дуже розумної, освіченої особи. Мені сподобався його вислів — «самоукраїнізація», бо як емігрант він спершу спілкувався переважно англійською і російською мовами. Нині його діти відвідують суботню українську школу, яку він усіляко підтримує.

Вникаючи у розповідь Євгена, відкриваєш для себе новий ментальний світ, глибше розумієш психологію мешканців Канади, передусім франкомовного Квебека, жителі якого вважають себе окремою нацією, зі своєю історією і культурою. Вони —«квебекуа». Досвід автора — повчальний, і, мабуть, кожен з нас зробить для себе різні висновки: чи готовий він у разі необхідності до по-дібних випробувань?

Щодо «квебекуа», то мені доводилося спілкуватися з англомовними українцями Канади, і їхня реакція на національні устремління квебекців була різко негативною. Це питання для нас нині особливо актуальне з огляду на події на сході й півдні країни.

Нижче — один із фрагментів книжки Євгена Лакінського «Мій Квебек».

Володимир КУДЛАЧ.

Євген Лакінський. Мій Квебек

Етнічна нація очима «чужинця»

До Шербрукського університету вчитися приїжджають з цілого Квебеку. Тамтешні студенти — як зріз квебекського суспільства, різних його регіонів.

Якщо знаєте молодого іммігранта, який є прихильником незалежності Квебеку, і хочете зробити з нього канадського федераліста — відправте його поміж студентів Шербрука. Він зблизька побачить цей народ — добрий, самобутній і, загалом, не шовіністичний, але якому жодного діла нема до «чужинців». Ну є «чужинці» і є; в них там якісь їхні культури; але нас то все не обходить: ми своє знаємо, а всяке незрозуміле — нам «по барабану». І в «чужинця» складається враження, що «вони, звісно, мають право на власну незалежну країну, але ця їхня країна аж ніяк не буде і моєю також».

А проте, один із найкращих моїх днів народження був саме у Шербруку, із сусідами-квебекуа. Хлопці і дівчата, з якими я ділив квартиру, просто запросили мене до кафе. Ми з’їли якісь тістечка, випили кави, і вони таємно оплатили рахунок. І все це було таким щирим і спонтанним, що дотепер згадуєш із теплом.

Було багато вечірок — із вином, жартами і довгими розмовами. Були походи на дискотеки і до ресторанів. Якось на черговій дискотеці чув розмову поміж молодими квебекуа і акадійцями. Акадійці казали: «Якщо ви відділитеся — ми у лайні». Малося на увазі, що у разі незалежності Квебеку решта Канади напевно б відмовилася від офіційного білінгвізму. Акадійці — маленький франкомовний народ на Атлантичному узбережжі — опинилися б на межі асиміляції.

Перед виборами 2003 року дівчата у гуртожитку говорили поміж собою, що, мовляв, не варто голосувати за Квебекську партію, бо Бернар Ландрі, її шеф, може влаштувати новий референдум щодо незалежності. Для них референдум був зайвим головним болем. А були й переконані суверені-сти. Шербрукське студентство — це Квебек у мініатюрі.

— Що мене найбільше вразило, коли я сюди приїхав, — казав мій сусід-квебекуа, добрий хлопець із далекого регіону, — так це усі ці етноси на кампусі.

Він мав на увазі африканців, арабів, східних азійців. У себе вдома він звик, що всі навколо — європейського походження.

Інший сусід, легковажний хлопець, для якого усе життя складалося з вечірок, дискотек і свят, щиро дивувався деяким іммігрантам. Він розповідав про дівчину-руандійку, тутсі, яка «зовсім не інтегрувалася до канадської культури». Дівчина пережила геноцид 1994-го, усю її родину перебили. А сама вона пригадує, як дитиною втікала вулицею, а навколо вибухали бомби. У Канаді вона з головою подалася у католицизм. Сусіда-вечіркофіла дуже обурювало, що ця африканка відмовляється ходити у кіно і на дискотеки.

Якось з Шербрука до Монреаля мене підвозив молодий хлопець, учитель фізкультури у школі. Був він простий, веселий і доброзичливий. Безпосередній: що на думці, те й на язиці. Говорив із «простонародним» квебекським акцентом. «Ти розумний! — казав він мені вже на під’їзді до Монреаля. — А є ж такі іммігранти, що зберігають свою релігію!». І пожалівся, що дівчаткам-мусульманкам дозволяють ходили на фізкультуру у хіджабах, «але якщо квебекський хлопчик хоче одягнути на фізкультуру якогось кашкетика, то йому це забороняють». Я не сказав йому, що теж зберігаю свою релі-гію, просто вона не вимагає ніякого особливого одягу.

Якось на дискотеці, знайомий мого знайомого перуанця показав йому (і мені заодно) студентську газету з уні-верситету міста Труа-Рів’єр. «Тут є дещо, із чим я не згоден!» — схвильо-вано сказав він. У статті обурювалися, що «різні етноси» на кампусі спілкуються між собою не французькою («і навіть не англійською!»), а своїми незрозумілими мовами. Як так можна?! Пригадую слова автора: «А ось кілька бородатих талібанів...».

Хлопець, що приніс газетку, був у розпачі і показав нам чернетку відповіді, що збирався надіслати до редакції. У тексті йшлося про «наш квебекський расизм».

Слухаючи його, я думав: а це ж не дивно, коли мешканця країни дратують «незрозумілі екзотичні мови», якими користаються «незрозумілі екзотичні люди». Щоправда, в імміграції ми й самі «екзоти». Не знаю, чи були тоді українці на кампусі Квебекського університету у Труа-Рів’єр, та якщо і були — то українська дратувала автора-«патріота» не менше, аніж говірка «бородатих талібанів».

На одній із таємних вечірок на квартирі в Ерманс (поки власниця міцно спала за кілька кварталів) я зрозумів, що у Квебеку назавжди залишуся іноземцем. Не через якийсь там «шовінізм» і не через небажання інтегруватися. А виключно через своє минуле. Після чергового бокала хлопці й дівчата почали співати пісень із дитячих телепередач і пригадувати лялькових персонажів, яких бачили у дитинстві.

Я радів за них, але був «в ауті». Я знав ляльку Катрусю і Хрюшу зі Стєпашкою, проте тут такі знання були непотрібні. Мені нічого не казали їхні спогади. Я був чужаком. Бачите, дорослий іммігрант може засвоїти мову, історію, фольклор нової країни, але він не може провести там дитинство.

Саме після співів сусід-вечіркофіл неполіткоректно пожартував із політкоректності: мовляв, у їхній улюбленій дитячій передачі мав би з’явитися новий персонаж, Том — чорношкірий, гомосексуальний і ВІЛ-інфікований.

У Шербруку доводиться говорити французькою старанніше, ніж у Монреалі: інакше тебе можуть не зрозуміти або подивитися як на дикуна. А радше перейти на англійську.

— Чому зі мною ти переходиш на англійську? — спитав я зовсім молодого хлопця, що працював у їдальні лікарні.

— Ви говорили з акцентом.

— Але ж це не англійський акцент!

Він подивився здивовано. Думка про те, що чужинський акцент може бути не англійським, здалася йому парадоксальною.

Утім, чимало приїжджих і не збираються інтегруватися. Я бачив людей, які прожили у Шербруку п’ять чи більше років, працювали поміж франкомовними, зробили тут докторати — і так і не засвоїли французьку. «А навіщо?».

Про стосунки між іммігрантами і квебекуа можна складати балади. Одна іммігрантська родина, пропрацювавши кілька років у квебекському колективі, вважала, що «канадці — люди закриті». А потім я мав нагоду спілкуватися з їхніми колишніми колегами.

— Добрий він хлопець, — казав один із них про голову родини. — Тільки якийсь некомунікабельний. Ніколи не заговорить до тебе першим. Хоча, може, це через мовний бар’єр?

Я знав подружжя квебекуа, де чоловік і жінка робили докторати з ра-діобіології — у тій самій лабораторії, в того самого професора і навіть за сусідніми комп’ютерами. Вони чудово ставилися до всього людства: до квебекуа й українців, росіян і арабів... але мали конфлікт із француженкою. Була у лабораторії жінка-француженка, тимчасово, на постдоктораті. І мала нещастя працювати інтенсивно, з раннього ранку до пізньої ніченьки. Ну а всі інші працювали розслаблено, з 8.30 до 16.00. Подружжя злилося на цю іноземку — аж вітатися з нею перестало.