Душпастирська стезя отця Володимира

На війні як на війні. Українські миротворці залучалися до відбиття нападів бойовиків, полі-цейських операцій, розмінування. Наші воїни показали добрий вишкіл. Якщо серед військово-службовців з інших країн, а всього в коаліції брали участь 49 держав, було чимало втрат, то з нашого боку в Ель-Куті загинув один боєць — кулеметник Руслан Андрощук з Житомирської області, який саме перед поїздкою в Ірак одружився. Ще п’ятеро зазнали поранень.

Бойові дії, мусульманська країна, особливості менталітету, незвичний клімат — усе це накладало неабияке психологічне навантаження на воїнів. Священик полегшував його, укріпляв віру, зцілював душі.

— На війні, — каже отець Володимир, — серця людей особливо широко відкриті для Бога. Коли я прибув у розташування бази «Дельта», там не було підхожого місця для богослужінь, але, перейнявшись важливістю моєї місії, командувач генерал Сергій Островський та підлеглі у короткий строк звели каплицю. А на перших порах мені на допомогу прийшов сусіда — польський священик Марек Стшелецький, який після своєї меси дозволив провадити службу в його каплиці.

Загалом з паном Мареком в отця Володимира склалися дружні, братні відносини. Вони не раз виручали один одного у складних ситуаціях. А якось польський капелан запросив свого колегу відвідати Вавилон, який з шумерської означає «брама Бога». З великим інтересом отець Володимир оглянув стародавнє місто, де колись була фортеця-палац Навуходоносора ІІ з висячими садами та храмовий комплекс Есагіла із семиярусною Вавилонською вежею. А з думки не йшло те, що, за Біблією, десь саме тут був Едем, тобто рай. Відтоді минули тисячоліття, і що ж сталося? Непроста доля дісталася цьому місту. Ось лише одна деталь: уже у наш час тут розмістив свою резиденцію диктатор Саддам Хусейн, політика якого і призвела до великого кровопролиття. Як відомо, за вироком верховного суду Іраку він був публічно страчений. Але й досі країну потрясають глибокі міжетнічні і міжрелігійні протиріччя. Начинені смертоносними зарядами автомобілі вибухають біля шкіл, мечетей, ринків…

Чи ж є рай на Землі?

«На нашому боці — Правда і Бог»

Коли святійший патріарх Філарет благословляв отця Володимира на участь у миротворчій місії, він поцікавився й ситуацією в Одеській єпархії, зокрема переходом громад з-під юрисдикції Московського патріархату в Київський, і, отримавши невтішну відповідь, з властивою йому прямотою запитав:

— Що, бояться?

— Так, ваша святосте, бояться, — відповів отець Володимир. — І найбільше бояться власного сум’яття, неспокою і тривоги…

Отець Володимир разом зі своїми парафіянами не побоявся.

Ми сидимо з ним на подвір’ї церкви, непода-

лік від Хаджибейського лиману, і неквапом

бесідуємо.

— Варто наголосити, що першим у Роздільнянському районі такий сміливий крок разом з паствою всупереч волі митрополита Агафангела зробив тодішній настоятель Новоукраїнської церкви, а нині — старший священик кафедрального собору Різдва Христового в Одесі, митрофорний протоієрей Віталій Сеник, — зазначив співрозмовник. — Попри докори й осуд митрополита, він вистояв. Ми у Болгарці теж пішли слідом і нас теж намагалися відвернути, залякати, навіть погрожували розправою, але ми не відмовилися від своїх намірів.

— Сьогодні цей вибір є особливо актуальним. Він продиктований історичною справедливістю. Створення єдиної Української православної церкви підтримують і духовні провідники, і Президент України, і Верховна Рада, і велика частина наших співвітчизників, — розмірковує отець Володимир. — Та і як може бути інакше, коли московський патріарх є прислужником Путіна, який анексував Крим і розпалив війну на Донбасі?.. Знаючи дух української нації, я вірю, що ми вистоїмо і вийдемо з цієї війни переможцями. І створимо єдину Церкву. Бо на нашому боці — Правда і Бог.

Яка любов найбільша?

В Україні присутність священика у війську — традиція. Служителі церкви були і серед воїнів Київської Русі, і на Січі, і в армії УПА. Лише у радянських казармах не було для них місця. Сьогодні священнослужителі знову поруч з українським воїнством, підтримують його і словом, і ділом, і молитвою.

У 2016 році отець Володимир був капеланом 37-го батальйону 56-ї окремої механізованої бригади, яка захищала рідну землю під Маріуполем.

— Перебуваючи на Сході України, — каже протоієрей, — я прагнув вибудувати такі стосунки, через які Господь надихає людей і допомагає вистояти у дуже складних обставинах. Українські вояки виконують богоугодну місію — боронять своїх близьких, нашу землю. А в Євангелії від Івана сказано: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».

Призабуте у нас слово «капелан» з початком війни на Донбасі швидко повернулося у вжиток. Нагадаємо, з’явилося воно ще за сивої давнини у війську Галлії. Один з офіцерів, маючи сан архі-єпископа, побачив жебрака, який потерпав від холоду, розірвав свій плащ — капу — й одну половину віддав йому. Тієї ж ночі благодійнику приснився сон, в якому жебрак явився в образі Ісуса Христа. Про дивне видіння він розповів побратимам, і відтоді другу половину капи почали вшановувати як реліквію, а священиків, які служили у війську, називати капеланами.

Ось так і отець Володимир — останнє віддасть мирянину, коли побачить, що той гостро чогось потребує. А воїнам на фронті, переконаний він, насамперед потрібна духовна підтримка, віра в майбутнє, у благополуччя своїх матерів, дружин, дітей, а відтак і всього мирного люду в Україні.

Тисяча й одна дорога

Коли людина виходить у самостійне життя, воно відкриває перед нею тисячу доріг, але не підказує, яка з них найкраща. Її треба відшукати самому.

Ось і отець Володимир, вирісши у сім’ї сільських інтелігентів (батько — зоотехнік, мати — вчителька), попервах торував різні шляхи, поки не вийшов на призначений йому, цілісний і відповідальний. Втім, ті митарства не минули марно — вони додали йому життєвого досвіду, посприяли чіткому розумінню межі між добром і злом. Розмірковуючи над природою цього вічного протиборства, він дійшов висновку, що несправедливість у мирських взаєминах іде від браку духовності.

Священик дуже шанує тих, хто допоміг йому стати на духовну стезю. Це, насамперед, протоієреї Василь Сайчук (його тесть) та Йосип Стегній, котрі, на жаль, рано пішли з життя.

Після навчання в Одеській духовній семінарії Володимир мав бажання повернутися на Львівщину, ближче до батьківського дому, але, так заведено, випускник семінарії спочатку має п’ять років відпрацювати в інших парафіях. Отож отримав указ на настоятельство в церкву села Єгорівка Роздільнянського району.

Разом з отцем Володимиром на Одещину приїхала і його дружина Галина, яка дуже допомогла йому у налаштуванні побуту на новому місці та розв’язанні складних проблем, що постали перед священиком.

Храм у Єгорівці не оминули нещастя комуністичного режиму. Його закривали, у святих стінах влаштовували магазин для продажу меблів, клуб, потім — склад для зерна і, зрештою, приміщення перетворилося на пустку. Згоріла дзвіниця і дах. Й отцеві Володимиру треба було докласти неабияких сил та організаторських здібностей, аби відновити храм. У цій справі йому допомагала вся громада, а найбільше — колишній керівник місцевого господарства «ІВА» Іван Васильович Злий.

Водночас отець Володимир навідувався і в сусідню Болгарку. Там церкви не було взагалі, але хіба від того меншає потреба людей у душпастирській опіці? За сприяння колишнього голови райдержадміністрації Анатолія Борисовича Богуненка там виділили територію для спорудження храму. Отцеві Володимиру знову довелося бути і виконробом, і добувальником, і постачальником…

Велику лепту в спорудження церкви вніс директор місцевої птахофабрики Андрій Андрійович Тесаков. Він продовжив справу свого батька, який свого часу доклав чимало зусиль для розбудови села. Жертовно допоміг становленню храму і наступний директор птахофабрики Євген Анатолійович Інін.

Хай квітнуть троянди!

Попри те, що отець Володимир одну церкву відновив, а другу збудував, попри активну діяльність на ниві капеланства, не хизується цим, а продовжує торувати обраний шлях. Він — надзвичайно скромний, безкорисливий, добрий і лагідний. Сільський голова Ганна Петрівна Караман називає його сонячною людиною — таке тепло і добро він випромінює.

— Напишіть краще про людей, які оточують мене, — каже отець й одразу називає достойників. — Це Марія Петрівна Мартинюк, яка була першою головою парафіяльної ради, півчі Ольга Миколаїв-на Стойка і Валентина Олексіївна Єдличка. Їхній спів підхоплюють усі присутні в церкві, і він глибоко, органно бентежить душу. Незамінною моєю помічницею є Тамара Іванівна Павлюк. Оцей чудовий розарій, створений довкола церкви, — її заслуга. Назвіть місцевого підприємця Василя Івановича Шуригіна, який не забуває про церковні справи…

Отець Володимир готовий назвати всіх жителів села, яких він дуже шанує, яким дякує за підтримку. Від народження й до відходу в інший світ він опікується їхніми душами, завжди знаходить потрібні слова, аби розділити з ними радість чи скорботу. Й односельці відгукуються взаємністю.

Звичайно, у сільського священика немало й проблем. Будь-яка будівля, у тому числі (якщо не насамперед) й храм, вимагає регулярного догляду-ремонту. А ще ж — і суто людські турботи. Ось уже шість років опікується матір’ю, прикутою до ліжка. Так сталося, що колишня дружина живе у далеких краях, але він не тримає на неї образи. Отця Володимира кличуть нові справи. «Ось треба, — каже, — відкрити недільну духовну школу. Я вже й приміщення для неї підшукав…».

Ми знову згадуємо про Вавилон, Едем, говоримо про перипетії долі й доходимо висновку, що, можливо, рай на Землі, у розумінні — гарна, благодатна місцевість, щасливе життя, — у кожного свій. Талан бути щасливим від можливості щось зробити, взяти у чомусь участь, досягти успіху, щиро любити рідну Україну та її людей — це воістину райське задоволення. Чи не так?

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Роздільнянський район.