Чому Таганрог і Стародубщина не наші

На жаль, Київ у тій ситуації був безпорадним. Тому із Стародубщини, куди південна Чернігівщина і Полтавщина століттями поставляли навіть хліб, більшовики почали вивозити все, що можна. Залізничники Новозибкова тоді скаржилися, що якби записувати всі бешкети, насильства, розстріли та знущання з українців, то не вистачило б цілого номера Чернігівської земської газети (більше 10 великих аркушів). Це вам нічого не нагадує? Ми не знаємо імен тогочасних гіркіних і моторол, що діяли на Стародубщині, але усвідомлюємо, що суть російського агресора залишається незмінною впродовж віків.

Аналогічною була ситуація на більшості прикордонних українських територій. 8 грудня 1917 року в Таганрозі відбувся «Окружний з’їзд волосних і сільських комітетів, робітників і українських організацій Таганрогської округи». Було 80 делегатів від 21 волості. З’їзд підкреслив, що таганрожці вважають себе частиною українського народу. І постановив: «Домогтися, аби козаче військо (донських козаків — С.Л.) було зараз же виведено для того, щоб населення без всіляких утисків змогло виявити свою волю щодо прилучення Таганрогської округи до України». Але хто ж його виведе, якщо воно само не хоче? От і живемо без цих територій.

Пригадую, колись у часописі «Україна» друкували лист молодого українця із Стародубщини, який вітав рух України до незалежності. Це було в 1990 році. А в 2014-у на головну площу донецької Дружківки вийшов із синьо-жовтим прапором Анатолій Водолазький, який таким чином протестував проти спроб Кремля відірвати Донбас від України. Чи не тому, що до того він проживав у Таганрозі, а його діди-прадіди споконвіків — на Воронежчині? Відчули, як то бути в ролі пасинків...

Люди з українським сентиментом на відторгнутих територіях, звісно, і тепер є, але лише одиниці. А могло б бути (з Кубанню, Курщиною і Ростовщиною) кілька не зайвих для України мільйонів... Сталося — як сталося. І, як бачимо, нинішня ситуація нагадує ту, що була сто років тому. Просимо Росію вивести свої збройні формування з Донбасу, але Москва не реагує. Не реагує Кремль і на тиск Заходу.

Висновок: нація повинна бути сильною завжди, а не лише під час того чи іншого революційного сплеску. І якщо патріотів, які жили 100 років тому, ще можна зрозуміти і вибачити (не мали власної держави), то до нинішніх керманичів вимоги набагато серйозніші. І не лише до них, а й до кожного з нас. Нинішній конфлікт із східним сусідом може тривати довго. Мінусів тут багато, а плюс лише один: маємо достатньо часу на зміцнення української ідентичності.

Могутня армія може утворитися лише на базі войовничого народу. Менталітет доведеться прискорено міняти — нічого не вдієш... Й еволюціонувати краще в бік кавказьких військових цінностей. Навіть якщо в чомусь не дотягнемо до рівня чеченців — не біда. Недоліки будуть компенсуватися суттєво більшою чисельністю українства. А ще можна пригадати, що й у самих колись було «орлине гніздо» — Запорозька Січ. Її вплив, на жаль, був обмежений; миролюбні гречкосії в Україні становили більшість. Тож робимо історичну поправку: наша Січ (себто стан душі українства) повинна бути досить великою. По суті, вона повинна збігатися з контурами України.

З чого почати? По-перше, висловимо вдячність усіляким козацьким товариствам, «бойовим гопаківцям», «спасівцям», творцям молодіжних військово-патріотичних таборів. Повірте, їх не так уже й мало.

Щоліта дитячо-підліткова Україна повинна перетворюватися на великий вишкільний табір. Побувати у патріотичному таборі повинно бути престижно. За напрямками вони можуть бути різними, тому для них уже тепер варто писати десятки, сотні методичок. Це має бути всенародна творчість. Історики, краєзнавці, військові повинні підключитися масово. Особливо ті, хто пройшов війну на Донбасі. Глибше вивчати досвід Фінляндії, Чечні, балтійських республік, а особливо — свій, власний. Українські дипломати повинні забезпечити постійну фінансову допомогу з боку країн Заходу. Адже вибір у нас невеликий: або здамося Росії, або перетворимося на «нічний дозор Європи».

Українці звикли жити в умовах відносного комфорту, але тепер доведеться відвикати. Пам’ятаєте слова з пісні: «Шабля й люлька — вся родина»? Такі аскетично-жертовні люди у нас неминуче з’являться. Зрештою, вони вже є. Войовничість і патріотизм повинні стати ознакою успішності і нормальної самореалізації українця. Повинна зрости роль соціальних психологів, капеланів, людей, які пройшли війну. Вони мають стати частими гостями в молодіжних таборах. Переконаний, що навіть за умов недостатньої синхронності дій (а її справді важко забезпечити у масштабах держави) загальний результат по Україні буде позитивним.

Сергій ЛАЩЕНКО.