Від Хрещатика — до Перемоги

Але досить про це. Українці — властиво, ті, хто почувається українцем, й навіть котрі не дуже — з різними почуттями дивились цей Парад. Була тут гордість за те, що ось, нарешті, є українське військо, що це — справді нова армія і що вона прагне натівських стандартів. Були тут і біль та якась внутрішня образа, прикрість або й злість через втрачений час нашим бездарним, а вірніше — неукраїнським, неосвіченим, байдужим і сусідобоязким та аж до гидкого сусідоприхильним керівництвом упродовж понад двох десятиліть. І запитання до нинішнього, бо ж бачимо й на собі відчуваємо: не так воно все, як має бути, як сподівалися та свято вірили під час і після Майдану, як надіялися і чекали. Бо так мусило би бути насправді: народ наш через такі лиха перейшов, як ніякий інший — і це свята правда, й усе перетерпів, перемолов усе те лихо, вижив, та ще й зберіг себе і найбільші свої цінності — свою мову незнищенну, душу свою, що в пісню перелилася, й пісню ту, в якій — історія вся і доля, й недоля, зберіг і всі морально-етичні засади життя народного, як би не плюндрували їх чужинці.

Настав час усе розставити на свої місця. У багатьох, напевне, зроджувались подібні думки під час цього Параду, очікуваного одними й ненависного іншим — бо показав, що не та вже наша країна, якою була ще п’ять років тому. І не те вже військо, що було до краю занедбане та понищене на догоду ворогові.

Пригадаймо собі ті радісні хвилини перед телевізором, як воно звучало оптимістично: Холодноярська бригада чи бригади імені князя Святослава Хороброго, князя Костянтина Острозького, Петра Калнишевського, або ось — полк імені Чорних запорожців, а командир, наприклад, лицар ордена Богдана Хмельницького. Лицар — це таки по-військовому, і — по-нашому. Вони проходять Хрещатиком, купаючись у захоплених поглядах, усмішках киян та чисельних гостей, а над ними розвіваються легендарні прапори армії Української Народної Республіки, а понад ними лине «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!».

Ось де наша історія у нинішньому її продовженні, тяглість традицій, поєднання славного минулого з сучасним у нерозривне ціле. Цей Парад — це не лише свідчення сили та готовності до захисту, це ще й символ цього поєднання. Бо не від совєтської України ми постали як незалежна держава, а від УНР — Української Народної Республіки, яку вже тоді почали визнавати у світі інші держави. Цей Парад — це гідне завершення відзначення 100-річчя Української революції.

І вже органічно стає невід’єм-ною часткою нашого війська гімн ОУН «Зродились ми великої години», звільна летять над святковою столицею пісні Січового стрілецтва, й Української Повстанської Армії, і про наше войовниче козацтво… «Слава Україні!» — лунало над Хрещатиком й над усією країною нове для нашого війська привітання, таке логічне, таке доцільне й таке, нарешті, на часі — актуальне, потрібне. «Героям слава!» — слава тим, котрі в усі часи важили своє життя цим ім’ям, яке зрівні материнському, як слава й нинішнім нашим героям-захисникам, котрі так само, як і в часах Української революції, стоять проти того самого ворога, й так само важать власним життям в ім’я Батьківщини. Щоб і надалі Хрещатик так само вітав своїх захисників.

Неодноразово лунало під час Параду, коли проходила нова техніка: «Повністю українська розробка». Що, крім гордості, можуть викликати такі слова! Треба вчитись пишатися своєю державою. Тепер справа за кількістю нової сучасної техніки, за серійним виробництвом. Не зволікаючи.

А паралельно — думки: ех, якби ж то не віддали тоді свій ядерний потенціал, не порізали бойові надсучасні літаки! А тим, хто твердить, що треба було отако роззброїтись, постати жертвенними ягнятами перед агресивним сусідом, тим — контр-аргумент: коли вже не можна було інакше, то, принаймні, треба було віддати свій надійний щит в інші, надійні руки.

Ну, та що ж… Коли згадувати всі прорахунки… Та ні, треба дивитись вперед, наближати мрію, котра століттями жила в свідомості народній. Ту мрію вже видно на обрію, вона чекає, наче приз на фініші довгої важкої дистанції. Хоча ні, спортивна термінологія тут ні до чого. Та мрія має бути — як результат боротьби, віри, вдячності тим, що не впадали у відчай, а хто спіткнувся — піднялись і йшли з вірою далі, несучи на знаменах імена тих, що впали.

Нові вітання у Збройних Силах України, прапори УНР, повернення у військо старих пісень, нова техніка на Параді — всього цього недостатньо. Всім зрозуміло, що Парад — це ніби як вітрина. А що там, за всім цим? Чи не є все це декором, отим тимчасовим блиском перед очі: дивіться, мовляв, і тіштеся? Мусимо дбати, вимагати, наполягати, щоби цього не сталося. Маємо гіркий досвід: уже у наш, новітній час, коли патріоти-романтики, довірливі негреби й несріблолюбці, яристо виборювали визнання національної державної символіки й атрибутики, в той самий час ті, кого вони самі ж привели до влади, хапливо розкрадали все, що вдавалось поцупити. Та чи навчив чогось цей повчальний досвід? Побачимо…

Напередодні свята працівники деяких ЗМІ перепиняли людей з відверто провокаційними й давно вже некоректними запитаннями про їхнє ставлення до Незалежности, про те, що змінилося в їхньому житті за ці роки тощо. Відповіді були різними. Звісно, живеться нам зараз — в масі своїй — не так, як воно має бути. Дехто пов’язує це з Незалежністю, дехто нав’язує цю думку іншим. Часом спрацьовує совковий стереотип: яка влада в країні — без різниці, аби лиш достаток. І мир щоб був. Є в цьому сенс, певна річ. Але не може людина ні бути, ні почуватися вільною, коли панують чужинці — якщо тільки нема генетичного холопства. Так, мир доконче необхідний нашій змученій країні. Але якою ціною? Варіанти знаходяться різні, а істина — одна: Перемога. Не може бути і не буде ніколи миру без Перемоги.

…Святковий Парад пішов Хрещатиком, пішов країною далі, пішов у майбутнє. Близьке чи далеке — хтозна. Залежить від нас самих. Якщо покласти свої надії лише на київські пагорби, умовно кажучи, то — далека це перспектива.

Парад пішов… куди? Спинилась думка на кінчику пера і завмерла: святкувати, вивчати, образно кажучи, матеріальну частину, розучувати нових пісень? А може — на фронт? Будемо мати надію: він пішов туди, де — Перемога. І це єдиний шлях у цьогорічного святкового Параду: від Хрещатика — до Перемоги.

Роман КРАКАЛІЯ.