Про забуту працю Лесі Українки

Ось тут і виникає питання: чому? «Стародавня історія східних народів» була видана сестрою письменниці лише у 1918 році і відтоді жодного разу не перевидавалася. Не знайде читач цю працю і серед вибраних творів Лесі Українки. Погодьтеся, справді цікаво: чому її спіткала така ж доля, як і твір Івана Франка «Сотворення світу», який тотально замовчувався і в царській Росії, і в Радянському Союзі, і в незалежній Україні?

І це притому, що «Стародавня історія східних народів» — це не лише перший український популярний посібник з давньосхідної історії, а й масштабна антологія літератур стародавнього Сходу в перекладах Лесі Українки.

Як предметні ілюстрації до цього надзвичайно ґрунтовно і цікаво написаного курсу історії в книзі цитуються чимало творів давніх літератур або найпоказовіших уривків з них. Зокрема, крім двох коротких погребових пісень австралійських аборигенів у вступному розділі, в підручнику наведено переклади Лесі Українки з літератур: давньоіндійської (гімни «Рігведи», вибір текстів із «Законів Ману» та розповідь Крішни про себе з «Бгагаватгіти»), староіранської («Легенда про Заратустру», уривок з «Авести» та «Бегістунський напис»), давньоєгипетської (нагробні та інші написи, легенди, оповіді тощо), вавилонської та ассирійської (написи царів та інші), давньогрецької (оповіді Геродота, Діодора Сицилійського та інших авторів з історії мідійців, персів, єгиптян, вавилонян та ін.), давньоєврейської (невеликі уривки зі Старого Заповіту).

За винятком давньогрецьких текстів, доступних Лесі Українці в оригіналі, твори інших літератур вона, працюючи над «Стародавньою історією східних народів» (а також і пізніше) перекладала за проміжними текстами — науковими перекладами і розвідками таких відомих французьких та німецьких сходознавців, як Л. Менар, С. Ланґлуа, Ґ. Масперо, А. Людвіґ, А. Відеман та інших.

У передмові до першого видання Ольга Косач-Кривинюк коротко розповіла про історію написання цієї праці:

«Леся Українка, як була ще зовсім молодою дівчиною, то вчила свою молодшу сестру. Перед тим як починати вчити її історії, Леся Українка звернулася до звісного історика, свого дядька Михайла Драгоманова, і попросила його порадити їй, як краще та по яких джерелах складати курс стародавньої історії. Драгоманов віднісся дуже уважно до того прохання своєї улюбленої племінниці, вибрав німецькії та французькії книжки, які радив їй яко джерела, і прислав їй, додавши до них докладні поради про складання курсу історії. Відповідно до порад Драгоманова і по джерелах, присланих ним, Леся Українка в роках 1890—1891 і зложила курс «Стародавньої історії східних народів». Жила вона тоді в селі Колодяжному в Ковельському повіті на Волині.

Незадовго перед своєю смертію Леся Українка дозволила надрукувати «Стародавню історію», але конче хтіла переглянути її і виправити перед друком. Тяжка недуга не дала їй зробити сього, і «Стародавня історія» друкується тепер так, як вона була написана одразу, — без жодних змін і поправок.

Леся Українка хтіла, щоб «Стародавня історія» була надрукована з малюнками, і сама повибирала малюнки до неї, але ранійше не було змоги надрукувати «Історію», тепер же малюнки так страшенно удорожили б видання, що неможливо друкувати з ними, і через те се перше видання «Стародавньої історії» друкується, на жаль, без малюнків.

Взагалі дуже боляче, що через сучасні умови видавання зовсім неможливо видати так гарно, як би хотілося, сю книжку, що друкується мною з глибокою любовію, пошаною і вдячністю до ясної, прекрасної пам’яти її автора».

У своїй праці Леся Українка написала історію майже всіх східних народів, поділивши її на розді-ли: індусів; мідійців і персів; єгиптян; ассирійців і вавилонян; фінікійців; історія ізраелітів. У кожному розділі — про походження народу, міфи, війни, географічне розташування держав, віра, культура, пам’ятники, торгівля. Досить цікаво Леся Українка розповідає про мідійців і персів, про похід перського царя Дарія в Скіфію (це в наші причорноморські степи!) і про його поразку.

Багато цікавого подає і про етимологію назв того чи іншого народу. Наприклад: Ізраель — борець Божий; Ханаан (Фінікія і західна частина всієї Палестини) — низина; Іран — перекручене назвисько Аріана, або ще називають Єран; країна між останнім водопадом Нілу і його дельтою зветься Єгипет. Давні єгиптяни звали свою країну Кемі, що значить чорна, певно, через чорний нільський мул, що покривав долину.

Дуже інтригуючою є історія про наших далеких предків, вміщена в першому розділі «Первістні арійці»: «… В останні часи серед учених почала переважати думка, що арійці таки зроду були європейцями, а вже з Європи через Кавказ (а на Кавказ неможливо було попасти, оминувши сучасну Україну. — Прим. автора) частина їх перейшла в Азію, в Іран та в Індію…». Або ще одна наукова думка Лесі Українки: «…Учені довідались, що всі теперішні головні народи європейські, так само як і давні індуси, перси, греки та римляне, всі вони народи одної раси — арійської, а мови їхні теж належать до одної сім’ї. Найуважніша за всіх їх мова — се мова давніх арійців, або, як її звуть, мова «санскритська», і до неї подібні всі мови європейські, одні більше, другі менше, котрі давнійші, ті більше схожі з нею»…

Необхідно підкреслити, що такі ґрунтовні знання, глибокі наукові дослідження, висновки, аргументи виявляє не якийсь професор, а юна дівчина. Хіба це не гордість нації?

На запитання, чому не перевидавали і мало перевидають «Стародавню історію східних народів», чому в незалежній Україні мало, дуже мало або й зовсім не показують драми Лесі Українки на телебаченні, — годі знайти логічну відповідь. Втім, неупереджений читач, ознайомившись з цією працею великої українки, знайде відповідь, як то кажуть, поміж рядків.

Михайло ПЕРЕГІНЧУК.

Від редакції. У 2018-у минає сто років з часу першого видання праці Лесі Українки «Стародавня історія східних народів» та 10 років її перевидання за сприяння громади рідновірів «Трійця». З огляду на ці дати і прохання автора передруковуємо статтю Михайла Перегінчука, яка вперше була опублікована в «Чорноморських новинах» 29 лютого 2009-го.

А ще, користуючись нагодою, пропонуємо вашій увазі маловідомого вірша Лесі Українки, якого не включили навіть до 12-томника поетеси. Вочевидь, цензура вважала його політично небезпечним для широких верств радянських читачів.

Леся УКРАЇНКА. І ти колись боролась, мов Ізраїль...

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні!».
Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав: «Ти переміг, Богдане,
тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило —
кого? Ой, леле! Новий фараон
пройшов живий через червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у них з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам
і врозтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.
...Чи довго ще, о Господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти Духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі, заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево удалині
і скаже: «Он земля твого народу!
Борись і добувайся Батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі».
І, може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? Як маємо шукати
свому народу землю? Хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавилон?

10.09.1904. Зелений Гай.