Історія однієї вишивки

Однак я не про те.

Зараз я йду до редакції «Чорноморських новин», щоб повернути те, що їм належить. А це — вишивка, вигаптувана власними руками, якій уже другий десяток років.

А починалося все так. Якось редакція газети на першій сторінці дала маленьку заставку у вигляді ось цього малюнка — герб України на тлі волошок, кетяга калини і пшеничних колосків. Я давно шукала щось подібне, тож невдовзі вишивка була закінчена. Власне тоді на День Конституції до Одеси прибув невеликий річковий круїз з іноземними туристами і було серед них троє канадців. Їм пропонували екскурсію по місту англійською мовою, але гості наполягали на українській.

Треба сказати, що в ті часи в Одесі українська мова була найбільш «іноземною». Пам’ятаю, як на річницю Незалежності, коли у Києві відбувався перший Всесвітній форум українців, а після його закінчення для учасників була організована поїздка по Дніпру, по дорозі стався конфуз: у якомусь із портів заходу гостям запропонували екскурсію англійською, іспанською, що було прийнятно, і російською(!). Ґвалт!!! До Одеси летить телеграма: терміново, як хочете, але мусите забезпечити двох екскурсоводів з українською мовою. Заходить наша начальниця до кімнати перекладачів (а то був «Інтурист») і з викликом заявляє: «Этот Киев! Что они себе думают?! Где я им возь-му гидов с украинским языком? Кто в Одессе делает экскурсию на украинском?!».

Я собі тихенько з куточка:

— Я спробую.

— Ты? У тебя же польский, болгарский, ты же по-русски говоришь.

— Дівчатонька, — відповідаю, — я колись приїхала до Одеси вчити російську мову, а україн-ською розмовляю з дитинства.

— Ну, хорошо. Один гид есть. А другой кто пойдет?

Моя колега Емілія Ботовкіна, для якої не проблема провести екскурсію польською, чеською, англійською, російською, зголосилася, як і я, на дебют україн-ською.

Сміливості нам вистачило, та часу замало. Екскурсія — це продукт. Її треба наповнити матеріалом, розкласти його по маршруту, навести «місточки» від однієї теми до іншої, зробити ще багато чого, а найголовніше — «проговорити».

Ось ми з Емілією за день перед прибуттям круїзу з учасниками Конгресу мусили все це залагодити. Наскільки це важко і складно, може зрозуміти не просто гід, а гід-перекладач. Проблема в тому, що у тебе в голові сидить стереотип екскурсії тією мовою, якою ти користуєшся часто. Щодо іншої, навіть рідної, але не закладеної у твоєму мозковому «комп’ютері», можуть статися збої. Це значить, що в процесі мовлення може випасти слово, зворот. Голова тобі його підказує, але іншою мовою.

Так і сталося. На Потьомкінських сходах раптом відчуваю, що кудись поділося слово «сходинки». Знаю, як буде польською, російською, болгарською, а українською — як? Стояти і думати не маю часу і не маю права, тож нашвидкуруч заміняю його польським «stopnie». Вдивляюся в обличчя: зрозуміли. Це все тривало якусь тисячну частку секунди, мить опісля загублене слово зайняло своє поважне місце, але в душі страшно переймалася. «Боже, яка я не-зграбна», — картала себе.

Та по закінченню роботи ефект був несподіваний: дякували за розповідь і дякували за… мову! Головним питанням було: «А звідки пані родом?». Я відповіла, що ось недалечко, 200 кілометрів, Миколаївська область. Не повірили.

— І що, там говорять такою гарною українською, як пані?

— Але ж бачите, що говорять.

— Ні, не може бути. Пані наша, пані — галичанка!..

Зараз на Приморському бульварі, біля тих же Потьомкінських сходів, дивлюсь, як молоді дівчатка, новоспечені гіди, вільно цокотять українською, розповідаючи дітлахам з літніх таборів історію Одеси. А під час моєї першої екскурсії рідною мовою матеріалів про українську історію міста було дуже і дуже мало. Щось поназбирала зі сторінок «Думської площі», «Чорноморських новин», але я вже зауважувала: екскурсія — це особливий продукт, синтез інформаційно-емоційно-художньої майстерності. Це в жодному разі не лекція, а артистизм високого класу з пропагандист-ською (я не боюся цього слова) спрямованістю. Бо я не просто репрезентую своє місто — впродовж трьох годин екскурсії я є уповноваженим представником моєї країни. Я була вдячна українській діаспорі, що вони це зрозуміли. І ланцюжком між нами була мова, не отой зро-сійщений «суржик», а мова прадавня, яка з дідів-прадідів десь тліла в глибині свідомості, і раптом проросла, заясніла.

Так ось, збираючись на екскурсію зі згаданими туристами, у переддень національного свята мені хотілося подарувати їм щось особисто від себе. І моя перша вишивка з символікою України поїхала десь до Канади. А ця, яку я принесла до редакції, — копія, але прошу її прийняти.

Українська Одеса. Зацікавленість до неї стократ зросла після агресії Росії. У 2014 році потік іноземних туристів знизився майже до нуля. Дзвонили поляки, питали, коли закінчиться війна, що буде з Кримом і найголовніше — хто переможе. «Переможе Україна!» — відповідала. «Ми з вами», — підбадьорювали. І мені було приємно, що саме Варшава на початку 2014-го, коли в Києві стояв Майдан, на мить зупинила всі радіо- і телепередачі і вся Польща слухала пісню гурту «Тарака» — «Podaj rкkк Ukrainie» («Подай руку Україні»). Я слухала, і сльози стояли на очах. Була горда, що серед них, безперечно, були і мої туристи.

Пам’ятаю родину росіян, які літом 14-го приїхали до Одеси. Зустріла насторожено: як вести розмову? Але ці люди відразу мене роззброїли: «Ми з вами!».

Пам’ятаю родину з Ізраїлю, які поспішили повідомити, що правнучка Мішки Япончика — Рада, є їхньою знайомою, і заспокоїли: «Нам усі казали: куди ви їдете? Там же війна! А у нас що, не війна?». І далі: «Одеса — казкове місто. Ви повинні його берегти. Тим паче, що початки Ізраїлю — це Одеса».

Одну фантастичну історію розповіла моя колега Наталія Колосова, гід-перекладач ан-глійської мови. Це був десь 2015 рік. Іноземців мало, а тут «індивідуал» зі Штатів. На Приморському бульварі — фотовиставка із зони бойових дій. Розмова переходить про війну на Донбасі, анексію Криму. Біля пам’ятника Пушкіну стоять дві жіночки у вишиванках. Перед ними на столику — прозора скринька, і люди туди кидають гроші. «На запитання гостя, — продовжує Наталія, — розповідаю про волонтерську діяльність, про ті 5 гривень, які посилали люди зі своїх мобільних на допомогу армії». «Чи я можу чимось вам допомогти?» — перепитав. «Звичайно, можете». І він поклав до скриньки 100 гривень. На столику, окрім скриньки, стоїть ще карафка, канапки із салом та огірочками. Жіночки заходилися пригощати гостя, заразом розповідаючи про ситуацію в Україні. Бачу, що той у захопленні від гостинності одеситів. Все добре, але час екскурсії обмежений. Вибачаємося і йдемо далі. Раптом одна із жіночок наздоганяє нас і, як це прийнято в Одесі, скоромовкою каже: «Я вибачаюся, але ви йому ще скажіть, що Путін — х…о!».

Я, звісно, не витримала.

— Що, так і сказала? — запитую.

— Так і сказала, повним текстом, без купюр, — сміється колега.

Тут спрацював уже мій перекладацький інтерес:

— А як ти це слово переклала?

— Я сказала, що Путін — ла-ла-ла!

— І він зрозумів?

— Ще б пак!

Життя продовжується. Сьогодні на морвокзалі черга охочих відвідати військові кораблі НАТО. Білоруські туристи дивляться насторожено, коментують мало. Дивуються свободі слова в Україні. Між собою жартують: «У нас теж можна висловити свою думку, але тільки один раз».

Моя мрія, щоб молоде поко-ління, яке прагне покорити вершини знань чи втілити у життя свої амбітні задуми, з перших кроків вулицями чорноморської перлини знали, до якого міста вони приїхали, і були певні того, що всі їхні найкращі поривання збудуться.

Вони не можуть не збутися. Одеса це довела на прикладі тих великих особистостей, які пов’язали своє життя з містом на березі Чорного моря.

Світлана ГАВРИЛОВА.

Від редакції. Дякуємо пані Світлані за дарунок, який бачите на світлині. Відтепер він — на гідному місці в нашій колекції вишитого, змайстрованого, написаного і намальованого — створеного вмілими руками талановитих читачів «Чорноморських новин». Дякуємо їй і за активну громадянську позицію, яка прочитується в кожному рядку і між рядками цієї публікації.

«ЧН».