Талант, що творить дива

В одній зі шкіл Одещини, крізь вікна якої найдалекоглядніші можуть розгледіти двохсотлітні козацькі хрести, що хиляться на старому сільському цвинтарі, та панський маєток, що належав колись генералу Дубецькому й родині Панкеєвих, для учнів трапляються дива. Про одне таке диво і його творця і хочу розповісти читачам газети.

На одному із вранішніх уроків української літератури школярі, які ще не досягли бунтарського віку, поводилися як завжди, та й розповідь учительки не передбачала чогось неординарного. Скільки таких уроків з різних предметів минулося в нашій свідомості й скупчилося в невизначене поняття «школа» десь у підсвідомості?! І тут запанувала тиша. Поступово всім стало цікаво: що ж викликало цю паузу? Урок — це не лекція, тут кожна зупинка може призвести до втрат у поясненні нового матеріалу або опитуванні. Учителька мови і літератури Ніна Василівна Овчиннікова (у дівоцтві — Козюренко), тримаючи листочок, як партитуру, хоч, напевно, це лише для того, аби підкреслити, що то не її вигадка і що так справді треба, повідомила, що познайомить учнів з народною героїчною піснею.

Наступної миті клас наповнився не чутим до того більшістю з нас сопрано. Серед завмерлих двієчників та відмінників лунко розійшлася пісня, яку ніхто у цьому степовому селі не співає на весіллях чи уродинах. У ній — усе, частиною чого ми є: чудовий опис краю, не такий далекий від наших краєвидів; героїка і пафос попередньої державної доби; козаче, чоловіче завзяття, яке і в нас нуртує й вихорить, хоч не в однаковій мірі і в інакших напрямках; волелюбність — те, чого не забереш ні в кого, хто народився серед багатств безкрайньої України; сатира і філософське сприйняття буття — оте сковородинство й мамаївство, що навіть без усвідомлення, але закоренилося у нас усіх з першим подихом, маминою ласкою, куснем батьківського, а потім і заробленого власними руками хліба… І все це — мертве без мелодії народної пісні. Почитавши сухі надруковані рядки, навряд чи хто відчув би всю ту глибину, яку заховано в тих жартівливих і простеньких рядках «Ой, на горі та й женці жнуть».

Звідки ж з’явилася та пісня в устах учительки, яка вже понад півстоліття, тобто все життя, працює в школі Василівки? Народилася в іншому селі — Палієвому, що, притулившись до Хаджибейського лиману, й досі не забуло про козацьку славу. Згодом батьки переїхали до більшого села, що мало «колгосп-мільйонник» і станцію з ремонту важких совєцьких «танків колгоспу» — тракторів С-100. Попри інженерну спеціалізацію батька, вдома завжди, за нагоди, співали пісень і навіть грали на музичних інструментах. За важкістю втілення в життя тодішнього культу праці більшість не звертала уваги на недоліки тоталітарної системи, з її пропагандою та русифікацією. Так значна частина українців і не помітила, як почала цуратися народного, що асоціювалося з пережитками. Ніна Василівна згадує, що до народних традицій її призвичаїла бабуся, яку звали Катериною. Ось так, без подробиць, можемо уявити, як накопичена жінкою життєва мудрість, що не кориться віянням сучасності, міцно чіпляється юнацькою допитливістю і десь підсвідомо формує відчуття поділу світу на «своє» та «чуже». І саме завдяки таким бабусиним научанням у значної частини нашого народу те «своє» є українським, а не зросійщеним, «павликоморозівським».

Домашні музичні репризи не минають безслідно. Вони штовхають ще молоду дівчину до міста, до високої культури. Таємно. Не радячись з батьками, після восьмого класу вона вступає до Одеського театрального училища. Судячи з того, що молодій селянці це вдалося без проблем і з першого разу, її талант оцінили й тодішні екзаменатори. Батьки так би й не дізналися про цей успіх аж до самого початку навчального року, якби не щастя, яке по-зрадницьки світилося крізь яскраву посмішку дівчини. Батьки, порадившись, вмовили не поспішати з рішенням і закінчити вищий ступінь школи у сусідній Кам’янці. Ця школа навіть за часів Незалежності України діє як винятково російськомовна... Може, саме тут і став помітним той контраст, що відділяв «своє» від «чужого», і його разючість сприяла виробленню іншого життєвого орієнтиру?

За заповітом батька Ніна Василівна, через терни і радощі досвіду виховательки дитсадка та вожатої «ленінської молоді», вивчилася на вчительку, долучившись до кола випускників славного Одеського університету. Напрямок, який вона обрала — українська мова й література, не виглядав дуже перспективним у часи «застою», коли на основі московського діалекту переможно продовжувалася мішанина народів. Десь-колись, між шкільних дзвінків, учителька відзначила, що той напрямок точно не можна було обрати заради грошей, бо вчителі «русской словесности» в часи «совєтів» завжди отримували більше. Напевно, це саме душевний поклик до високого і народного в якийсь момент визначив долю молодої дівчини, довівши їй, що лише в одному місці вона завжди матиме чесну і найщирішу аудиторію, що там вона ніколи не розминеться з піснею, поезією чи художнім образом і лише там зможе ділитися власним талантом, запалюючи й роздмухуючи інші, молоді. І цим місцем є школа.

Тепер, коли за спиною понад півстоліття вчителювання, десятки успішних вихованців та вдале продовження династії (дочка Ніни Василівни теж обрала педагогічний фах), а ще — чимало виконаних пісень, якості звучання яких позаздрила б і велика сцена, можна напевно сказати, що вчительський шлях обрано не даремно. До школи приходять нові колеги й учні, хтось зацікавлений, а хтось далекий від навчання. І тут у нагоді має стати досвід та життєва мудрість, яких не збентежити різними метаморфозами, що частенько прориваються до шкільних програм…

Сьогодні до школи просто так з вулиці чужинця не пустять, аби не порушувався порядок, але якщо таки пощастить потрапити і на другий поверх, то, можливо, вдасться почути, як із-за зачинених дверей класу поллється:

А попід горою, яром-долиною козаки йдуть…

І, відірвавшись від ґаджета або якогось іншого ловлення ґав, звичайний сільський хлопчина усві-домить, уперше і назавжди, свою спорідненість з тим давнім українським вільним та незборимим духом, що триматиме його на поверхні за найшаленіших негод і дозволить високо й гідно літати все життя… Чим не диво?

Ігор СТАМБОЛ.