Тера чекання

…Мовчить телефон. І нестерпною стає кожна хвилина цього чекання, очікування бодай щонайменшої вістки. Звідтіль, де війна. Та війна, якої ніхто, здається, не помічає, не чує, не думає про неї. А може, не хоче цього всього… А її душа криком кричить, волає нестерпно, бо там, на війні, її материнське серце, а тут — лишень оболонка, тіло, воно живе в якомусь автоматичному режимі. Як оті колійо-ві стрілки на початку фільму, що автоматично спрацьовують при наближенні потяга. Як оцей бездушний конвеєр, на якому вона автоматично сортує цукерки — це нібито якесь колесо. Чи можна зрозуміти, як вона справляється з повсякденністю роботи на цьому конвеєрі? Як геть усе, що відбувається довкола неї і проходить немовби крізь неї, мимо, а вона там лише одна із складових, комплектуючих, так би мовити…

Довкола неї також тиша. Хоч усе навколо двиготить і рухається. Вона ж — немовби у вакуумі, чує лишень тишу. Це тиша чекання. Ми відчуваємо неймовірну напругу цієї тиші. Кажуть: біда, про яку розповіси, легше переноситься. Вона ж нікому — ані слівця. Ні колегам в цеху, ані родичам, не йде стукати в якісь чиновні двері. Логіка правди.

— Для мене особисто це фільм про страх матері, про те, як страх може зруйнувати людину, — сказав Нікон Романченко журналістам. — Давно хотів зробити фільм про воєнний час.

Молодого режисера запитали, чи є у нього особистий зв’язок з тим, що відбувається на екрані.

— Безпосередній, — була відповідь. — Хоч трохи іншого характеру. Колись я забрався з дому, то моя мама ще досить довго хвилювалася, де я і як почуваюся, дуже часто дзвонила. Вже пізніше я зрозумів це. А ще є інший зв’язок. Мені давно хотілося пофільмувати на заводі — приваблює ота ритміка, навіть однозвучність, певна медитація…

Люди не можуть жити в страху, й тому воліють не думати про війну, не помічати її. Й це — глибока проблема у вимірі всієї країни. Ми чуємо ляскучі звуки металу — замість людського голосу. Що це? Країна мовби заглушена якимось іншим життям, цілковито абстрагованим від усвідомлення, що йде війна, що війна триває вже п’ятий рік, і будь-коли ця війна може вдертися у кожне життя, а ми не хочемо цього зрозуміти; а ще нас відволікають від цього, створюючи настрої розчарування, невдоволення, злості, спрямовують нас у протилежний бік.

І можна лишень уявити, як це було непросто — від-творити історію цієї жінки, адже історія ця побудована на реальних фактах.

— Ми читали про те, що відбувалося з реальними мамами, коли вони приїздили на розпізнаття… Свою героїню ми знайшли випадково. Коли приїхали на фабрику й оголосили кастинг, а ще у нас були інтерв’ю з реальними працівницями, і вийшло так, що в однієї з них така сама ситуація. Ще на стадії підготовки сценарію у мене була думка взяти на цю роль реальну жінку. Але не ризикнув.

Це — Нікон Романченко. А ось що повідала Наталія Половинка:

— Коли Нікон уперше мені подзвонив, він сказав: я буду знімати ось такий фільм, і хотів би запросити вас на головну роль. Тоді я запитала: а в чому суть фільму для вас персонально? Він помовчав і мовив: знаєте, навколо нас живуть ці матері, як вони живуть?.. Що ми про це знаємо? І тоді я сказала, що погоджуюсь… Тобто це питання лежить, по суті, в основі фільму. Я заглибилася в це й великою мірою зрозуміла, що і біль очікування, і біль кожного дня, і біль невідомості, і біль втрат ближніх, знайомих, і біль тих матерів, котрі чекають своїх синів, настільки великий, що людина не може ділитися ні з ким, вона просто не може цього зробити. Єдине, що ти можеш, — це молитися, і віднаходити в собі сили, і всі найвищі сили включати для того, щоби син вижив, але тебе не вистачає на те, щоби ділитися з іншими, задіяти якийсь рух… Вже ті, чиї сини повернулись, вони це роблять, і здатні до цього… А ті, що чекають… Тому я дуже вдячна Нікону, що він звернув погляд на таких матерів, бо вони всі дійсно поряд з нами, але це така ніби непомітна тема життя, серед якого ми живемо, і я дуже щаслива, що мені, здається, вдалося це втілити в цьому фільмі.

Наталія Половинка — актриса і співачка, зі своїми проектами їздить по всій Україні, також і по світі трохи, займається найдавнішими українськими співами, виконує і класичний вокал, і сучасну академічну музику. Очолює львівський муніципальний театральний центр «Слово і голос».

Документальне існування в кадрі — це не абищо. Ось її героїня квапливо-зосереджено йде на роботу якимось передмістям, дорога неблизька, й уважна камера має часу подостатком, вона то іззаду, то збоку, а то наперед забігає… А ось жінка вирушає за місто… Ось вона — у моргу, це розпізнаття… А вкінці — щаслива зустріч. Ми бачимо обох зі спини. А навіщо нам їхні обличчя?! І навіщо їм свідки: щастя цього не любить, по-справжньому щасливим людям байдуже до оточення, а найліпше — коли нікого…

Роман КРАКАЛІЯ.