Спроба літературного аналізу

Від критики залежить: чи буде натхнений нею початківець для подальшого творчого зростання, а чи притлумить вона перші паростки й творчий порив. А якщо критикам геть байдуже, що там написав якийсь початківець? Та й де вони, ті критики? Ріденько їх, ріденько сьогодні в Україні. Хіба що напише відгук про твір маститого й заслуженого його колега по перу.

Колись Гемінгвей називав критиків не інакше, як «воші, що повзають по літературі». І не раз бив пики критиканам, які отруювали йому життя. Але я твердо впевнена, що критика, яка аналізує творчий процес, розкладає «по поличках» різножанрові твори, доносить до читача шедеври, — потрібна. Мовчання навколо творів письменника пригнічує його більше, ніж скандальна стаття. Згадаймо Шевченкове із заслання: «…ніхто не гавкне й не лайне…».

Отже, справжня інтелектуальна критика потрібна! А ще потрібні такі книги, як «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?», яку упорядкував Василь Бондар. Кожен письменник, відповідаючи на питання анкети, ділиться секретами й муками творчості, сумнівами й радощами.

Особливий інтерес викликали у мене відповіді одеських прозаїків Анатолія Колісниченка, Володимира Рутківського, Богдана Сушинського. Ось дещо з їхніх одкровень.

«Я вже старий вовк у прозі: мене мало обходять рецензії, особливо тоді, коли знаю, що автор відгуку — людина недалека й немисляча. Є кілька близьких колег, котрих я із вдячністю вислуховую» (А. Колісниченко).

«Передусім ціную думку редактора. І чим він прискіпливіший, тим краще. Тож моя порада молодим: прислухайтеся до редакторських порад! Навіть у тому випадку, коли доведеться чинити всупереч його думці» (В. Рутківський).

«Що багатшим є творчий досвід письменника, то менше він повинен покладатися на смаки та амбіції своїх колег і критиків, а більше довіряти самому собі, своєму таланту і досвіду, а також своєму читачеві» (Б. Сушинський).

* * *

Не тіло, а душа є людиною.

Григорій СКОВОРОДА.

Дивовижно: яке багатство життєвого матеріалу, сюжетів! Різні люди, різні характери — і все це наша доба, наше життя. Я про збірку новел Сергія Дмитрі-єва «Вісті з минулого» (Одеса, «Принт Бістро», 2014).

Автор шукає сюжети в реальному житті «маленьких людей». Він наче фотографує життєві епізоди, малює звичайних людей — гарних і не дуже, добрих і злих, великодушних і мізерних. Співчуває і нерозумній жінці, яка своїми руками зруйнувала сім’ю («Як у чаті та в «Бізарі»), і пиякові, що страждає від похмілля («Так буває»), і Подорожньому («Подорожня пісня»), і партизану Миколі («Партизан»), і жінці, яка прожила нікчемне життя («Неньчина пісня»), і навіть Андрієві, якого перемогла «золота» кредитна картка («Злидні»).

Та найбільше б’ють по оголених нервах долі дітей, зворушливо описані С. Дмитрієвим. Мороз по шкірі: діти змалечку зростають із пораненими душами («Батьки п’ють»). І де це продають дитині горілку?

Зміни в житті дорослих завжди відгукуються в дитячій душі й долі яскравіше, глибше, а часто — й трагічніше («Холодно», «Лінолеум»).

Письменник бережно ставиться до слова, намагається вести розповідь ємко й виразно. Ось як подає портрет діда Павла: «Сиві вуса, срібна коротка чуприна, величезні руки». А скільки художності в таких реченнях: «Кленовий лист, тріпнувшись, ліг на заплакану шибку й завмер», «Осінь ховалась по подвір’ях, хапала за ноги вологим листям, вогнями горіла у вітті кленів та осокорів» («Вісті з минулого»), «П’яною жінкою з вечірки поверталася свідомість».

Окремого слова вартує новела «Подорожня пісня». Написано образно, поетично. Хочеться цитувати рядок за рядком. Можна розказувати, де уособлення, де епітети, де метафори, а можна просто вихлюпувати радість і печаль від тих витончених слів і почуттів:

«Вчора я відпустив своє кохання. Воно довго й ображено стояло під дверима, а потім пішло…

…Вчора бачив його. Під твоїм вікном. Воно стояло тихе й змарніле».

Або ще. Про етюд, який увійшов і до «Вістей з минулого», і дав назву попередній книжці Сергія Дмитрієва. Героя твору «Крик» вражає «…суцільний хаос, потоп сірості». Він пручається, але «ворожа, невловима сила» втягує його туди, де нема сонця, де все сіре. І раптом — крик — розпачливий, протяжний: у-у-у…Що в ньому — біль, благання про допомогу? Чи нудьга, розпач? Герой роздумує: «І видалося мені, що вила не жінка — то вила моя притлумлена совість, вило наше мізерне милосердя…».

Мені здається, твору не вистачає стрункості, він перевантажений деталями, від чого враження розмазаності й нечіткості. Я б зосередилась на чомусь одному: або кольори обіграти, або крик.

Чому так песимістично закінчується етюд? Чому всю збірку новел автор назвав «Крик»? Адже йдуть світлі промені від таких людей, як гончар Павло, як учитель, як хлопець, що розшукує солдатські жетони. Такі люди борються із сірістю, роблять життя кольоровим. І діляться тими кольорами з ображеними, стражденними — з усіма, кому холодно в цьому житті.

* * *

Жінка — як музика: її можна любити,
навіть не дуже розуміючи.

Ліна КОСТЕНКО.

Непросто писати про жіночу долю, про стосунки між жінкою і чоловіком. Говорено-переговорено, писано-переписано на цю тему, а ми й досі стоїмо на порозі, не в змозі увійти до світлого приміщення, де все було б ясно, де від щастя дихалося б легко й розкуто. Натомість — вічні роздуми, страждання, пошуки того єдиного, з яким рай і в курені… Гориш-палаєш у любовному шалі, а перед тобою — Він, благородний лицар! Та з часом зникають рожеві хмарки — і бачиш перед собою не лицаря, і навіть не парубка благородного.

Мабуть, про таку обпалену пристрастю героїню пише у повісті «І знову приходить вечір»

А. Велика: «…сучасні стосунки «чоловік-жінка» дуже непрогнозовані і навіть жорсткі. Вона знала: що вирує в твоїй крові, є суцільний емоційний обман. І тільки дуже недосвідчені люди можуть поринати в нього знову і знову». Та тільки-но зарубцювалися рани, поринають знов і знов. Може, від цих страждань та розчарувань і з’являються невдоволені жінки, сварливі дружини, невдатні господині? Замисліться, чоловіки!

Але такими створив нас Бог — і нічого не зробиш. Героїня повісті читає в гламурному журналі: «Коли чоловік бачить симпатичну дівчину, він думає, як класно було б затягти її в ліжко. Дівчина в той самий час думає про те, які б гарненькі фіранки почепити на їхній подружній кухні».

На жаль, авторка не заглиблюється в глибини цих почуттів, обмежуючись «стрілами» у бік чоловіків.

А. Велика торкається багатьох тем, роздумує про село й місто, про кохання і любов, про зраду й непорядність, про зв’язок поколінь і щастя. Ось подруги сперечаються про такі поняття, як «глянець» і «гламур» «Глянець — це ширпотреб, попса», — каже одна. «Він допомагає людям бути сучасними», — заперечує інша. І робить висновок: «Гламур — це можливість модернізації суспільства».

Неоднозначні роздуми письменниці про село, його віковічні цінності, та про місто. Зауважуючи, як непросто українським селянам робитися городянами, позбуватися своїх комплексів під час навчання в місті, вона не згадує основний: мову. Хто не пережив цього в місті?! Зігнули шиї українці, забули рідну мову, а в третьому поколінні — й предків своїх… І що, кому від цього радість? Чи, може, село від «модернізації» розцвіло? Чи так уже добре, що чоловік у місті втратив контроль над жінкою?

Повість, мені здається, «розтріпана» від багатьох різноманітних тем, перевантажена другорядними героями, що утруднює читання.

Як підтвердження слів, сказаних вище: якщо студенткою сама авторка ще відчуває себе україн-кою «з-під Кіровограда», цитуючи Василя Симоненка, то в повісті «Відкорковані вісімдесяті», перетворившись у «городську», вже цитує винятково російських авторів.

Попри все, дякую авторці за мудрий висновок: «Вся перевага віку в тому, що ти вже не чекаєш на свята. А робиш свято навколо себе. Там, де ти, там і свято».

З інтересом читала есей «Про одну приватну творчість», вміщений, як і згадана вище повість, у книжці «Срібний перетин» (Київ, «Український пріоритет», 2014). Творчість… Що вкладаємо в це поняття? Що впливає на творчість?

Творчість завжди викидає з нами якісь «коники». Погані звички чогось такі солодкі. Одна з них — творчість. Інакше — чому героїня боїться відкритися домашнім? Залишаючись одна, «збуджено хапає з повітря слова і думки».

Авторка згадує, з чого почалася ця тяга до творчості. Із записів у щоденник, з переписаних віршів, цитат, страху від чаклунських сутінків, роботи зі словниками, любові до книжок та подорожей. А ще — з образу баби Лєни — цікавої й незабутньої.

Що ж таке творчість? — роздумує авторка. Чи «можливість гаяти вільний час?». Чи «виколисування власного нарцисизму?» Чи «Божий дар, який дістався нам випадково?».

Через творчість можна заглянути в минуле й майбутнє. «…є багато способів ошукати час. Один з них — творчість», — підсумовує А. Велика.

Не можу відмовити собі в задоволенні навести надзвичайно ніжний і художній пейзаж з оповідання «Перебуло»:

«У ніч хтось підливає біле молоко. Воно потроху з’їдає зорі, споліскує місяць.

Ранок блакитними очима спочатку зазирає в скло лоджії, а потім підкрадається до ніг».

Хотілося б на цих гарних словах завершити розгляд творів Арсенії Великої, але… але… якби не помилки — синтаксичні, орфографічні, пунктуаційні — вище критичної межі! Такого не можна допускати, тим більше — в сучасній українській літературі, яка зараз переживає своє становлення.

Ось як сказав про це Василь Стус: «Освіта — це вид гігієни. Письмо з помилками — то немиті руки чи зуби». Тож миймо руки і чистімо зуби!

(Далі буде)

Валентина СИДОРУК,
член Національної спілки
письменників України.
м. Чорноморськ.