Мовний імператив

У галузь приходять молоді, відважні, освічені. Спостерігаємо зараз у культурному житті справжній кінобум українського продукту — хвала Господу й тим українським кінематографістам, котрі є українцями і по духу. А без цього, без української національної ідеї в голові, у серці, не буде бажаного успіху, що б там не говорили охочі повести нас манівцями. Це дуже важливо для самоутвердження нації, самоповаги народу.

А ще важливіше, коли це бачать зарубіжні глядачі, адже творці фільмів розраховують на якнайширшу прокатну історію своїх картин, передовсім — за межами України, на престижних міжнародних фестивалях. Молоді прагнуть завойовувати світ. Найперше — і це надважливо — щоби нас у світі, нарешті, не плутали з росіянами, а впізнавали — і пізнавали — як українців. На фестивалі нерідко можна було почути вислови самих кінематографістів на кшталт: «З кожним кадром українські фільми стають кращими» або ж: «Наше найбільше бажання — творити якісне українське кіно».

Справді, показані на ІХ ОМКФ українські стрічки вкупі з копродукцією (у світовому кінемато-графі сьогодні широко практикується спільне виробництво фільмів), не могли не порадувати кожного, хто щиро вболіває за національне кіно.

Так, з цього можна — і треба — лише порадіти. Але є речі, які вельми засмучують. Це, передовсім, та спотворена мова, яка дедалі частіше звучить з екрана. У багатьох картинах мова персонажів засмічена суржиком, росіянізмами, навіть ненормативною лексикою, яка ніколи не була притаманною носіям української. Якась ніби пошесть пішла. Ця пошесть затопила не лише ук-раїнський кінопростір, а й телебачення з радіомовленням, які зараз, до слова, незрозуміло навіщо об’єднані спільним контентом. Запитаєш у режисера чи продюсера про таке каліцтво мови у фільмі, а у відповідь: «А люди так розмовляють». Мовляв, така нині правда життя.

Може, й розмовляють, але не в цьому, далебі, ота пресловута правда життя. Та й не віриться, що артисти, котрі озвучують своїх героїв, розмовляють потворним суржиком. Вони, радше, російськомовні, що й відчувається при переході на українську, а суржик якраз маскує це. Та, принаймні, у їхніх відповідях на запитання суржику не було.

Але ніяким не може бути виправданням, що так, мовляв, «люди говорять». Серед населення, справді, широко побутує суржик. Одначе ті, хто його переносить на екран (на театральну сцену, в літературу тощо) включно з ненормативною лексикою, а простіше кажучи — з отим брудним «русскім матом», вочевидь, трохи викривлено розуміють завдання мистецтва, яке покликане ошляхетнювати людину, робити її духовно багатшою. А щодо правди життя, знову ж таки… властиво, ніхто ж не показує на екрані, як людина — даруйте — справляє свої фізіологічні потреби (хоча є й такі мудрагелі).

Що таке суржик? Так називали мішанину зерна — жита, пшениці, ячменю, вівса; отримане з такого зерна борошно могло бути лише третьосортним. Сьогодні слово «суржик» може вказувати на певну деградацію духовного світу його носія, бути ознакою мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Так пише про суржик доктор філологічних наук, професор-мовознавець Олександра Сербенська. І далі вже цитата: «Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює сві-домість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася упродовж віків, загрожує змінити мову…».

Кіно, як відомо, формує свідомість, це всі знають. Яку свідомість, яке ставлення до мови сформують суржиконосні фільми? Не треба й ворогів — ми самі докінчимо те, що вони не встигли зробити з нашою мовою своїми валуєвськими, емськими, сотнями інших указів та постанов, що вони зробили з нашою національною культурою…

Так, люди часто розмовляють суржиком, на жаль… Над україн-ською мовою століттями чинили насильство, забороняли навіть окремі слова, ба літери — як нібито націоналістичні, дозволяли батькам дітей відмовлятися від вивчення української. То що ж нам тепер: остаточно відмовитись від тих слів, бо так, мовляв, «у нашому селі не говорили»?

Розгул суржику на екрані — не єдина мовна проблема україн-ського кінопростору. На цього-річному фестивалі було показано два фільми, зняті цілковито у російськомовному режимі. Чому?

— Бо фільм — документальний, люди в кадрі говорять, як говорять. У нас є півторигодинна версія, яку затвердили в Держ-кіно, там — українська мова. А тут ми готували фестивальний варіант, який показуватимемо на європейських фестивалях, а їм там все одно, яка мова — українська, російська…

Отакої! Хоча їм — тим, котрі прибули з Європи, — справді, байдуже, якою мовою розмовляють персонажі фільму — україн-ською чи російською: для них передбачене титрування англій-ською. Їм і справді все одно, якою мовою модератор оприсутнить гостей на пресової конференції чи зустрічі з кіногрупою, чи подасть якусь інформацію перед початком фільму: для них, знов-таки, передбачений синхронний переклад. А між тим, модератори майже цілковито послуговувалися російською. Навіть тоді, ко-ли мали запрезентувати україн-ський фільм. Так само й багато гостей — режисери, актори, продюсери. Щонайменше, дивує: на кінофестивалі, який відбувається в Україні, з нами спілкуються мовою агресора — це при тому, що кожен кінопоказ починався роликом з вимогою звільнити Олега Сенцова. То що ж ми бачимо? Навіть тут — знову та сама декоративність державної мови, яку тихою сапою впроваджують нині в Україні. Звісно ж, сусідська мова ні в чому не винна. Та все-таки… Йде війна, кожного дня — якщо не вбиті, то поранені. Й у цій війні слово — також зброя. З обох боків. Зрештою, тема Донбасу була відчутно присутньою на фестивалі.

Важко зрозуміти такі подвій-ні стандарти. Неодмінно мусить бути прийнято імператив: якщо фестиваль відбувається на території України, то й робоча мова, що цілком логічно, — українська. Звісно, й англійська, як мова міжнародна, але обов’язково — паралельно з українською.

Роман КРАКАЛІЯ.