Як одна душа

Група підтримки покинутої била рішуче і зле. А тут ще хтось із хлопчаків підструнчував, як краще вцілити, щоб болючіше…

Завдяки телебаченню ту бійку побачили мільйони глядачів. Одеситів це шокувало: не трагікомедія, а ціла драма! За любов билися позавчорашні малюки, які ще так недавно гралися разом на пісочку й вирішували свою першу у житті проблему — за якою ознакою відрізняти хлопчика від дівчинки. І що вони зараз знають про любов? Хіба що якісь крихти від старших.

Це вже не перше таке побиття у місті, оприлюднене по телебаченню. Який жах!

І мало кому спало на думку, де ж тут собака заритий? Звідки така жорстокість у дітей і головне — чому ніхто не засуджує того влюбливого хлопчину, з кого все й почалося?

І де були батьки потерпілої, і тої другої, і третьої? Чому не цікавилися, як і де гуляють увечері неповнолітні? Отямилися лише тоді, коли до «розлучниці» треба було викликати і лікаря, і психолога.

Ну і що? Проштормило у місті, обурено погомоніли про дітей-неслухів дорослі, промовчала влада і вчительство. Проблема ж залишилася. А хіба ті бійки не були протестом підлітків, що дорослі кинули їх напризволяще, пустили у вільне плавання без керма та вітрил?

За 27 років нашої Незалежності не було жодної дієвої державної програми, спрямованої на виховання підростаючого покоління. Хто бесідує з хлопчиками про те, що їм у майбутньому бути вірними захисниками Батьківщини, а дівчаток ненав’язливо готує до ролі хорошої мами, берегині домаш-нього вогнища й активної участі у суспільному житті?

Надзвичайно відповідальний період у розвитку дитини — 12—15 років, коли формується не тільки тіло, а й душа. І тут без участі дорослих не обійтися, особливо у розтлумачуванні питань, що таке симпатія, закоханість, любов. Це — як своє-рідний перехід з молодшого у старший клас. У нашому ж випадку стався збій: звичайну симпатію сприйняли за любов — от вам і «розлучниця».

А доросла, справжня любов — почуття дуже багатогранне. Можна любити окрему людину, любити гарну квітку, можна любити й милуватися яскравим заходом сонця і по-своєму любити й цінувати друзів.

Але щонайперше — треба любити самого себе. Щоб стати достойною людиною, потрібно прагнути самореалізації, тобто невтомно, крок за кроком самовдосконалюватися, самостверджуватися. Щоб зростити в собі активного громадянина, а не байдужого обивателя чи хуторянина, у яких хата скраю.

Пам’ятаєте Пушкіна? Як дописавши останні рядки свого знаменитого роману у віршах, він щасливо зааплодував сам собі, вигукнувши: «Ай да Пушкин! Ай да сукин сын!».

Це була його найвища похвала самому собі. Бо написати той роман у віршах — то була нього неабияка перемога, і поет здобув її, ще раз підтвердивши свою геніальність. І його «Евгения Онегина» нині знає весь культурний світ.

Любов — щасливий подарунок долі. Вона ж і велика загадка. Ще школяркою десь вичитала, що у закоханої людини навіть змінюється формула крові. От воно, сила яка!..

Не дивно, що мене завжди цікавлять телепередачі «Із золотої колекції Гордона» на «112-у» каналі. Її автор, наш сучасник, відомий журналіст, людина високоосвічена, письменник і телеведучий, об’їздив-облітав увесь світ, брав інтерв’ю у дуже багатьох знаменитостей, вніс їх до своєї «Золотої колекції» і сам став поряд з ними.

Коли щосуботи й щонеділі дивлюся увечері ці передачі, перед багатьма з гостей хочеться стати на коліна.

Одній із запрошених, відомій співачці, ведучий поставив своє коронне запитання: що таке любов? На яке отримав несподівану відповідь: а любові взагалі нема, її придумали люди.

Нещасна! Як же можна було прожити більшу й кращу половину свого життя, так і не пізнавши цього прекрасного почуття, тим паче, оспівуючи його зі сцени?

У Дмитра Гордона — своя манера: не коментувати відповіді гостей, а, довіряючи, віддавати їх на розсуд аудиторії.

Не прокоментував він й інше запитання, щоправда, адресоване не йому, а гостеві — письменникові зі світовим ім’ям. Дівчисько чотирнадцяти років, представившись редактором класної стінгазети, цікавилося:

— У вас красиво описані постільні сцени. Це справді красиво чи ви просто придумали?

Внутрішньо шокований (чотирнадцятирічна ж!), автор відповів коротко, але досить вичерпно:

— Якщо це з любові — то красиво. А якщо не з любові — це скотство.

Відповідь була явно неодно-значною. Бо у нашому житті, на жаль, «скотства» значно більше, ніж чистої любові. Навіть любов платонічна, тобто без інтиму, — теж велике благо, бо й вона спонукає до самореалізації, самовдосконалення, самоутвердження.

Це ж питання про любов ведучий поставив і відомій письменниці Діні Рубіній. Вона чомусь відповіла опосередковано, словами дідуся, в якого виникла суперечка з його екзальтованою внучкою. Та кричала йому:

— Що ти знаєш у свої вісімдесят років?! Я ж люблю його!

А той гордо підняв свою сиву голову і відповів жорстко, але з гідністю мудреця:

— Ти — дурепа! Любов — це роки життя, прожиті разом, душа в душу! Запам’ятай це!

А може, це і є справжня формула любові? «Роки, прожиті разом, душа в душу».

А мені шкода, що Дмитру Гордону не випало взяти інтерв’ю у Рональда Рейгана і його дружини Ненсі.

Ще з радянських часів пам’ятаю: вони завжди з’являлися на людях, міцно тримаючись за руки. Вся Америка, затамувавши подих, стежила, коли це вже немолоде подружжя танцювало, дивлячись одне на одного закоханими очима. То була не показна, а справжня, чиста любов.

Обох уже нема на цьому світі. А Америка й досі пам’ятає цю красиву легенду — про чисту любов, душа в душу.

Майя ФІДЧУНОВА.