«Герой мого часу», або Купи сміття як привід до роздумів

Герой її часу — молодий провінціал з міжнаціональним ім’ям Жорик, що приїхав завойовувати столицю — один із тих 284 тисяч пошуковців щастя, котрі щодня прибувають до Києва. Наївний та ще й романтичний, трохи вайлуватий (згодом це мине), юнак вочевидь не вписується в цілковито чужий для нього соціум. Тут варто відзначити молодого актора Євгена Бушмакіна, котрий блискуче вжився в роль прожектера та мрійника, що шукає свого місця в динамічному мегаполісі, погоджуючись на будь-яку роботу і щоразу втрачаючи її. Продавець надувних іграшок, охоронець в музеї сучасного мистецтва, рознощик бутильованої води… Паралельно, цілком у дусі наївного ідеаліста, наш герой на побутовому рівні починає активно боротися, так би мовити, за справедливість. Він хоче, щоби справно діяли ліфт і сміттєпровід, щиро не розуміючи, чому мешканці будинку не вимагають від ЖЕКу належної роботи й чому, назагал, контора бездіяльна. І невтямки йому, що в нинішній нашій країні боротися із залишками совєтського способу мислення, властиво — з совком, це, за класикою, те саме, що битися з вітряками.

— Вже коли ми зняли фільм, я почав помічати, що в житті ми всі буваємо в ролі Жорика, — сказав Євген Бушмакін. — Ми констатуємо та обурюємось, але не завжди відповідаємо на це чи ставимо запитання. І не через лінощі, мовляв, це мене не стосується, а через те, що ми, бува, одразу на два кроки наперед знаємо, що нічого не вирішимо.

Справді, якби це було так легко, ми вже давно були б у Європі, натомість чимало громадян відверто іронізують над цими устремліннями, нарікають на всі наші негаразди, як мовиться, самі ж нічогісінько не пробують змінити. Цю іронію, цей сарказм режисерського задуму геніально підкреслює у фільмі талановитий грузинський оператор Тато Котетішвілі, демонструючи глядачеві всю еклектику столичних краєвидів. То що ж, не робити ніяких рухів, жити, як живе ситуативний приятель героя, що занурений у свою роботу й нічим не переймається і з яким Жорик ділиться своїми, сказати б, мріями про радісне майбутнє, хоч анітрохи не уявляє собі, яким, конкретно, воно має бути.

«Герой мого часу» — комедія весела і смішна, та не так смішна, як іронічна, режисерка не проти того, щоб трохи посміятися, покепкувати, а то й відверто поглумитися над нашим складним, суперечливим світом, у якому живемо. Ми бачимо євронасичену українську столицю, у якій подалі від блискучого фасаду не працюють ліфти та сміттєпроводи, де глибоко вкорінена непереможна українська корупція та задавнена, отримана у спадок, бюрократія… Усе воно живе й процвітає. І це в столиці, а що вже говорити про периферію? Творці фільму відверто іронізують з нашого прагнення наслідувати чужий спосіб життя, який штучно переноситься на український ґрунт і ніяк не узгоджується з національними традиціями. Ота купа сміття — у багатоповерхівці, де живе герой Тоні Ноябрьової, і в музеї сучасного мистецтва у вигляді модерної інсталяції, яка видається за останній крик моди в сучасному образотворчому мистецтві і яку наївний наш герой хоче прибрати по закінченні робочого дня, чим викликає, зрозуміло, скандал з боку ображених у своїх естетичних уподобаннях поціновувачів, — це і є, за режисеркою, маркери нашого сьогодення?

Зі сміття, власне, все й почалося у цьому фільмі.

— Усе дуже просто було, — розповіла режисерка. — Мені набридло боротися з сусідами, котрі викидали своє сміття тут же, на поверсі. І я вирішила, що треба знімати кіно. Засіла за сценарій. Але зрозуміла, що цього замало. І вписала туди ще й епізоди з музею сучасного мистецтва, й оту зустріч з власницею бізнес-центру, котра сподобалася героєві й стосунки з якою не могли стати реальністю через її приналежність вже до іншого світу. У цій новелі протиставлено різні способи життя українців…

Швидко минають два безрезультатних та нікчемних місяці, упродовж яких Жорик не просунувся ні на крок до здійснення своїх інфантильних мрій, час вибратися з тітчиного помешкання, наданого йому саме на цей термін, й повертатися у свою провінцію. Це, одначе, не надто засмучує Жорика. Набутий у столиці досвід на щось таки, мабуть, згодиться — у тій самій наївній вірі. Хтозна, може, подасться наш герой до війська на контракт, недарма ж і назва фільму провокує до такого припущення, хоча в картині нема ні найменшого натяку на те, що десь в країні точиться війна, ми не бачимо на екрані навіть військового однострою.

Ще один персонаж фільму — Київ. Здається, ніде в новочасному україн-ському кінематографі так не показано нашу столицю. З усіма її модерними новобудовами, вже майже європейським лоском, хоч і дещо штучним, зі всією еклектикою пострадянського мегаполісу, яка в Києві особливо впадає в око і попри яку ми все-таки дивимось у цій стрічці на любиму столицю захопленими очима. В ці краєвиди міста, прекрасного і водночас такого, що стрімко втрачає свої характерні обриси, режисерка майстерно вписує пригоди невдатного свого героя.

— Я хочу показати сучасну країну, громадяни якої часто ідеалізують чужий спосіб життя, вони шукають свого простору в житті, свого маленького щастя. Хоч і не завжди готові щось робити, аби прискорити ці пошуки і нарешті зустріти свою мрію, — каже Антоніна Ноябрьова.

І все ж — це веселе та смішне кіно, соціальна комедія, що ставить проблему та спонукає замислитися. Ненадовго, одначе, на обличчях у глядачів затримується усмішка, бо стає сумно. Сумно за героя, за Київ, за наше таке незугарне життя. Герой, безумовно, смішний і навіть кумедний, але насправді він не є героєм, а лише комедійним персонажем, котрий нічого не зумів досягти у столиці і, правдоподібно, нічим особливим не відзначиться, повернувшись додому в провінцію.

Роман КРАКАЛІЯ.