Про україномовний сегмент Одеси

Сьогодні спілкуюся за київською кавою з незалежним аналітиком Микитою ДЕМИДЮКОМ, який уже кілька років проживає в столиці. Навіть у Києві впадає у вічі його гарна українська. Причому розмовляє нею завжди! Ставлю перше запитання: як він, уродженець зросійщеного Причорномор’я, прийшов до української мови? Що вплинуло на таке рішення?

— Патріотичний підйом у багатьох одеситів намітився у 2014 році. Тоді стало більше патріотичної публіки і в моєму київському оточенні. Тож можу про себе сказати, що мене таким «зробив» Київ. В Одесі такий кардинальний злам був би малоймовірним. Бо там явно бракує україномовного середовища. А в Києві воно є, хоч і не домінує. Вплинуло й те, що в період президентства Ющенка істотно зросла якість живої мови. Зокрема, завдяки радіо і телебаченню. Такою мовою вже хотілося говорити, це вже не якийсь там хирлявий суржик… Навіть у ро-сійськомовних киян поступово піднімався рівень знань української, бо вони дедалі частіше чули її навколо. В Одесі ж такого середовища не було. Хоча рівень викладання української в багатьох одеських школах був прийнятний. Зокрема, в моїй він точно був нормальним. Але в Києві я міг активно шліфувати розмовну мову. Говорити, помилятися, але, врешті-решт, закріплювати в своїй пам’яті правильний варіант.

— Тобто така еволюція одесита, в принципі, можлива? Але ж для цього знадобився переїзд до міста, де існує помітний україномовний сегмент. А як стосовно рідної Одеси? Вона може змінитися в мовному сенсі?

— Якщо говорити про все місто, то тут справа складніша... В Одесі свого часу була повністю видалена українська складова. Переважно репресіями. Україномовними залишалися хіба що околиці. Але ж люди з околиць не вважалися справжніми одеситами. Найуспішніші з них, інтегруючись у життя «Південної Пальміри», намагалися не виділятися серед російськомовної більшості. Національна активність українців була зведена до мінімуму… До речі, свого часу була повністю видалена і татарська складова. Кажуть, що на перехресті Дерибасівської та Рішельєвської колись був татарський цвинтар. А хто тепер про нього згадає? Так поширювалася імперія, і такою була ідея: стерти все попереднє. Тому мало хто згадує про українські поселення, які існували задовго до розбудови Одеси. Тож непросто у нас з мовою…

— Одеса чимось відрізняється від Донеччини та Луганщини?

— Відрізняється тим, що в Одесі, на мій погляд, ідеї «русского мира» підтримуються людьми високоосвіченими і культурними. І це не конче «кремлівська агентура», не конче накручені телеканалами «ДНР» чи «ЛНР» люди, не конче зазомбовані путінською пропагандою вояки, що мріють поставити Україну на коліна. Проросійською є внутрішня сутність багатьох місцевих інтелектуалів. Досягалося все вихованням з дитинства. Є люди на зразок Жванецького, який ніколи не був фанатом «русского мира», а, навпаки, завжди тонко критикував радянський устрій. Але, водночас, є й високоосвічені та цілком інтелігентні імперці. В системі цінностей у них на першому плані — Пушкін, Лермонтов, Достоєвський… Ну й сучасніші: Утьосов, Висоцький, Задорнов… Українська культура для таких людей залишалася чужою. І це впливало й тепер впливає на загал. Мої земляки, зазвичай, про себе з гордістю кажуть: «Ми — одесити!». Але навряд чи настільки ж категорично скажуть: «Ми — українці!».

— Але ж Одеса відрізана географічно від території «русского мира»? Між Одещиною і Донбасом лежить територія «козацького» Подніпров’я, Херсонської та Миколаївської областей…

— У названих регіонах справді трохи легше, бо там є українське село. На Одещині також є аграрні україномовні території, але збереглися вони здебільшого північніше від обласного центру. Натомість, південний Буджак є дуже інтернаціональним: болгари, молдовани, гагаузи, росіяни-старовіри… Навіть у зросійщених Дніпрі й Запоріжжі для більшості людей існував незримий «місток» в Україну, бо всі пам’ятали про славну козацьку сторінку цього краю. Навіть у геогра-фічно близькому до Росії Харкові був цей місток, — бо ж Харків був першою столицею УРСР, додайте сюди період українізації 1920-х років... А Одеса була містом контрабандистської романтики з помітною єврейською чи там… грецькою складовою. Це не могло не накласти відбиток на самоусвідомлення одеситів.

— Пригадую розмову з маленькою школяркою, до якої колись звернувся українською. «Вы с Украины?» — здивовано відреагувала вона на мою мову. «Та ми ж усі з України!» — дещо спантеличено відповів я. «Не-е-т, Украина далеко…» — категорично відповіла тоді юна одеситка. Щоправда, це було у 1980 році, але навряд чи Одеса суттєво змінилася відтоді...

— Певна проукраїнськість в Одесі з’явилася завдяки Майдану. До того ж, підросло покоління Незалежності, і воно трохи потіснило тих одеситів, які сформувалися в умовах СРСР та фейкової одеської ідентичності. Але щоб запустити цей процес на повну силу, бракує багатьох речей. Це і внутрішні фактори, й опір одеського проросійського середовища, ба навіть та обставина, що ліберальні кола Європи не люблять… націоналізму. Натомість мають великі симпатії до Росії та російської культури. Україна для них — «terra inсognita» — навіть для інтелектуалів. І західні грантодавці не готові концентрувати зусилля й кошти на українській мові. Скоріше вже на русинську виділять якусь суму... Хоч це і не мова, а лише закарпатський діалект української.

— Отже, зовнішні фактори не надто сприяють українізації Одеси. Натомість, у нашій пресі вже з’являються матеріали з тривожними заголовками: «Небезпечні тенденції в Одесі» («День» від 26.06.2018) або стаття Олега Сокола «На місці одного вбитого виросте десять» («Чорноморські новини» від 7.06.2018), у яких ідеться про побиття молодих українських патріотів Віталія Устименка, Сергія Стерненка, Аліни Радченко, Світлани Підпалої… Що скажете з цього приводу?

— Скажу так: не лише окремі побиття патріотів, але й масштабний проросійський реванш в Одесі цілком можливий. Вся надія — на силові структури і на те, що економічна ситуація в країні не стане настільки поганою, щоб спричинити якесь масове заворушення.

А взагалі, тут усе логічно: якщо під час Майдану якась частина російськомовних одеситів стояла на проукраїнських позиціях (тоді були великі сподівання на суттєве покращення нашого життя), то внаслідок розчарувань стався певний «відкат». Мова й культура їх не тримають і не прив’язують до українського материка, попередні сподівання на краще життя не виправдалися, от вони й повернулися до свого звичного, совіцько-проросійського табору. Український сегмент Одеси не отримав можливого підкріплення. І тут вина Києва та недалекоглядних політиків.

На жаль, на цьому етапі українська мова в Одесі буде мовою меншості й виконуватиме не об’єднуючі, а, скоріше, якісь декоративні функції. «Декоративний» статус мови — це трохи краще, ніж її повна відсутність (як у де-юре українському Криму до 1991 року), але слід пам’ятати, що у ХХІ столітті мову буде дуже важко зберегти, якщо вона виконуватиме лише декоративні функції. Тому українське суспільство не повинне забувати про досі проблемну в мовному сенсі Одесу.

Сергій ЛАЩЕНКО.