Самостійній Державі — самостійну Церкву

Героїзованими в імперській свідомості росіян є і Петро І та Катери-на ІІ, чиї імена для українців мали б бути пов’язані зі знищенням україн-ської державності та посиленням процесу винародовлення українського народу. Натомість усі борці за незалежність України в імперській ідеології є (бо інакше й не може бути!) анатемізованими, якщо не офіційною церквою (як Мазепа), то офіційною пропагандою, літературою, наукою (як Виговський, Бандера, Коновалець, Шухевич та інші — аж до українських патріотів радянського періоду й сучасності) — всі «зрадники», «фашисти», «нацисти», «агенти іноземних держав»... Цитую: «Злопыхатели... хотят навязать Украине национализм, причем национализм исключительно вульгарний, пещерный. Ненавидя всегда брат-скую Россию и продавая страну Западу, они совершают предательство Родины и народа» (На круги своя. Рух против православия. Заявление Митрополита Одесского и Измаильского Агафангела // «Новости Украины». 15.12.2001).

Ми можемо скільки завгодно називати митрополита чи його ідеологічних зверхників (і духовних, і світських) шовіністами, україножерами чи безліччю інших нешанобливих слів, але не можемо єдиного — примусити їх любити нашу країну більше, ніж свою, та переробити їхню державну ідеологію на нашу користь, бо вони є патріотами СВОЄЇ держави, дбають про її інтереси, і це в суті своїй — цілком природно й похвально. Інше питання: чому ми в нашій «суверенній» Державі допускаємо «розгул» цього чужого патріотизму, чому патріоти чужої держави мають на свій ідеологічний копил формувати свідомість наших громадян, позбавляти наш народ історичної пам’яті, власної «біографії»? Чому українські громадяни мають слухати в проповідях про заслуги св. Дмитрія Донського в «избавлении нашего отечества от татаро-монгольского ига» та бити йому за це вдячні поклони — й абсолютно нічого не знати про те, що предки наші ще за 18 літ до тієї всепрославленої Куликовської битви (після якої, до речі, Московщина ще майже півтора століття залишалася «під ігом») самі себе остаточно звільнили від того ярма, впень розбивши татаро-монгольське військо у 1362 році на Синіх Водах; і що керував нашими предками в тій визначальній для нашої землі битві не якийсь «визволитель» із Московщини, а славетний князь Литовсько-Руської держави Ольгерд Гедимінович, теж, до речі, православний, який лише за це, поминаючи його постійне піклування про впорядкування православно-церковного життя в Україні (Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви в 4-х томах. — Нью-Йорк — Бавнд-Брук, 1950), за інших політичних обставин давно мав би бути канонізованим.

Чому про шість переможних битв із тевтонами наших предків під орудою князя Ольгерда, ми нічого не знаємо, а, натомість, щокожного 6 грудня позбавлені історичної пам’яті українці уклінно дякують св. Олександру Невському за «спасение отечества от захватчиков-крестоносцев», навіть не здогадуючись, що до «спасения» їхнього «отечества» жодна з битв св. Олександра не мала щонайменшого стосунку.

То чи ж слід дивуватися, що й досі, культивуючи почуття меншовартості українського народу, московські ідеологи в рясах переконують прихожан своїх церков у тому, що саме «Велікая Россія» й «іменно русскіє люді спасалі Украіну от татар, турок, поляков, французов і нємцев»?! (див. згадану вище заяву митрополита Агафангела).

До понять, позначених у російському православ’ї високим ступенем сакралізації, належить поняття «влада» (цар — помазаник Божий, намісник Бога на землі...). Таке ставлення до влади може бути (а в Росії — і є) націоконсолідуючим чинником.

А от у випадках, коли релігійний центр знаходиться поза межами держави, це стає дезінтегруючим чинником, бо сакралізується не та влада й не та держава, з якими повинні б ідентифікувати себе вірні цієї Церкви. Можна багато розповідати про відверто антиукраїнські шабаші, в які перетворювалися в містах України поклоніння іконам св. мучеників «Самодержца Российского Николая II и его святого семейства» чи іконі Матері Божої Державної, яким українські віруючі вслід за московськими пастирями ревно молилися «о скорейшем восстании единой и неделимой Руси», маючи на увазі російську державу (яка Руссю ніколи не була) та нове приєднання до неї давніх руських, а нині українських та білоруських земель. Тобто громадяни наші під проводом духовенства Московського патріархату моляться фактично за повалення своєї власної Держави.

Ці конкретні факти відомі всім. Поміркуймо над тим, яка плутанина виникає в умах і душах віруючих під час конфліктів між державами, Церква яких має ієрархічний центр в одній з них. Літургію не зміниш. З актинії не вилучиш молитву «О богохранимой стране нашей, властех и воинстве ея...».

За яку країну молиться Церква? За ту, якій підпорядкована, чи за ту, на чиїй території стоїть? Кому просить перемоги, благаючи в молебнях: «Победы на супротивныя даруяй»? Хто в такому випадку «свій», а хто «супротивний»?

А таке в історії траплялося, на жаль, неодноразово... І дбаймо, щоб не трапилось і з нами.

Чи не тому мудрий політик Андрій Суздальський, ворогуючи з Києвом, і вимагав од Царгорода утворення в Суздальській землі окремої від Києва монополії?

Не маємо права забувати й про те, що людина, яка самореалізується у житті в кількох «іпостасях», або, як каже соціологічна наука, соціальних ролях, є все-таки єдиним цілим. І чим органічніше поєднуються в ній ці со-ціальні ролі, тим гармонійнішим, морально й психічно здоровішим є увесь організм. Саме про це, по суті, дбали всі видатні педагоги, починаючи від Яна Амоса Каменського, Костянтина Ушинського й закінчуючи Василем Сухомлинським, вимагаючи забезпечення єдності сімейного та шкільного виховання, як також і відстоюючи ідею національного виховання в освітніх закладах.

Адже коли діти в соціальних ролях членів сім’ї та членів шкільних колективів зазнають протилежних, а іноді й взаємовиключних моральних та ідеологічних впливів, їх внутрішній світ неминуче роздвоюється, людина вступає в протиріччя сама із собою, втрачає внутрішню гармонійну цілісність, а в гіршому випадку навчається пристосовуватися до вимог середовища, в якому функціонує в кожний конкретний момент, тобто вчиться брехати, лицемірити і, врешті, ігнорувати будь-яку мораль, ідеологію, будь-які принципи.

Оскільки, як було сказано вище, Церква також є одним із соціальних інститутів, що володіє могутніми засобами впливу на особистість, то, цілком зрозуміло, для морального та психічного здоров’я індивідуума надзвичайно важливими є узгодженість її впливів із тими, яких зазнає особистість з боку сім’ї, школи, державної пропаганди тощо. Іншими словами, роль людини як члена церковної громади (віруючого) не повинна вступати в моральний та психологічний конфлікт із її соціальною роллю громадянина власної держави, представника власного народу, нації.

А за домінуючого становища Церкви з ієрархічним центром в іншій (і, до речі, з огляду на її геополітичні інтереси, не завжди толерантній) державі, такий внутрішній конфлікт, як бачимо, є неминучим. Саме тому, як свідчить історична практика, кожен народ, звільнившись від колоніальної залежності та ставши на самостійний шлях розвитку, намагався якомога швидше автокефалізувати свою Церкву, вивівши її з-під юрисдикції патріархатів, розташованих у колишніх імперських центрах (Сербія, Албанія, Греція, Болгарія, Грузія та низка інших країн).

І, напевне, історія не знає випадку, коли б колишній патріархат не протестував проти такого відділення аж до накинення «схизми» на новостворену Церкву. А проте, кожен народ, що мав провідників, перейнятих ідеєю незалежності, неодмінно домагався свого, навіть якщо на це потрібне було не одне десятиліття.

Аналіз впливу Церкви на національну самосвідомість віруючих, на їх ставлення до загальнонаціональних цінностей, до Держави, а також приклади історичної практики низки європейських країн, які в різні часи від бездержав’я переходили до незалежності, переконують, що інтересам державо- і націотворення найбільше відповідають помісні (автономні) церкви, а найоптимальнішою моделлю забезпечення гармонії в свідомості та життєдіяльності «двоіпостасної» особи — віруючого і громадянина — є модель, що відповідає тезі українського міністра в справах віросповідань II Гетьманського уряду Олександра Лотоцького: «В самостійній Державі має бути самостійна Церква» (Лотоцький О. Українські джерела церковного права. — Варшава, 1931).

Слід, нарешті, усвідомити, що усамостійнення Української Церкви не релігійна, а національно-державна проблема, суть якої полягає у відновленні структурної єдності нашого національного організму, у подоланні «розколу» в душах членів українського соціуму, що значно страшніший від будь-яких міжконфесійних «розколів».

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
викладачка Одеського ОІУВ,
заслужений працівник освіти України, письменниця,
лауреатка літературної премії ім. В.Стуса.
м. Одеса.