«На березі моря, на березі степу...», або Одеські вітрила Володимира Панченка

Довузівська підготовка В. Панченка почалася ще в пору його навчання у Демидівській восьмирічці і тривала аж до того часу, коли, «зрештою, вибір було зроблено на користь літератури: математику, думалося тоді, я, — свідчив В. Панченко у вже згаданому «Автопортреті», — все одно не забуду (адже я її люблю!), — піду на філфак. Тим паче, що писалися й вірші, на фініші мого навчання в Любашівській СШ № 1 (Одещина) з’явився в моєму житті Євген Аксарін — молодий журналіст із районної газети, який недавно ще навчався на російському відділенні філологічного факультету Одеського університету (звідки його, як я згодом дізнався, «попросили», запідозривши в «націоналістичних» настроях, — був якраз кінець 60-х років...). Аксарін якось приніс мені купу книжок: «Прочитай, це тобі треба знати». Були серед тієї лектури Е. Хемінгуей, Г. Бьолль, М. Конопніцька, Кулішева «Чорна рада», новели Григора Тютюнника.... Про гурток новелістики професора Фащенка я дізнався теж від Євгена Аксаріна...» [5, 73].

До сказаного самим В. Панченком слід додати, що не останню роль у виборі ним майбутнього фаху відіграла його сестра (нині, на жаль, уже покійна) Світлана, яка тоді, на рубежі 60—70-х років, була студенткою філологічного факультету Одеського університету.

ІІ.

Свою появу в Одесі влітку 1970 року В. Панченко засвідчив не лише реєстрацією відповідних документів у приймальній комісії університету, а й публікацією двох віршів («Мене лелеки з сивих вітровіїв...», «А за вікном зелена заметіль...») в обласній молодіжній газеті «Комсомольська іскра». Сталося це першого серпня — якраз у розпал вступної кампанії. Публікація вирізнила В. Панченка з-поміж абітурієнтів-філологів і привернула до нього увагу викладачів.

Вже восени того ж таки 1970 ро-ку студент-першокурсник В. Панченко дебютував в університетській газеті «За наукові кадри», у якій 19 листопада було на-друковано його вірш «Лесі Українці». З огляду на те, що цей вірш у бібліографічному покажчику «Володимир Панченко», виданому 2001 року, не зафіксовано, процитую його повністю:

Ти до мене прийшла
із чарівної казки
В ореолі зірок
і світань неземних,
У вбранні з білих чарів,
і людяна ласка
Струменіла в очах...
Я стояв, наче в сні...
А із синього сну
відзивалась сопілка:
То сміялась дитинно,
то тихла з плачем...
І гойдалась русалка
на мрійливій гілці,
І штовхала лукаво мене у плече.
Потім бачив тебе
у сонячну днину
В переможнім серпанку
досвітніх огнів.
Бачив: била ти гордо
в пробудження дзвони...
Ти прийшла, наче з казки,
а казка — в мені [8].

Поза увагою укладачів згаданого біобібліо-графічного покажчика опинив-ся також ще один вірш В. Панченка, опублікований в університетській багатотиражці 1972 року, — «Я садом йшов»:

Я садом йшов. Урочий сад
Хиливсь мені на плечі ніжнотіло.
У пелюстках нечутно хлюпотіла
В ковток пекучий зібрана роса.
Я пив росу і досвіток у ній,
І розростався в день
святковий ранок,
І звіреним з планетою органом
Співало яблуко завмерлому мені
Про радощі, про зло і про добро,
Про ненависть, про зради,
про розлуки...
І світ стояв, народжений у муках,
Одягнений у сад цей
і Дніпро [12].

Крім процитованих, В. Панченко в пору свого перебування в Одесі опублікував ще кілька віршів в обласних газетах «Комсомольська іскра» («Мати», «Дерева в горобину ніч», «Полюбив я сьогодні небо...») і «Чорноморська комуна» («Пахли сосни, заводи кипіли...»). З-поміж названих творів слід вирізнити вірш «Мати», який нині, коли вже Віри Антонівни — матері В. Панченка — немає на цьому світі, сприймається як своєрідний пам’ятник найріднішій для автора людині:

Мати зиму привезла
із Демидівки,
Мати несміло зійшла на поріг.
Мати! Їй-богу,
мені не привиділось,
У куфайчині,
низенька на зріст... [9].

(Свідчу щиро і достеменно: більшість із нас, Панченкових однокурсників, знали цей вірш напам’ять, бо ж кожному із нас він нагадував про рідну матір...).

Згодом В. Панченко, долею якого стало літературознавство, наголосить на тому, що «досліднику літератури потрібні добрий естетичний смак та інтуїція; зрештою — він і сам має бути трохи «грішним» щодо віршо- чи прозописання» [5, 74]. Якщо мати на увазі «гріх» самого В. Панченка в одеську пору його біографії, то він кількісно невеликий — всього вісім віршів, опублікованих у газетній періодиці. Але вони, ці вірші, переконливо, на мою думку, засвідчили, що в літературознавство йде дослідник, який знає секрети письменницького ремесла і для якого неприйнятним є, кажучи словами Олеся Гончара із листа, адресованого В. Панченку 17 липня 1984 року, «дерев’яне» тлумачення літератури» [1, 47].

ІІІ.

Неймовірною здається нині ймовірність того, що В. Панченко міг стати не літературознавцем, а мовознавцем. А тим часом така ймовірність чітко означилася навесні 1971 року, коли неофіт філології зробив першу свою доповідь на студентській науковій конференції. Автор звіту про цю конференцію, опублікованого в університетській газеті «За наукові кадри», засвідчив: «Особливо порадували доповіді першокурсників В. Панченка та О. Бондаря» [3].

Не зайвим, з огляду на зазначене вище, буде таке уточнення: доповідь, яка «особливо порадувала» учасників конференції і яка була присвячена новелі М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», В. Панченко підготував під керівництвом доцента-мовознавця В.П. Дроздовського. Отож, не погрішу проти біографічної правди, якщо скажу, що після успішного наукового дебюту ще зовсім юному дослідникові стали «мовознавства далі видні»...

Але якраз у цю ж таки пору спрацював «компас долі». Думаю, що сталося це не без впливу «віршописання», яке «підказувало» В. Панченку зробити вибір на користь літературознавства. Втім, не меншу, а, може, й значно більшу роль у такому виборі відіграли й інші чинники, про які вів мову, згадуючи своє студентство, В. Панченко. «Одеський філфак першої половини 70-х років, — зазначав він в «Автопортреті», — являв собою добру школу фахової підготовки. Мовознавці С.П. Бевзенко, Ю.О. Карпенко, А.А. Москаленко, психолог Г.Д. Елькін, літературознавці

Г.А. В’язовський, В.В. Фащенко, М.Г. Соколянський, А.О. Слюсар — професіонали високого класу; в їхніх лекціях нас захоплювали і наукова ґрунтовність, і вміння донести свої знання до інших, і, зрештою, просто відданість справі, якийсь філологічний «фанатизм» [5, 73].

(Нині, оцінюючи зроблене В. Панченком, слід визнати, що цей «фанатизм» успадкований вихованцем одеського філфаку цілком і повністю).

«Вирішальну ж роль у моїй вузівській підготовці, — наголошує В. Панченко в «Автопортреті», — відіграв професор Василь Васильович Фащенко — для багатьох із нас він був кумиром, взірцем. Василь Васильович читав нам на другому курсі історію української літератури 20-40-х років ХІХ століття, на четвертому — спецкурс «Проблема характеру в художній літературі» та українську літературу радянського періоду. Чіткість думки, логічність і яскравість викладу, нестандарт-ний підхід до літературних явищ, лекторська майстерність — усе це приваблювало, пробуджувало потяг до самостійних філологічних студій» (виділення моє. — В.П.) [5, 74].

У цьому зізнанні — ключ до розуміння доленосного вибору, здійсненого Панченком-другокурсником, який дотримувався «неписаного студентського правила: лекції Фащенка — не пропускаються...» [11, 98]. Оцінюючи роль професора В.В. Фащенка у своїй долі, В. Панченко зазначив: «Мені пощастило бути учнем Василя Васильовича: писати під його керівництвом перші літературні розвідки (в тому числі й кандидатську дисертацію); шість років працювати поруч на кафедрі...» [11, 98].

Тема першої літературної студії В. Панченка була зумовлена специфікою наукового гуртка, яким керував професор В.В. Фащенко. Це був гурток з вивчення новелістики; засідання його, за пізнішим зізнанням В. Панченка, були «цікавими»: тут зустрічалися студенти старших і молодших курсів, українського й російського відділень. Молодші тяглися до рівня «досвідченіших», виникала атмосфера творчої змагальності, відчуття якогось товариства, перебуванням у якому ми дорожили. Гурток стимулював інтерес до новинок сучасної літератури, до творів, які були «на устах». А крім того — спецкурс Василя Васильовича давав нам змогу переконатися у плідності застосування інструментарію суміжних наук для аналізу художніх творів, літературних явищ (психологія, соціологія, філософія...)» [5, 74].

У плідності «застосування інструментарію суміжних наук для аналізу художніх творів» В. Панченко не тільки сам переконався, а й переконав інших учасників гуртка — слухачів його доповіді, присвяченої новелі В. Дрозда «Білий кінь Шептало».

Університетська багатотиражка зафіксувала участь В. Панченка в обговоренні роману випускника одеського філфаку І. Григурка «Канал»: «Третьокурсник В. Панченко говорив про те, що автор роману проникає в суть характеру» [13], що «менш вдалися Григуркові характери дівчат» [13]. Згодом, уже у 1980-ті,

В. Панченко розгорне й обґрунтує ці думки у літературно-критичному нарисі «Каналобудівці, колгоспники, корабели (Проза Івана Григурка: друге прочитання)», вміщеному у книзі дослідника «Віч-на-віч з епохою» (1987).

У тому ж таки 1973 році, коли відбулося обговорення Григуркового «Каналу», третьокурсник В. Панченко друкує в одеській обласній газеті «Комсомольська іскра» першу свою рецензію «В полоні випадковостей». Об’єктом розгляду у ній постала книга прози Д. Дереча «Зелений хміль».

Озираючись на своє студентське життя через двадцять років після того, як став власником диплома про вищу освіту, В. Панченко зазначив: «Я не ідеалізую філфак моєї юності. Були в нас і викладачі, які, самі того не бажаючи, вчили, як не треба навчати. Серед своїх мінусів студентської пори бачу й те, що інтерес до сучасної літератури надовго заступив прагнення «копатися» в старій періодиці, в історії літератури, — то вже прийде згодом. Жалкую й досі, що надзвичайно багаті фонди одеських бібліотек з їхньою українікою давніх і не дуже давніх часів відкрилися мені трохи запізно. Ну і, звичайно, недовикористаними залишилися можливості в опануванні іноземними мовами, — тоді ще не було могутніх зовнішніх стимулів, як тепер» [5, 74].

Самокритична оцінка В. Панченка своєї студентської юності не заступає, однак, найважливішого — того, що він отримав ґрунтовну фахову підготовку. Вчився з інтересом, у заліковій книжці, за кількома винятками, — одні лишень «п’ятірки», які й уможливили здобуття диплома з відзнакою. (Зазначу принагідно, що цифра «5» стала прикметною для студентського періоду біографії В. Панченка: його філфаківське п’ятиріччя минало на вулиці Довженка, 5; у п’ятому університетському гуртожитку, на п’ятому поверсі цього гуртожитку, у сто двадцять п’ятій кімнаті...).

Логічним наслідком відмінного навчання й активної участі у роботі студентського наукового гурт-ка став вступ В. Панченка до аспі-рантури, навчаючись у якій, молодий дослідник виконував під керів-ництвом професора В.В. Фа-щенка кандидатську дисертацію «Проблема характеру у її зв’язку зі стильовими тенденціями у сучасній українській прозі». Дисертацію було захищено у 1979 році, і її автор став викладачем кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР.

Перебування в аспірантурі і шестирічна викладацька робота — це період завзятого «плугатарства» В. Панченка на літературно-критичній ниві. Ужинком дослідника тогочасного літературного процесу стали 80 публікацій різножанрових літературно-критичних матеріалів, окремі з яких склали першу книгу В. Панченка «Енергія пошуку», видану «Радянським письменником» у 1983 році [7].

Майже половина цих публікацій — рецензії на поетичні і прозові твори, що свідчить про інтенсивне накопичення молодим дослідником емпіричного матері-алу. Другу ж половину критичного доробку В. Панченка становлять статті, якими автор заявив про свою спроможність «оглянути літературу з висоти «пташиного польоту»« [5, 74]. Обравши науку про літературу своєю долею, В. Панченко чітко усвідомлював, що літературознавчий професіоналізм передбачає «широку, ґрунтовну обізнаність із літературними явищами, з логікою (закономірностями) розвитку літератури» [5, 74], що «уміння бачити й розуміти життя художнього слова в його динаміці на значних історичних дистанціях; уміння розглядати ці явища в їх взаємозв’язку, у взаємодії з філософськими «ідеями часу»; вміння гармонійно поєднувати соціологічний та естетичний підходи до літератури, — все це компоненти професійної майстерності того, хто працює в науці про літературу» [5, 74].

Той факт, що названі компоненти фахової майстерності були притаманні самому В. Панченку, переконливо засвідчила географія публікацій одеського дослідника. Його прізвище стало «своїм» на шпальтах не лише міс-цевих («Комсомольська іскра», «Вечерняя Одесса», «Чорномор-ська комуна»), а й тодішніх республіканських газет («Літературна Україна», «Молодь України»). Вже у перший рік навчання в аспірантурі В. Панченко отримав «перепустку» на сторінки українських журналів. Ось що розповів про це Володимир Мельник, який у 70-ті роки очолював відділ критики тоді великотиражного і популярного журналу «Дніпро»: «Десь на початку 1976 року редакція журналу «Дніпро» звернулася до Василя Фащенка з проханням виступити з аналітичною статтею. Відомий критик, переобтяжений вузівськими клопотами та іншими творчими зобов’язаннями, натомість запропонував розвідку свого аспіранта — «його ім’я поки що не відоме в республіканській пресі, але хлопець серйозний, беручкий, він ще скаже своє слово в критиці, ось побачите...».

Йшлося про Володимира Панченка. Статтю його («За ними завтрашній день». — Дніпро. — № 7. — Упоряд.) журнал видрукував майже без правок — її справді було виписано вдумливо, з добрим знанням літературного процесу не лише в республіці» [4].

Ці риси були притаманні й наступним статтям В. Панченка, яким гостинно надавали свої сторінки усі тодішні українські журнали: «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор», «Радянське літературознавство», «Українська мова і література в школі», «Київ».

Тоді ж таки, в одеський період життя і діяльності, В. Панченко вийшов і на «всесоюзну орбіту», ставши автором різножанрових публікацій у журналах «Литературное обозрение», «Вопросы литературы», «Дружба народов», «Литературная учеба». Представляючи молодого дослідника читачам «Литературного обозрения», професор В. Фащенко зазначив: «Володимир Панченко навчався у сільській школі на Одещині, писав вірші і навряд чи думав про те, що коли-небудь візьме у руки «критичне перо». Однак доля його склалася «на шкоду» поезії: у науковій групі, створеній на філфаці Одеського університету, здібному і чутливому до всього нового студенту довелося більше роздумувати, ніж переживати. І з часом він відав перевагу неспокійному мистецтву критики. Але і в ньому залишився поетичним, наділеним даром доброти і вимогливості. Ерудиція, аналітичний склад розуму, відчуття стилю письменника, творчість якого досліджується, — все це дає підстави сподіватися, що В. Панченко стане гідним представником наукової критики» [1, 46].

Головна риса такої критики, на думку В. Брюггена, — це «наявність різкої точності в літературних судженнях...» [1, 47]. «Знаходжу ту рису, — зазначав В. Брюгген, розвиваючи висловлену думку, — в кращих статтях одеського критика Володимира Панченка, зібраних у його першій книзі «Енергія пошуку». Може, надміру оглядовий характер мають деякі з них, може, бракує ще блиску й винахідливості у розгортанні «критичних композицій», але дуже цінні риси виявляє молодий автор: естетичну чутливість, безкомпромісність, від-чутне намагання співвідносити аналізовані книжки й твори з високими літературними зразками, що дозволяє не випускати з поля зору правильних орієнтирів і не сповзати на благодушно-поблажливий тон...» [1, 47-48].

Притаманну молодому дослідникові «енергію пошуку» та відрадні результати цього пошуку по-своєму засвідчив той факт, що вже у 1979 році В. Панченка, тоді ще «безкнижного» автора, було прийнято до Спілки письменників України. Це прийняття лише офіційно зафіксувало самотужки здобутий В. Панченком статус активного й авторитетного учасника літературного процесу.

IV.

...Якщо спробувати лаконічно визначити складники «одеського сонета» (1970—1984) в біографії В. Панченка, то можна, перефразувавши назву його студії про романи Ю. Мушкетика, сказати так: «зорі творчості і терни побуту». І справді: член Спілки письменників, кандидат наук, заступник декана філологічного факультету так і не отримав в Одесі квартири.

Й ось тоді, коли вже нестерпним для сім’ї стало перебування у мало пристосованому для житла службовому приміщенні, на-дійшла приваблива пропозиція з Кіровограда, відгомін якої зафіксований у листі О. Гончара від 17 липня 1984 року. Звертаючись до В. Панченка, О. Гончар писав: «От чув, що Ви беретесь за Яновського (кіровоградці казали), і я порадувавсь за Вас... Казали також, що Ви до них маєте переїхати? А що ж — чудове місто, овіяне вітрами степів...» [1, 47].

Отож, у другій половині 1984 року життєва дорога В. Панченка пролягла від «берега моря», від «берега степу» — углиб України, в географічний її центр.

У цю дорогу В. Панченко вирушив під одеськими вітрилами. Вони були тугі, напнуті новими творчими задумами.

Та водночас — і тугою прощання з містом, де був початок усього, що стало Долею...

Василь ПОЛТАВЧУК.

Література

1. Володимир Панченко [біобібліографічний покажчик (до 25-річчя літературно-наукової праці: 1976-2001 рр.)]. — Кірово-град, 2001. — 52 с.
2. Історія філологічного факультету: [збірка документально-художніх нарисів] / Одеський національний університет імені І.І. Мечникова; відп. ред. Є.М. Черноіваненко. — Одеса: Астропринт, 2012. — 120 с.
3. Левіт С. На засіданнях філологів / С. Левіт // За наукові кадри. — 1971. — 4 червня.
4. Мельник В. Енергія критичного слова / В. Мельник // Літературна Україна. — 1984. — 31 травня.
5. Панченко В. Автопортрет / В. Панченко // Слово і час. — 1995. — № 8. — С. 72-77.
6. Панченко В. «А за вікном зелена заметіль...» [вірш] /
7. Панченко // Комсомольська іскра. — 1972. — 8 квітня.
8. Панченко В. Енергія пошуку [літературно-критичні статті та нариси] / В. Панченко. — К.: Радянський письменник, 1983. — 271 с.
9. Панченко В. Лесі Українці [вірш] / В. Панченко // За наукові кадри. — 1970. — 19 листопада.
10. Панченко В. Мати [вірш] / В. Панченко // Комсомольська іскра. — 1972. — 8 квітня.
11. Панченко В. «Мене лелеки з сивих вітровіїв...» [вірш] / В. Панченко // Комсомольська іскра. — 1970. — 1 серпня.
12. Панченко В. Останнє інтерв’ю / В. Панченко // У вінок пам’яті про Василя Васильовича Фащенка. — Одеса: Маяк, 2000. — С. 96-110.
13. Панченко В. Я садом йшов [вірш] / В. Панченко // За наукові кадри. — 1972. — 20 жовтня.
14. Полтавчук В. Правда — основа твору / В. Полтавчук // За на-укові кадри. — 1973. — 18 травня.