Географія мовного поступу

Стосовно української де-юре Одеси важко щось стверджувати. З одного боку, місто розташоване далеко від українсько-російського кордону і мало б швидко інтегруватися в загальноукраїнські процеси. А з іншого... Народ наш м’який і толерантний, — а це накладає відбиток на мовну політику держави. Скоріш за все, «на виході» буде якась гармонійна двомовність, та й то через певний період часу...

Тому, переконаний, важливо вивчати приклади мовної взаємодії в різних містах України. Особливо в тих, де українською поки що розмовляють лише приїжджі та «перші ластівки» з місцевих. Інколи молоді активісти трохи перебільшують свої досягнення і змальовують ситуацію кращою, ніж вона є насправді. Ось що пише молодий киянин Богдан Ковальчук:

«Київ — україномовний! Це аксіома. Зараз поясню, чому. Либонь, одиниці з приїжджих, які швендяють містом і дивуються його «непохитній» російськомовності, бували тут з десять років тому. І не пам’ятають, який мовний клімат був тоді. Колись у метро до мене причепилася незнайомка й заходилася переконувати, що «Киев — русскоязычный» і що мені варто це враховувати. Й зробила це на тій підставі, що я розмовляв з колегою українською. Намагалася в міру своїх сил навести порядок. Так-от, сьогодні подібного нахабства я просто не можу собі уявити. Зараз ідеться не про пересіч, якої скрізь вистачає, а про мешканця міста віком од вісімнадцяти до сорока п’яти років, із середнім або високим рівнем добробуту, з повною вищою освітою, без звички плювати собі під ноги та кидати недопалками повз урни. Змальований мною індивід з імовірністю 90% буде україномовним або, принаймні, без жодних проблем перейде на україн-ську, коли до нього нею звернуться».

Думаю, що Богдан трохи перебільшує, бо далеко не всі кияни зазначеного віку, середнього та високого рівня достатку розмовлятимуть українською чи будуть готові перейти на неї, хоча й хочеться, щоб так сталося. Сьогодні ж це ря-тівна оптимістична установка «перших ластівок», і не будемо їм у цьому докоряти.

А що скажуть щодо цього мешканці інших міст? Наприклад, одесити. Категорія «перших ластівок» тут не надто чисельна, але вже встигла про себе заявити.

Отже, Олександр Шинькович, корінний одесит, освіта вища:

«Свого часу (ще до Майдану-2014) я був у Києві, й мені довелося звернутися до місцевих жителів з банальним запитанням про дорогу. Перша зустрічна киянка відповіла російською. Я з Одеси, спілкуюся винятково українською, бо це ж Київ, чорт забирай, столиця українців! А багато киян послуговуються лише російською, і їм це байдуже… Ні, безперечно, Київ більш український, ніж Одеса: всі вивіски, оголошення, меню в кафе — переважно українською. І персонал також володіє державною мовою. Але ж треба думати і про день завтрашній! Поки що Києву є куди «рости». Мовна ситуація у столиці далека від ідеальної».

А що роблять «перші ластівки» на Харківщині? Які там перспективи?

Про цей регіон одесит Сашко Шинькович пише так: «У селах і навіть містечках Харківщини переважає українська мова. На залізничному вокзалі в Харкові є кіоск «АромаКава», який обслуговує своїх клієнтів українською. Саме з неї починають і продовжують обслуговувати, якщо ти відповідаєш українською. А до російськомовного клієнта відразу переходять на російську. Тепер усе мудро і раціонально. Хоча саме з цією компанією був пов’язаний гучний скандал і масові бойкоти в Києві через відмови обслуговувати українською. Кажуть, була у них свого часу така негласна корпоративна етика...».

Ну, що ж, це свідчить про те, що інколи варто і бойкотувати, і галас піднімати на всю Україну…

Найбільша мовна проблема зараз — майже повна відсутність живої української у великих містах Південного Сходу. Втім, не все так безнадійно. Донеччанин Сергій Чабар якось сказав: «Думаю, що за умов добре організованої роботи 30% україномовних у Краматорську та Дружківці — річ цілком реальна. Навряд чи найближчим часом можна досягти більшого». Але ж навіть 30% гарної української мови — це непогано для Донбасу.

Олена Блажиєва з приємністю фіксує позитив на Одещині: «В Одесі є зміни на краще в мовному питанні. Була там на курсах упродовж двох тижнів, слухала та робила для себе висновки, спостерігаючи за людьми. Коли зверталася із запитаннями, то люди, почувши мою українську, в переважній більшості переходили на неї. А от обслуговуючий персонал у закладах торгівлі досі переважно російськомовний. В інституті вдосконалення вчителів, де я була, педагоги з районів уже не переходять на російську, як це було зо п’ять років тому...».

Олександр Шинькович — також оптиміст: «Швидкість українізації залежить винятково від влади. Я про це вже писав. Якщо почати сьогодні — процес завершиться менш ніж за 20 років. Мені здається, що емоційний бар’єр уже подолано — після Майдану, і впродовж війни. Росіяни самі зробили все, щоб українці, навіть російськомовні, нарешті позбулися ілюзій. Потрібно, щоб продавці в кіосках розмовляли українською з усіма без винятку. Ефект буде вражаючим, я впевнений. Плюс викладання у вишах. Допоки в університетах — навіть у Києві! — викладатимуть російською, переважаюча україномовність — утопія».

Олена Блажиєва прокоментувала це так: «Тільки не примусом! Має щось тихенько тьохнути в серці кожного українця...». Воно-то так. Непогано було б, якби «тьохнуло» у більшості. Але як цього досягти? Тож і кажу, що нам треба розраховувати на тривалий період двомовності. А радикальні заяви щодо негайного переходу на українську, скоріш за все, гальмуватимуть процес. Бо ворогів це лише згуртує, а патріотам радикальні мантри мало чим допоможуть. Допоміг би консенсус, суспільний договір, а з цим в Одесі буде ой як непросто...

А тепер перенесемося до Харкова. Сергій Лухін ділиться своїм досвідом боротьби за мову та сигналізує про нову (як йому здається) слобожанську проблему: «Я ніколи ні від кого не вимагаю української, але завжди на відповідь мені державною мовою посміхаюся і кажу: «Дякую за україн-ську!». Зараз у Харкові вже почала з’являтися нормальна українська мова. Але при цьому вихідці із села і суржик перестали приховувати. А співвідношення яке? На жаль, не на користь літературної мови. Це також проблема. Ми можемо на виході отримати не україномовний, а суржикомовний Харків. Ось цього я зовсім не хочу!».

Інші харків’яни, може, й суржику були б раді, бо ж є зони суто російськомовні, навіть без суржику…

Юлія Герина (тепер мешкає в Полтаві) так пише про Харків: «Я втекла з нього. Побувала на зборах у школі, куди донька мала піти цього року. І зрозуміла, що я така одна на тридцять батьків, а моя донька буде одною на 30 дітей. Битися у мене забракне сил. Донька ж іще надто слабка, аби протистояти зросійщенню... Садочок це показав. З радістю втекла б ще далі, — в Тернопіль, Хмельницький або Івано-Франківськ, але поки що — Полтава. І я в захопленні від цього міста! Така насолода для вух: усі діти розмовляють українською, і директор такий славний!».

Ось така точка зору колишньої харків’янки. Тобто навіть україномовні мешканці Харкова різні за своїми підходами. На їхню позицію (і навіть на місце проживання) може вплинути бажання вберегти дітей від цілком прогнозованого мовного дискомфорту. В Харкові ще складно, та є рятівна Полтава. Або Черкаси. Чи та ж Вінниця...

Втім, є батьки, які нікуди не збираються переїжджати і власним прикладом надихають дітей. Скажімо, такі відомі борці за мову, як Лариса Сапункова з Одещини чи Анна Счасна-Гарус з Дніпра. Це жителі неблагополучних у мовному сенсі регіонів. Але ж працюють, показують приклад іншим! Або Павло Вишебаба, який приїхав до Києва з Краматорська (ще до війни) й відкрив україномовне кафе в центрі нашої столиці. Або непохитно україномовний Віталій Овчаренко з донецького Лимана. Чи корінний севастополець Юрій Ільченко, який, провівши рік у тюрмі ФСБ, вирішив назавжди розпрощатися з російською мовою. Чи студент з Азербайджану Айхан Гаджибейлі, який у супермаркетах Маріуполя намагається спілкуватися лише українською. Це молоді, енергійні люди, і вони рано чи пізно подолають негативну мовну інерцію зросійщених міст.

Сергій ЛАЩЕНКО.