Донбас: від симфонії до какофонії

Ще одна стрічка, що стала учасницею позаконкурсної програми фестивалю, — «Какофонія Донбасу» режисера Ігоря Мінаєва. Це фільм-роздум, ідея якого — дослідити створення міфу про Донбас, керуючись архівними матеріалами документального та ігрового кіно. Сюжет картини розгортається у двох площинах. Перша — життя очима радянської пропаганди і Донбас як вітрина ідеології. Друга — життя реальне, приховане від зайвих поглядів. У фільмі використані архівні матеріали і записи інтерв’ю з колишніми жителями Донбасу, які стали очевидцями та жертвами російської агресії. Радянська пропаганда створила настільки неправдиву паралельну реальність, що одного дня ситуація вибухнула й розпочалася війна. Життя обіцяло бути симфонією праці, радості та добробуту, але виявилося оманою і маніпуляцією. Ілюзій не залишилося. Симфонія Донбасу перетворилася на какофонію.

Обидва режисери — Сергій Лозниця та Ігор Мінаєв, а також історик, релігієзнавець Ігор Козловський, який майже два роки був заручником терористів, і директор Довженко-центру Іван Козленко зустрілися у рамках фестивалю, щоб поспілкуватися про Донбас та його культурні прояви у кіномистецтві й реальному житті.

Як могло статися, що мирна територія раптово і несподівано навіть для себе поринула у гібридну війну — з відкритим збройним конфліктом, масовими вбивствами та пограбуваннями? Чому населення Донбасу так легко здалося пропаганді? Можливо, коріння цього конфлікту — в культурній політиці, яку проводив Радянський Союз упродовж десятиліть?

Учасники дискусії обговорювали ці та інші питання, які ставив перед ними модератор журналіст Олексій Тарасов, шукаючи відповіді на головні з них — чи є дорога до об’єднання і яким чином можна припинити війну й повернутися до миру?

Ігор МІНАЄВ:

— Робота з архівами надзвичайно цікава. У радянські часи створювалося чимало документального та ігрового кіно з цієї тематики, і саме вона допомогла мені побачити в повному обсязі той грандіозний радянський міф про робітничий клас, про шахтарів як найпривілейованішу частину робітничого класу, і про Донбас, який був його основою. Головне завдання цього міфу — замінити собою правду, що існувала, і створити паралельну реальність, центральними героями якої будуть шахтарі, сталевари. Зокрема, стрічка 1930-х років авангардного режисера Дзиґи Ветрова «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)» — це суто пропагандистський фільм, створений геніальним режисером, а інакше й не могло бути — він виконував певне державне замовлення. Адже тоді працювати в кіно можна було лише за умови, що фільм відповідав ідеям партії та уряду.

Те, що сталося з нами, — це результат руйнування цього міфу, відкрився інший бік цієї медалі. Те, що пропонує Донбасу Росія, — це повернення до того самого міфу, але він донесений населенню на іншому рівні й іншими засобами. Твердження про те, що «раніше було краще» і потрібно повернутися назад, у минуле, — це частина цього міфу. Для розвінчування міфу сьогодні потрібно знаходити ту правду, яка замовчувалася, але вона існує. Адже в СРСР була парадоксальна річ — суспільна думка. Була дуже маленька частина населення, яка платила своєю кров’ю та життям за свої переконання, були фільми, які не мали шансу бути побаченими широкими верствами населення — їх одразу відправляли «на полицю». Такі творці були своєрідною совістю всього суспільства.

У сучасному документальному кінематографі серед режисерів модно дотримуватися «нульової позиції», без ідеології, просто документувати реальність, і це, можливо, — шлях до об’єктивного відображення дійсності.

Іван КОЗЛЕНКО:

— Радянський кінематограф як інструмент пропаганди показував не те, яким є суспільство, а яким воно має бути, і він з цим непогано справлявся. У наукових дослідженнях ми намагаємося простежити процес конструювання фейкового образу радянської дійсності, а Донбас, зокрема, мав власну, свою історію українізації, яка, можливо, і спричинила його ни-нішній стан. Кі-нохроніка — це не лише від-дзеркалення подій. Вона показує фігури замовчування. Ми можемо відкрити їх для себе, як больові точки сус-пільства, в тому числі через дослідження раннього кінематографа. У 1940 роки тема Донбасу взагалі зникає з радянського кінематографа, замовчується, і навіть з 1990-го й до початку війни

(а це чверть століття!) у вільній Україні не було жодної спроби зробити кінематографічну рефлексію про Донбас, про його стан, проблеми та реалії...

Кіно має ставити більше питань, ніж давати відповідей. Нині, впродовж років війни, у нашого суспільства й досі бракує свідомого мислення.

Сергій ЛОЗНИЦЯ:

— Мене завжди цікавила ідея — як створити об’єктивність у кіно, як розчистити все, що ми називаємо пропагандою. Створюючи кіно, я роблю чисту хроніку, від початку до кінця йдучи за процесом, що відбувався. Я прибираю все, що може бути сприйнято як пропаганда, — наприклад, іронічні коментарі, аби залишити фільм у тій формі, в якій його побачать глядачі.

Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ:

— Донбас — це проблема всього пострадянського простору, яка проявилася в Україні, це питання культури і цивілізації території, що тривалий час була «диким полем». Проблема нашого населення в тому, що чимало людей усе життя живе у невігластві та неосвіченості. Відсутність культури — це проблема, яка стосується не влади, а кожного з нас. Дуже важливо повернути території, але перш за все необхідно повертати людей... Деокупацію Донбасу потрібно починати не з територій, а з нашої свідомості...

Учасники дискусії критично оцінили нещодавнє рішення Кабінету Міністрів про виділення 50 мільйонів гривень на створення патріотичних фільмів.

— Патріотичне кіно — це безумство, і сумно, що кінематографічна громадськість промовчала щодо цього рішення, — зауважив Сергій Лозниця.

Його підтримав Іван Козленко:

— От вибори закінчаться, і гроші на кіно також закінчаться. Все це — політичне замовлення, і це треба розуміти.

Ігор Мінаєв також вказав на небезпеку ідеологізації кіно, до якої прагне влада:

— Україні не потрібно активно створювати величезну кількість патріотичних фільмів. Це шлях СРСР, що веде в нікуди. Творцеві необхідно залишити свободу творчості...

Ольга ФІЛІППОВА.