Мічені ковбаси

Сусіди на кутку раніше жили дуже дружно. Якось самі по собі зароджувалися поміж ними гарні містечкові традиції. Он як із тими позиченими тарілками.

АБО й така. Майже у кожному дворі тримали свиней. Морозильних камер, як сьогодні, тоді не було, тож частину м’яса господарі продавали, а те, що залишалося для себе, намагалися якнайшвидше переробити на ковбаси, тушонку, покоптити. Сало з лавровим листом і чорним перцем горошком солили у бутлях, під пропарену кришку, де воно могло довго зберігатися, не жовтіючи. Коли у когось із сусідів з’являлася свіжина, то можна було, за бажанням, у них не купувати, а на вагу позичити окосту чи підчеревини, а коли різали своє — віддавали.

Була традиція готувати колективні ковбаси. Це коли кожен самостійно на свій смак їх начиняв, а приготуванням апетитного продукту займався хтось один. По черзі. Так для всіх було зручно, адже вивільняло людям час. Хтось полюбляв ковбасу з пісного крупно посіченого ножем м’яса, щедро приперченого і присоленого. Щоб ніякого сала! Комусь, навпаки, смакувала м’якенька сальна ковбаса, начинена фаршем з додаванням підчеревини та шиї, кілька разів пропущеним крізь дрібну решітку м’ясорубки і приправленим часником та меленим насінням кропу…

Наш сусід Іван Йосипович Невідомий, самотній радгоспний рахівник, взагалі ніколи нічого не тримав із живності, але сусіди не забували і його почастувати свіжиною й неодмінно брали до гурту на колективні ковбаси. Причому він був не перебірливим, а вдячно приймав шматок поребрини чи ковбасне кільце, якими його пригощали. У боргу чоловік ніколи не залишався: час від часу підкидав господарям то мішечок дерті, то клумак комбікорму, а після жнив — і доброї пшенички на борошно.

Сам процес приготування наших містечкових ковбас зовсім не залежав від їх рецептури і розтягувався не менш як на тиждень, а то й півтора. Це вже від погоди. Спершу начинені ковбаси, змащені зверху оцтом, щоб не лізли комахи, щоб не пахли, принаджуючи всюдисущих котів, добу-дві мали «провітритися» на сухому горищі, підвішені на палиці. Потім їх кілька годин злегка прокопчували у діжці на вишневій стружці, після чого проварювали у каструлі без кришки і знову добу-три просушували на горищі, поперемінно обтираючи то перваком, то оцтом. Знову злегка проварювали і просушували. Завершальний етап приготування — копчення до повної готовності, яке визначалося темно-вишневим кольором і блиском ковбасних кілець.

Чула, нібито так готували ковбаси німці-колоністи, які колись жили у ближніх селах.

Коли підходила наша черга поратися біля ковбас або ж їх чекати, принюхуючись до диму із сусідської коптильні, нашого дитячого терпіння не вистачало. Прив’ялено-копчений делікатес виходив неймовірно смачним. Хоч і здавав у вазі, але міг довго зберігатися у темному прохолодному місці. Якщо кільце звичайної домашньої чи магазинної ковбаси ми розламували навпіл і могли з’їсти за один раз, навіть без хліба, то такий вишуканий гастрономічний продукт годилося на пробу нарізати тонесенько, навскіс і притримувати у полотнинці до святкового столу.

ЯКРАЗ на чергову серпневу свіжину приїхала у гості моя однокурсниця, замріяна дівчина-поетка, яка народилася і виросла на Чернігівщині, в краю грибних лісів та чорниць. Вона жадала почути, як тяжко дихає степ в очі-куванні дощу і як легко йому стає, коли небо зганяє докупи подушки хмар і вибиває з них рятівні дощові цівки. Степ оживе — і людям від того ніби сили додається.

Подруга мріяла побачити, як молодий таврійський вітер весело ганяє-перекочує неосяжною рівниною клубки висмикнутого із землі кураю. Ми малими наввипередки бігали за тим кураєм. Не будеш швидшим за вітер — курай наздожене й дрібними колючками пройдеться по ногах і голій спині. Старий вітер, навпаки, холодний і злий, непривітний, бо дме-сердиться перед грозою, мовби проганяючи всіх зі степу, щоб не заважали.

Довгими зимовими вечорами у столичному університетському гуртожитку однокурсниці наслухалися всіляких моїх розповідей про наш таврійський степ і про серпневі метеоритні дощі.

Саме у серпні купол південного нічного неба повністю розкривається перед людськими очима у всій своїй незбагненній красі, як зранку квітка маку. Під час літніх канікул нас увечері ніхто до хати не заганяв. Гуляли допізна. Головне, наказували батьки, щоб ми, як повернемося додому, не забували помити ноги та закривали кришками каструлі й сковорідки, залишені в бесідках, з яких ми нашвидку вечеряли, адже наших промахів лише й чекали коти.

Тільки-но густо темніло, ми гуртом йшли у поле (жили на околиці містечка), залягали в притихлій ковилі й зачаровано дивилися на небо, яке рясно розцвітало зірками. Були переконані, що звідти нас неодмінно бачать, бо інакше й бути не могло. Коли якась зірка блимала — ми у відповідь махали руками і радісно кричали, бо знали, що то саме для нас був вітальний сигнал.

Метеоритний дощ прикрашає темне небо саме під ранок, тож ми майже ніколи ним не милувалися: за північ, досхочу надивившись на зірки, напівсонними брели додому.

Того серпня за розмовами, за м’ятно-чебрецевим чаєм та маминими пиріжками із сиром і смородиною ми з однокурсницею кілька ночей замріяно стежили за небесними феєрверками. Від них народжувалися якісь гарні поетичні рядки, які Люда час від часу записувала в маленького блокнотика, обіцяючи почитати, коли все вкладеться у вірша.

А степ їй не дуже сподобався. Казала, в лісі, де вона часто бувала, привітно, спокійно, а тут почуваєшся незахищеною, ніби на тебе звідусіль дивляться, але ти сама при цьому нікого не бачиш, й від того, зізнавалася, стає трохи лячно. А ще вона відчула від степу якусь ледь вловиму агресію.

Ми довго розмірковували над цим. У нас, на Миколаївщині, чорноземи на метр і глибші. Один сантиметр родючого ґрунту, не дадуть збрехати екологи, «наростає» за сто років. Ото й рахуйте!

Скільки поколінь прогодувала ця земля, часом зазнаючи нищівних пожеж, випробувань тисячо-літніми льодовиками, скільки бачила людської злості та крові?! Тут оселялися войовничі племена скіфів і сарматів. Вони залишили по собі кургани, до яких так і не добралися археологи і які недобросовісні аграрії й по сьогодні продовжують рівняти із землею.

Іноді, розповідала я однокурсниці, кроти та зливи виносять із землі на людські очі золоті бляшки чи дротинки, які, ми знали змалку, піднімати не можна, бо вони з могил. Ногою пригорни знахідку і рушай собі далі, наче нічого й не бачила.

У школі ж практично всі історичні факти та події тоді подавали фрагментарно чи зумисне спотворено. Головними в усьому, як і найзначущішими, втовкмачували, були більшовики.

ТЕПЕР не те що смішно, а й навіть гидко про таке згадувати. Якщо скіфи залишили після себе золото, нехай і в похованнях, то після комуністів залишився один дуст у землі. І нема їм більше на що сподіватися! Люди не забули, і ніколи не забудуть, правди про «героїв», чиї портрети примушували виносити на паради і прикрашали ними стіни школи, музею та шпальти нашої районної газети.

Пригадала я розповідь про одного з них, сопливого п’яничку, котрий аж до служби на флоті, переповідали бабці, ходив босоніж і носив обтріпані штанці, з яких давно виріс. На тому царському флоті вилюднів, вбрався у видану йому більшовицькою «парт’ячейкою» шкірянку і згодом уже розмахував маузером перед носами спантеличених земляків, у яких малим крав з погребів картоплю та знімав із сідал чужих курей, за що був битий. Матрос-більшовик відверто знущався над земляками. Часто напивався, сам собі підсвистував і навприсядки у церкві, коли правилася служба, вистукував «Яблучко».

Ще один такий «герой», з наших, місцевих, безграмотний і змалечку недогодований ледачими батьками, ставши вірним служакою нової влади, люто бив нагайкою людей, які ставали під стіни містечкової церкви, щоб її не підірвали. А тоді поліз на купол і стягнув з нього хреста. Після такого «героїчного» вчинку його призначили великим начальником — парторгом місцевого радгоспу. Це було на початку 1970-х.

На початку голодних 40-х, коли були неврожаї, а в моїх земляків представники більшовицької влади позабирали навіть торбинки із насінням кропу та клумачки солі, в місцевому колгоспі від тяжкої роботи і старості упав кінь. Одні ребра. Голодні люди повзали перед начальством навколішки і билися головою об землю, молячи, щоб дозволило дорізати згасаючу скотину, бо нічим годувати дітей. Не дали. Кінь здох. Більшовицький прихвостень із задоволенням копняками відігнав від кістяка збожеволілих людей, обсипав його гашеним вапном і зарив у землю, за що впродовж голодної зими отримував пайки.

— І в нас були такі, — сказала тоді розчулена Люда. — Однак гарних людей скрізь завжди більше, ніж лихих.

Про що я могла їй тоді розпо-вісти, як не почуте від старих людей, бо іншого, цікавішого, справж-нього, й сама не знала. Це тепер усе простіше, коли суспільство скинуло зі своїх плечей більшовицьке паскудство, як липку павутину, коли відкриті архіви, а люди хочуть знати правду, цікавляться історією своєї землі, своїм корінням.

Чесно кажучи, може, це і наївно, але приємно і хочеться в це вірити, що є у нас, степовиках, щось дуже гідне, нехай трохи й войовниче, від скіфів і сарматів, щось первісне й від того справжнє.

Зрештою, всяке жабеня про своє болото радісно кумкає. Однокурсниця тоді мого любого степу не зрозуміла, а для мене, наприклад, ліс видався якимось підозрілим. Кілька разів гостювала у неї на Чернігівщині, розчаровано крутила врізнобіч головою серед тих сосен-осокорів. Люди там дуже гостинні й привітні, як і в нас. Щоправда, полуничне варення вони розливають у трилітрові бутлі, що для нас є дивиною, адже ми солодкі заготовки фасуємо у дрібні баночки. У цьому між нами, напевно, тільки й різниці.

ДОВГО вона згадувала про ту серпневу поїздку в наші спекотні степи. Особливо — про момент жаху, який тоді пережила і над причиною якого згодом разом реготали.

Було це так. Наступного ранку гостя допомагала мені розкладати на горищі струшені з дерева горіхи. Я подала їй туди відерце, друге, третє… Піднімаюся драбиною, а звідти мені на голову вистрибує сполотніла подруга. Як ми тоді удвох не гепнулися?!

Що трапилося? Розстеливши у кутку горища горіхи, Люда почала зацікавлено роздивлятися, що там є. Стара прядка, бідони, клапті цупкого паперу, на якому сушилися зібрані у степу лікарські трави… Надибала очима на вивішені ковбаси. Вона ж не знала, що вони колективні, тож, зрозумі-ло, мічені, тобто «підписані», де чия. Її творча, вразлива уява миттєво склала воєдино і глуху пів-денну ніч, і мої оповідки про войовничі племена скіфів, які в генах щось нам таки залишили на згадку про себе, і про мертвого коня, якого не дозволили з’їсти, додала до них своїх жахіть і страхів, що переросли у справжню паніку, коли допитлива дівчина-поетка прочитала на вузликах тих під-вішених до палиці ковбасних кілець: «Тоська», «кума Надя», «Невідомий»…

А взагалі їй у нас сподобалося.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Фотоілюстрація авторки.