Березівська рапсодія

Друга радість — мені подарували новісіньку книжку, від якої ніби пахне чебрецем, м’ятою, китицями білої акації. Бо й називається книжка: «Весняна рапсодія». Збірка літературно-художніх творів, Березівка, 2018.

Ну і молодець, Березівка! Не в обласному центрі, Одесі, а там, на периферії, побачило світ таке видання. Глянцева, гарно оформлена тверда палітурка, білосніжний і цупкий папір сторінок, продумані художні ілюстрації.

Оглядаю книжку з тилу, де зазвичай вказуються вихідні дані: тираж, ціна й де видрукувано. Але там нічого цього нема, лише коротке: «Над збіркою працювали: Богуславська Людмила, редактор, упорядник, коректор. Гаценко Алла — художник, коректор. Котляров Андрій — набір тексту».

На всю обкладинку, як підтвердження творчого спрямування —

Весна

Авторська пісня
Л. Богуславської

Йшла до Березня Весна,
Йшла глибокими снігами.
Хоч спізнилась, та вона
все одно сьогодні з нами.
В наших душах і очах,
в наших посмішках засяє,
і в високих небесах
разом з сонцем привітає.

…Весна мені шепоче таємничо, весна в мою далеку юність кличе.

Запам’ятаймо, друзі, це ім’я: Людмила Богуславська. Бо це моя третя радість: яке це везіння, що нас на світі так багато і що в цьому сонмищі людей можна зустріти теплу, рідну душу!

Здається, я вже зустріла й навіть спробую спростувати давній афоризм: «Один у полі — не воїн». Тим більше, що той воїн, якого зустріла, має жіноче ім’я, вже згадане вище. Це — Людмила Богуславська. Саме завдяки її невгамовній творчій натурі побачило світ це видання. Та хіба тільки це? Адже ще до нього пішов у люди мало не десяток подібних. Щоправда, дешевших, але з якою тематикою: про воїнів-афганців, про героїв Великої Вітчизняної війни, про чорнобильців…

І що тут важливо: творча молодь мала підтримку місцевої влади, особливо коли керівником районної державної адміністрації був І.І. Ніточко. Він ревно сприяв випуску збірок. Але людина пішла на підвищення, переїхала до Одеси — і започаткована добра справа трохи пригасла.

Деякі його наступники, які часто мінялися, теж підтримували творчу молодь. Саме в той пе-ріод енергійна і невсипуща Людмила взялася допомагати поетам-аматорам Березівщини як філолог і творча людина. Вона завжди на людях і для людей. Завжди допоможе і словом, і ділом (працювала кореспондентом місцевої районки «Степовий маяк»), а також тим, хто дружить з красним письменством. І ніби хтось кинув камінець у чисте озерце й від нього пішли кільцями хвилі. Навколо Людмили почали гуртуватися і початківці, й автори вже з іменами. Так дванадцять років тому на базі бібліотеки запалав очолюваний нею «Чарівний вогник». До її клубу потяглися творчі душі: вчителі, культпрацівники, медики, аграрії, школярі... І знову почали видаватися збірки. Роботи в Людмили — невпрогорт: під час щорічних районних етапів всеукраїнських конкурсів «Таланти твої, Україно!», «Чисті роси», а нині — «Стожари» саме Богу-славській довіряли оцінювати всі подані поетично-літературні твори, деякі згодом з’являлися на сторінках газети чи у збірках.

Чи варто дивуватися, що у «Весняній рапсодії» із представлених 50 надруковані проби пера близько 20 авторів?! Тут і лірика, і проза, і сторінка для дітей, і вірші про природу, й гуморески. То як після цього сприймати той старий афоризм? Отож бо й воно — дивлячись, який то воїн.

Ось як освідчується у любові до рідного краю Алла Біла:

Мій край, Березівщина люба,
Безкраї лани і луги!
Привітні і щирі тут люди
І найгустіші у полі хліби.
Троянди буяють щоліта
Шумлять у верховітті сади,
Густими дощами умиті,
Дарують нам щедрі плоди.

А от учасник АТО, боєць Михайло Холод, уродженець села Данилівка, у хвилини короткого фронтового затишшя писав про іншу любов — до своєї коханої. Писав, по суті, від імені тисяч і тисяч побратимів, обпечених там, на лінії розмежування, смертельним вогнем ворожих «градів» та мінометів. А в серці — ні кроку назад! А в серці — ніжність і любов до тих, хто вдома.

Михайла обминули там кулі й осколки, але з війни приніс тяжку хворобу і дуже рано згорів. Не дожив, не долюбив, не дописав своїх найкращих віршів. Україна осиротіла на вірного свого сина, воїна і поета.

Ось одне з його послань до нас, живих:

Рождение и смерть —
На всё есть причины.
И это всё ложь,
что не плачут мужчины.
Мы плачем, страдаем,
уходим в себя.
И штопаем раны
На сердце, любя.
Пускай жизнь проходит —
любовь будет вечной.
Она — как звезда, что
летит в бесконечность.
За яркой звездой
пройдем все преграды
И будет любовь нам
с тобою наградой.

Михайло Холод — не одне надбання збірки. Живе в селі Чигирин Світлана Киянчук, позаду якої були різні дороги творчого зростання. Вона — медсестра за фахом. Але в дев’яності роки довелося працювати і листоношею, і навіть технічкою в місцевій школі. Шукала роботу і в Одесі. А між тим, жінка ще зі шкільних років пише гарні вірші. Доля звела її з Людмилою Богуславською, і та порадила: «Поетичне слово — твоє велике надбання. Завжди раді бачити тебе в нашому поетичному клубі».

2. Із медиків — у поетки

Світлана, як уже мовилося, народилася в Чигирині Березів-ського району. Це — крихітне село на кілька десятків осель, назване на честь знаменитого Чигирина, що на Черкащині, резиденції гетьмана Богдана Хмельницького.

Ось уже п’ятий рік Світлана Киянчук очолює місцевий клуб. І за цей порівняно короткий час він із напіврозваленого приміщення перетворився на достойний культосвітній заклад. Це сталося завдяки особистому фінансовому внеску Світлани, її сім’ї, допомозі місцевих спонсорів, Шевченківської сільради. Про Чигирин заговорили у Березівці, і не тільки в райвідділі культури. Майже в кожному номері «Степовички» були замітки про творчі здобутки чигиринських аматорів: концерти, конкурси, свята, робота з дітьми, з місцевим населенням. Майже в кожній чигиринській хаті є артисти, яких згуртувала Світлана, і майже щодня вони поспішають на репетиції до клубу.

От вам й «Один у полі — не воїн». Заявила про себе в селі одна неординарна людина — і повела за собою усіх!

Щиро дякують аматорам слухачі і розходяться по домівках окриленими піснями, віршами Світлани, з вірою у життя, з готовністю завтра працювати ще краще.

І кожен замислюється над прочитаним новим віршем цієї незвичайної жінки, бо й уже в статусі завідувачки сільським клубом вона встигає вдосконалюватися у поетичній майстерності. А найбільше її хвилює доля людства:

Отямтесь, люди!

Що коїться на білім світі?
Теракти, чвари, війни скрізь.
Тривожно дуже стало жити.
Чи це закінчиться колись?
Чого усім не вистачає?
Що на планеті цій не так?
Суспільство людяність втрачає,
з людини робиться хижак.
Життя ж бо набагато краще
і не убоге, як колись.
Чому ж ми, наче звірі в хащі,
вбивати ближнього взялись?
І замість дружби і любові,
дзвінкого сміху і пісень —
лиш ріки сліз і ріки крові
із року в рік, із дня у день.
Отямтесь, люди, ми ж не звірі!
Земля ж для нас усіх одна!
Щоб жити в злагоді і мирі,
забувши слово це — війна!

Такої ж невгамовної натури і її колега Любов Шишацька із села Ставкове. Багатодітна мама, вона свого часу очолювала тамтешній клуб і водночас писала й друкувала в різних виданнях свої вірші та оповідання, робить це і донині.

У «Весняній рапсодії» без посмішки не можна прочитати про її капусту, адресовану діткам:

Знаю, звідки я взялась, —
мама розказала,
що мене у ранній час
в капусті спіймала.
Зовсім я тоді була
крихітка маленька.
Добре, що мене знайшла
матінка рідненька.
Добре, що я не втекла
на город сусідки,
бо ще й зараз би жила
у чужої тітки.

Як на мене — чудовий вірш. Саме такі треба писати для діток, прості та щирі, щоб вони їх легко запам’ятовували і з радістю декламували.

А от філософські роздуми авторки про життя — витяги з вірша про маму:

Як швидко вік
людський минає —
Стрімкого плину не спинити.
Прожито більше. І не знаю,
Скільки залишилося жити.
Скільки світанків ще зустріну
І скільки заходів побачу.
Прожито більшу половину,
Прожито половину кращу.
Як важко буде залишити
Цей світ, такий недосконалий.
Іще б одне життя прожити,
Але й його, мабуть, замало.

Гіркі слова пенсіонерки, бо всім нам було обіцяно «жити по-новому», а вийшло гірше, ніж було. Що ж, ніколи не жди добра від тих, хто однією рукою хреститься, а другою до нитки оббирає весь народ.

3. Друге знайомство

Гортаючи сторінки збірки, під кількома віршами несподівано побачила дуже знайоме прізвище: «Л. Фідчунова». Господи! Яким вітром занесло сюди колишню дружину мого сина Миколи? Людмила розлучилася з ним понад тридцять років тому. Обом вистачило розуму не розсваритися на все життя: у них же улюблена донька.

Минули роки, всім переболіло. Впродовж усіх десятиліть стосунки моєї сім’ї з Людою нормальні. Син часто навідується до доньки, а Людмила майже завжди присутня на наших родинних святах.

Але за всі ці роки я жодного разу не чула навіть натяку, що моя колишня невістка пише вірші. Про це дізналася тільки із збірки «Весняна рапсодія». І подумалось: як же це ми, навіть живучи поряд, мало знаємо одне про одного: «Мы всё бежим, спешим куда-то, друг друга ждать не хочется».

Прочитавши її три вірші, була не те що здивована, а вражена майстерністю авторки. Щоб не бути запідозреною в упередженості — ось вони, вірші Людмили Фідчунової.

Отцу

Ты мне приснился,
мой родной.
Я так боялась, чтобы
не проснуться!
Так хочется поговорить
с тобой.
Ещё бы раз руки
твоей коснуться.
Мне снилось детство.
Снежная зима
И я, ребенок,
прыгала с сугроба.
Кричала: «Папа, ты
поймай меня»,
И падали в сугроб
с тобою оба.
Ты вновь подбрасывал
меня, смеясь,
И мне казалось,
что летать умею,
Летела я, к рукам
твоим стремясь,
И обнимала ласково за шею.
Казалось мене:
весь мир в твоих руках,
С тобою так надежно
и спокойно,
Прочь отступали боль,
испуг и страх.
И изменить всё это
невозможно.

А ось кілька строф з іншого вірша — «Прощание с орлом», як напучування батьком сина.

Не пугайся, сын мой, ветра
И превратностей судьбы,
И, стремясь к мечте заветной,
Не сдавайся без борьбы.
Не ищи дороги легкой —
Легкий путь — не для орла.
Знай, что только
встречный ветер
Закалит твои крыла.
Ты рожден свободной птицей.
Клюв твой тверд
и глаз твой меткий.
Помни, сын мой, счастья нету
Даже в золоченой клетке.

Дивна річ: схоже, ці вірші Людмили стали моїм другим знайомством з нею. А може, першим? Справжнім?

У когось тьохне серце, згадавши щось своє, щемне, коли прочитає «Вишню в заметілі» Людмили Богуславської.

Вже настала студена зима
і птахи відлетіли.
Наша вишня чорніє сама
в сніговій заметілі.
Пам’ятає вона цвіт в росі,
у ранковім тумані.
Я тебе залишитись просив,
признавався в коханні.
На щасливі і довгі роки
нам зозуля кувала,
та з чиєїсь лихої руки
вишня сохнути стала.
Пролетіли над нами літа,
як птахи чорно-білі.
Сняться очі твої і вуста —
Вишень ягоди спілі.

Нова збірка — це теж нові знайомства. Когось із читачів зворушать щирі рядки Михайла Холода, Любові Шишацької чи Світлани Киянчук. Іншого здивує недосконалість якогось вірша чи оповідання, бо й такі тут є. І це природно, адже «Весняна рапсодія» — це творчість не маститих поетів і прозаїків, а початківців, аматорів. Вони тільки випробують свій потенціал на творчій ниві, і для когось це школа, ще для когось — університет.

А от гумористичне оповідання «Як я рятувала Китай», вважаю, потрапило до хорошої збірки випадково, хоч авторка явно не без почуття гумору. Але цього замало, коли не знаєш глибинної суті теми. Бачте, гумористка десь почула, що влада Китаю буквально вимагає від молодих сімей мати лише одну дитину. Й обурилася: це ж зменшиться народонаселення у Китаї, і, мовляв, треба його рятувати! А для цього вона будь-що має познайомитися з китайцем і народити від нього дитину для Китаю: все ж буде хоч на одного більше!

Та якби ця авторка-початківець бодай побіжно познайомилася із сьогоденням Китаю і тамтешньою демографічною проблемою, то була б вражена, що населення цієї країни зараз сягає майже півтора мільярда! Кого рятувати?

Про що ж треба бити в усі дзвони — то це про демографічну драму у нашій країні. Бо ще донедавна нас було за п’ятдесят мільйонів, а зараз добре, якщо залишилася половина. Через це влада й не ризикує провести перепис населення, яке і так до краю збурене негараздами у країні: безробіття, корупція, високі податки примушують мільйони українців шукати собі заробіток десь за морями-океанами. А ще — війна, яка вже забрала 11 тисяч наших кращих співвітчизників. В Україні смертність перевищує народжуваність! Ось про що мають писати журналісти, письменники.

Втім, «ляпи», недоречності та проколи завжди можна знайти і в поважних, авторитетних виданнях, хоча це й ніяк не виправдовує упорядників «Весняної рапсодії». Той неприємний прокол — і на їхній совісті. Але оповідання про китайців порушило іншу важливу тему: освіченість людини, необхідність повсякчас, усе життя поповнювати, поновлювати, поглиблювати свої знання, тоді й не буде такої прикрості, як з цією гуморескою.

Ця збірка — своєрідна школа для творчої молоді. Побачити, хто в чому сильний, а хто слабший, проаналізувати й зрозу-міти, на кого рівнятися, щоб згодом і перевершити.

У творчої людини не буває мозолів від думок, бувають тільки безсонні ночі. Коли в темряві і тиші вас навідують свіжі думки, не полінуйтеся, схопіться з ліжка — і до пера, бо вранці нічого не згадаєте.

Усе це добре — весна, любов, гарні краєвиди. А от у вчорашнього солдата у штанині гуляє вітер, бо ногу він залишив на триклятій війні. От про кого писати! Тисячі нинішніх покалічених — ось кому потрібні наші й увага, і тепло, і добре слово.

Пам’ятаю давнє. Каховка. Ще десь там, уже далеко, гримить війна, а я прийшла у кінотеатр подивитися якусь кінострічку. Поряд зі мною сидів зовсім молодий хлопець, незнайомий. Спершу і не зрозуміла, чому не бачу його ніг. А йому явно хотілося дивитися не кіно, а бодай з кимось поговорити, відвести душу. І розповів, як йому болять пальці на обох ногах…

І тоді я з жахом побачила, що біля мене сидить половина людини — у хлопця не було ніг до самого тулуба! А на підлозі стояла тачечка на коліщатках, — його засіб пересування.

Спершу вчорашній фронтовик говорив стримано, а потім навіть посміхнувся:

— А знаєте, як я гарно плаваю, ще з дитинства! Навіть зараз. Дуже виручають мої міцні руки. Пливу, як риба у воді, і зовсім не відчуваю, що я обрубок. Це таке життя — почуватися повноцінною людиною. І совість не мучить, що десь відсидівся у кущах, коли інші воюють. Тому зараз маємо з вами змогу дивитися цей фільм.

Ось така історія з далекої Другої світової війни.

…У нас сьогодні теж війна, і все ж у Березівці вийшла хороша збірка. А це означає, що навіть коли ллється кров, людей тягне до творчості. І такий народ — непереможний!

Браво, друзі-березівчани! Попутного вам вітру у добрих справах! І щоб ми всі завжди жили у злагоді з власною совістю!

Майя ФІДЧУНОВА.