Сергій Гриневецький: Без спорту нема перспективи

Третій рік поспіль ця команда гордо носить звання чемпіона Європи в категорії «50+». Це ті, кому за п’ятдесят. Перше золото на Європейських іграх майстрів гандболу вони завоювали 2016-го у м. Пореч (Хорватія). Друге — 2017-го у м. Порту (Португалія). Третє — 2018-го у м. Інсбрук (Австрія).

Ще зі студентських років залюблений у гандбол Гриневецький нині з головою занурений у вир спортивного життя. Регулярні тренування тричі на тиждень, щорічні змагання — міські, обласні, всеукраїнські, міжнародні. І щоденна копітка, системна праця на результат.

На початку нашої розмови Сергій Рафаїлович веде показувати музей гандболу, який створює обласна федерація. З гордістю демонструє все, що вже вдалося зібрати, від радянського періоду (одесити були першими чемпіонами СРСР з ручного м’яча) і до наших днів. Це кубки, медалі, вимпели, значки, спортивна форма прославлених гравців, чорно-білі фотографії команд, жовті вирізки з газет і навіть старенькі папки з протоколами ігор. Тут же, поруч, і свіжі кольорові знімки з останнього європейського турніру. На них і сам Гриневецький у класичному стрибку з м’ячем.

Наприкінці огляду Сергій Рафаїлович демонструє записані на відео цікаві моменти гри. На екрані видно, як мій співрозмовник закидає м’яч у ворота суперників.

— Це фінал. Ми граємо зі збірною ветеранів гандболу Австрії. Інсбрук, червень ниніш-нього року. Остання хвилина матчу. Мій кидок, і… гол. Рахунок 12:7, — захоплено коментує Гриневецький і з гордістю додає: — Ми стали чемпіонами Європи третій раз поспіль. Таких результатів ще ніхто не досягав.

— Сергію Рафаїловичу, розкажіть, як вашій команді вдається так довго утримувати чемпіонський титул? Перемога далася легко?

— Цього року в категорії «50+» брали участь 16 команд із семи країн. Ми зустрічалися з гандболістами з Данії, Угорщини, Іспанії, Естонії, Португалії, Австрії. Це не слабкі команди. Але у всіх матчах турніру ми показали дуже високі результати. Завдяки майстерності наших гравців, ми впевнено пройшли у півфінал. У півфіналі виграли в нашого торішнього суперника — португальців — із рахунком 15:9. А у фіналі — в австрійців, господарів майданчика. І підтримку трибун ми відчували не меншу, ніш господарі.

— А хто ваші основні суперники на змаганнях?

— Завжди були угорці. Ми з ними грали у фіналі чотири роки поспіль. У Ніцці 2015-го вони буквально вирвали в нас перемогу з перевагою в один м’яч. Ми тоді здобули срібло. А цього року вони навіть не увійшли до півфіналу. Тож тепер завдання на Європейських іграх майстрів-2019 — закріпити наші досягнення і підтвердити титул найсильніших.

— І хто входить до команди «найсильніших»?

— Команда ветеранів гандболу «Одеса» — це майстри спорту, неодноразові чемпіони змагань різного рівня, які сьогодні відмінно поєднують роботу і спорт. Капітан нашої команди Михайло Щукін викладає на кафедрі фізвиховання в Одеському політесі. Анатолій Соколов — в Одеському національному економічному університеті. Олександр Кожухар — фахівець у шкіряному виробництві. Олег Перекрестов відкрив магазин спортивного одягу. До речі, визнаний найкращим воротарем Європи. Аділь Озенбашли займається оптовою торгівлею. У 2015-у отримав звання «Найкращий воротар». Геннадій Бризгун працює докером-механізатором у Южненському порту. Олександр Карачебан — полковник МВС у відставці, Дмитро Сердюк — кандидат педагогічних наук, викладач вишу, Віталій Орешин — діючий тренер, Юрій Мелешко — відомий не тільки в Україні дитячий тренер, Юрій Салогуб — екс-тренер київського ЦСКА, спортивний коментатор. Віталій Пелешенко й Олександр Немашкало зараз тренують за кордоном.

Наша команда — це й наш лікар Олександр Ганев, лікар від Бога. І Тетяна Подерська, головний адміністратор та перекладач. І фотокор Володимир Клещуков. Ну й ваш покірний слуга.

— Крім «Одеси», які ще українські команди беруть участь у Європейських іграх майстрів гандболу?

— У категорії «50+» тільки одна команда в країні — «Одеса» — представляє Україну на європейських турнірах.

— А молодші команди?

— Ветеранські чемпіонати Європи проводяться за трьома категоріями: «35+», «45+» і «50+». Цього року в Інсбруку у всіх трьох категоріях брали участь 63 чоловічі й жіночі команди з 17 країн світу. В Україні команди «35+» і «45+» є в різних містах, але участі в європейських іграх беруть тільки кияни й харків’яни.

— Наскільки відомо, ви пропонували європейцям запровадити категорію «55+»?

— Було таке. Так склалося, що наша команда фактично не оновлюється. Немає припливу молодих гандболістів. І ми з кожним роком стаємо старшими. Декотрим гравцям уже за 55 і навіть за 60, як мені. Але Європейська федерація гандболу не підтримує цю ідею. Гандбол — швидкий, динамічний, контактний вид спорту. Тому тут суворіші вікові обмеження, ніж у баскетболі або волейболі, наприклад. Європейці турбуються про здоров’я ветеранів спорту. Та й необхідна для проведення європейських турнірів кількість команд у цій категорії навряд чи набереться.

У підсумку, нинішнього року на чемпіонаті Європи вперше в категорії «50+» виступала команда з Каталонії, яка раніше грала за «45+». Тобто іспанці одразу всією командою перейшли в старшу категорію. І виявилися в ній наймолодшими. Ми в них виграли, але умови були не зовсім рівні. Сподіваємося, що українські гравці з команд «45+» підростуть, і ми зможемо залучати їх у збірну України.

— На якому рівні перебуває гандбол в Одеській області, в Україні?

— Ще з радянських часів «законодавцем мод» було Запоріж-жя. Там міцні традиції. І є

серйозні результати. Запоріжжя має чотири команди в Суперлізі. Але ми теж постаралися, і тепер в Україні буде дві професійні команди гандболістів з Одеси. Це наш уже іменитий «Портовик» (Южне) та нова команда Федерації гандболу «Одеса». Можу з гордістю повідомити, що в першому ж сезоні вона стала чемпіоном України у Вищій лізі й отримала путівку в Суперлігу. Тож за кількістю команд ми в країні тепер другі, після Запоріжжя.

— Чи можна говорити, що в Україні гандбол так само популярний, як і в Європі? І що потрібно робити для його розвитку?

— У світі, й особливо у Європі, за відвідуваністю гандбол на другому місці після футболу. Це видно з проведення Європейських кубків, Ліги чемпіонів. Це показали й останні Олімпійські ігри. Тому наша федерація розгорнула роботу на всіх напрямках, від дитячого, юнацького, професійного гандболу і до команди ветеранів, які сьогодні подають приклад нашій молоді. І почали ми з популяризації гандболу як одного з найбільш активних, стрімких та поширених видів спорту.

— Що реально вдалося зробити за час вашого керівництва обласною федерацією гандболу?

— Ми видали книжку про історію гандболу в Одеському регіоні. Передали її в усі школи та бібліотеки. Це дало хороший інформаційний поштовх. Останні два роки ми проводимо в Одесі спартакіаду школярів серед хлопчиків та дівчаток. Мало хто вірив в успіх. Але тепер уболівати за свої команди приходять і керівники шкіл, і керівники районів міста.

Проводимо ми й турніри в обласній дитячій лізі. Беруть участь ті міста і районні центри, в яких у нас є базові школи гандболу. Це Болград, Овідіополь, Роздільна, Чорноморськ, Южне, Одеса, Іванівка. Хлопці з Іванівки (це невелике селище) — кістяк юнацької збірної Одещини — торік стали чемпіонами України серед юнацьких команд. Обійшли Запоріжжя й Київ.

— А що ж, раніше всього цього не було?

— Сама федерація гандболу існувала, але активної діяльності не вела. Ми, можна сказати, відтворили її й відтоді працюємо активно, на результат. У нас з’явився календар ігор Федерації гандболу Одеської області.

Щорічно в лютому у Роз-дільній ми проводимо турнір серед чоловічих команд пам’яті тренера Анатолія Петриги. Почали проводити відкритий кубок ФГО дитячо-юнацької ліги. Це чотири тури змагань на рік серед хлопчиків і дівчаток. До нас приїздять із Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Київської областей, з Молдови.

У квітні в нас спартакіада серед одеських шкіл, Міжнародний турнір серед дівчат пам’яті заслуженого тренера України Георгія Куцурайса. У липні — турнір пам’яті заслуженого тренера України О. Песляка й тренера В. Половникова. Традиційно він проходить у Чорноморську.

Ну а у вересні — «Чорноморські ігри». Це міжнародний турнір серед чоловічих ветеранських команд, присвячений пам’яті всіх видатних гандболістів. Нинішнього року він відбудеться в Овідіополі, на батьківщині нашої землячки, дворазової олімпійської чемпіонки з гандболу Тетяни Макарець-Кочергіної. Приїдуть команди з Молдови, Білорусі, України.

Торік у жовтні-грудні вперше провели відкритий кубок федерації серед чоловічих команд. Це були приголомшливі й захоплюючі матчі.

— Для розвитку гандболу потрібні зали. Як в області з інфраструктурою?

— Стандартних гандбольних полів 20х40 нам бракує. Для турнірів, відкритих кубків, тренувань ми використовуємо зал «Одесаобленерго». У них найсучасніший вражаючий комплекс у Лісках. А також зал Одеського політехнічного університету. Ми дуже вдячні за цю допомогу керівникам обленерго і вишу. Хороші спорткомплекси є в Овідіополі, Роздільній, Чорноморську. Ми їх теж використовуємо для проведення престижних змагань. Але цього замало. Тому обласна федерація працює й над цією проблемою.

Маю сказати, що обласна та міська влада надають нам всебічну підтримку. На наступний рік у бюджетах міста й області в рамках цільових програм передбачені кошти на розвиток гандболу. Активно підключився безпосередньо мер міста Геннадій Труханов. У результаті, в 27-й школі побудовано сучасний гандбольний майданчик. Невдовзі буде капітально відремонтовано міську ДЮСШ №5. Там є стандартне поле 20х40. Ми з віце-мером Одеси Петром Рябоконем уже провели першу робочу планерку й визначили обсяг робіт. Сподіваємося, що наступного року в Ізмаїлі відкриється спортивний комплекс. Зараз там формується гандбольна школа. У Болграді в нас непогана школа. Свої традиції були в Рені. Тому ми хочемо залучити в гандбол увесь південь нашої області. А в майбутньому — якнайбільше сільських районів.

Хочу сказати, гандбол — це красивий, видовищний вид спорту, і він вартий того, щоб ним займатися всерйоз.

— «Гандбол — це матч тривалістю у життя». Таке, здається, ваше гасло?

— Це й гасло міжнародних змагань «Чорноморські ігри», які ми проводимо з 2015 року. Їх придумали наші ветерани.

— Яке місце гандбол посідає у вашому житті?

— Я почав грати у гандбол ще школярем. Серйозно займався студентом, брав участь у різних змаганнях. Але по закінченні вишу замість професійного гандболу вибрав виробництво. Пішов працювати в районну сільгосптехніку. Через багато років мій тренер, нині живий-здоровий Борис Олександрович Фе-тісов, якось мені сказав: «Те, чого ти не встиг зробити замолоду, ти надолужив після завершення політичної кар’єри».

— А ви її завершили?

— У 2014 році я взяв паузу й не став балотуватися в народні депутати, розуміючи, чим усе скінчиться. Я погано уявляю себе серед так званих політиків, декотрі з яких вважають, що Верховний представник Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки пані Федеріка Могеріні — це чоловік, а то й взагалі дві різні людини.

— Але попереду нові вибори. Ви плануєте повернутися у велику політику?

— Спорт — це і є політика, велика політика. Це речі нерозривні. Погляньте на чемпіонат світу з футболу в Росії. Але я зараз хочу сказати про інше. У XXI столітті без серйозного підходу до спорту жодна нація не може розраховувати на перспективу. А в нас із кожним роком українці купують дедалі більше ліків. Це ж трагедія! Здоров’я нації — ось що сьогодні головне. І це те, чим я зараз займаюся.

— Зрозуміло, здоровий спосіб життя, командний дух, відчуття плеча… Але…

— І найголовніше — відчуття патріотизму. Коли піднімається український прапор і лунає гімн країни, що може бути патріотичніше?!

— Але я зараз про інше…

— Хочу продовжити й сказати, що спортсмени, які відстоюють честь країни на престижних європейських майданчиках, не менші патріоти, ніж ті, хто викрикує псевдопатріотичні гасла на мітингах. Представляти за кордоном Україну й Одесу — це і є справжній патріотизм. Коли мені пишуть: «Просимо рекомендувати ваших гравців у збірну України», я цим пишаюся. Це і є справжня робота на благо країни.

— А робота, якій ви присвятили більшу частину свого життя? Вона вже в минулому?

— Відкинути те, що ти робив багато років, неможливо. Я продовжую займатися тим самим, тільки в іншому форматі. Входжу до складу Координаційної ради Нацагентства України з питань держслужби. Читаю лекції в Одеському регіональному інституті держуправління. Є головою наглядової ради Одеської національної академії харчових технологій, благодійного фонду «Майбутнє» ім. Бориса Литвака, головою наглядової ради Одеського національного академічного театру опери і балету, членом піклувальної ради Одеської національної наукової бібліотеки. Як почесний громадянин міста й області вирішую цілу низку питань. Ось і зараз у моїй приймальні вже сидять люди, чекають прийому.

— І з яких питань?

— Із дуже різних. Мені досі пишуть листи як народному депутатові. До речі, звертаються й діючі політики. Недавно один з них передав мені свою доктрину розвитку України. Попросив: «Сергію, подивися, дай свої зауваження». Я дуже уважно опрацював документ. І зробив свої позначки.

Отож, хоч я й узяв політичну паузу, мій робочий день заповнений по вінця й насичений, як і колись, справами. Я продовжую сприяти в тих питаннях, якими займався раніше, коли був керів-ником області та народним депутатом України. Це різні культурні й просвітницькі проекти. Це і підтримка художників, музикантів, спортсменів, ветеранів війни. Мій особистий план заходів на 2018 рік охоплює понад два десятки таких справ.

Ніна ПЕРСТНЬОВА.

Джерело: https://dt.ua.