Ціна мовного патріотизму

Як на мене, то мовний консенсус в Одесі та на Одещині цілком можливий — просто важливо відразу відсікти крайнощі. Не треба робити з Одеси другий Львів, все одно це не вийде. Але й плекати другий Тамбов чи Рязань (та ще під час війни з Росією) — також не найкращий вихід. Зустрічний рух представників різних національностей в ім’я змонолітнення Одеси — це був би найкращий варіант для великого причорноморського міста.

Важливим показником є кількість української мови на вулицях. За офіційною статистикою, в Одесі до 20% україномовних та тих, хто користується двома мовами. На жаль, такого помітного відсотку на вулицях досі ніхто не фіксував. Зрозуміло, що є певна інерція мовлення, і навіть страх присутній. Хіба поодинокі випадки образ за послуговування українською? А пересічнй людині однаково: чи зіпсує їй настрій кожен третій одесит, чи кожен десятий, а чи одна людина з тисячі впродовж дня. Поки що ота сама «одна людина», як правило, знаходиться.

А Сапункови (чоловік Лариси Миколаївни — російськомовний, і це дуже символічно!) подають наочний приклад: як треба долати інерцію, як перемагати в собі вкорінений упродовж довгих десятиліть страх бути осміяним більшістю. Вони ж у своїй родині не конфліктують за мову? Прийшли до консенсусу. То чому не зможуть інші? Сапункови зробили поштовх, але треба йти далі. Потрібні регулярні радіо- й телепередачі на мовні теми. Потрібна нова, суто «мовна» обласна газета або ж, як мінімум, нормальне фінансування україномовних «Чорноморських новин». Щоб газету могли передплатити патріоти з усієї України.

Треба, щоб і російськомовні, й україномовні одесити усвідомили: коли буде запущено процес мовної гармонізації, роль Одеси в Україні може суттєво зрости. І як великого симпатичного курортного міста, і як міста-символа. Пам’ятаєте, як Вакарчук, виступаючи в Одесі у червні 2014-го, заспівав пісню з репертуару Леоніда Утьосова «У Черного моря»? Як йому аплодували! А на площі ж зібралися люди, дуже прихильні до української мови... Хіба це не знак? Цей багатотисячний натовп і ці оплески є найкращим доказом того, що мовний консенсус в Одесі цілком можливий.

Інший випадок. Два роки тому на одному з концертів одеситка (єврейка за національністю) виконала пісню про бійців АТО. Підкреслила, що автором україн-ського тексту є колишній одесит, її однокласник, який уже 20 років живе в Ізраїлі. Співала без акценту, але коли я звернувся до неї українською, то вона відповіла російською. Бо їй так звичніше. То що, соромити співачку за те, що не рветься в перші ряди борців за мову? Це було б неправильно. Хоч вона, поза всяким сумнівом, є нашою людиною. З тих, хто і на концерт Вакарчука охоче піде.

Тож за пісню подякувати треба, а в усьому іншому — без претензій. Бо ХХІ століття в Одесі неминуче буде століттям двомовності, і треба молити Бога, щоб вона (ця двомовність) була більш-менш паритетною, симпатичною і безконфліктною. Це те, до чого всі ми повинні прагнути. Адже Ізраїль кінця 1940-х також був лише невеличкою мірою івритомовним. Але люди твердо знали: послідовно йтимуть в одному напрямку — відродження древньої мови. І російськомовні, польськомовні, німецькомовні євреї та ті, хто розмовляв на ідиш, не вважали одне одного ворогами. Був консенсус, тому не забарився й успіх. І це дуже хороший приклад для Одеси та області.

Дехто скаже: у нас не Ізраїль. Імперія завжди діє жорстко. Це її почерк. Бо що було відразу після прийняття закону Ківалова-Колесніченка?

Якщо у 2010 році співвідношення між бажаючими навчати дітей українською та російською в Одесі становило, відповідно, 61,5% на 38,5%, то після прийняття «КаКі» частки відразу ж стали приблизно рівними: 48% — за російську, 52% — за українську. Як бачимо, нищиться мова дуже швидко, а відроджується — повільно. Адже і в 2010-у — попри оптимістичне співвідношення тих, хто навчається українською та російською — на вулицях ви нізащо не почули б отих 61,5%... А це приблизно стільки, скільки є етнічних українців в Одесі. Тобто основним показником є вулиця. А все інше повинно підганятися під бажаний результат. Коли українською заговорить 30% (це приблизно половина етнічних українців Одеси), то в перлину біля моря можна буде возити екскурсії школярів з Полтави та Львова. І закохувати українських дітей у російський, болгарський, єврейський, грецький, молдовський сегменти області. Наразі ж возити ранувато, бо сама українська тут ще не розправила плечі. А компроміс — це річ серйозна: щось же й українці повинні отримати, окрім обіцянок.

Одещина справді сильна своєю поліетнічністю. За певних обставин це може покращити імідж краю і міста. Але поки оті 30% одеситів реально не заговорять українською, з демонстрацією інтернаціоналізму краще не поспішати. А наполегливо продовжувати роботу з покращення рівня володіння українською. І послідовно руйнувати мовні комплекси. Бо що це за «горде і толерантне» мільйонне причорноморське місто, в якому діти соромляться говорити мовою предків?

…Пані Лариса небезпідставно вважає, що Одещина повинна зробити рішучий прорив у бік справжньої, а не декларативної двомовності. А для цього треба забезпечити досконале вивчення української — як в Одесі, так і по всій області. Ось ця непохитна твердість учительки і викликає повагу з боку небайдужих громадян. Вона — з когорти наполегливих і жертовних. Та й чоловік не з тих, хто дає задній хід, навпаки — завжди і в усьому підтримує дружину. Це позитивний момент, на який я відразу звернув увагу. Попри те, що за свою позицію родина роз-платилася аж ніяк не зайвою в сільській місцевості автівкою, Лариса Миколаївна не скорилася. Сепаратистів-паліїв досі не знайшли. Але жінка не зациклюється на помсті і на покаранні винних, хоч багато українців звідусіль нагадують їй про це. Звісно, однодумці хочуть бути певними в тому, що вороги українства рано чи пізно понесуть покарання. Пані ж Сапункова мислить по-християнськи і вважає досягненням уже те, що привернула увагу всієї країни до мовної проблеми. Проти російської вона ніколи не виступала — це їй приписують. Не може ж вона вести війну з власним чоловіком! Але якщо вже двомовність, то справжня! Щоб вчителі та діти не лише номінально володіли українською, а й спілкувалися із задоволенням.

Скажіть, який ще народ у світі платить за мовний патріотизм таку високу ціну? Які ще подвижники за кожен невеличкий крок уперед платять спаленим особистим транспортом? Боюся, що ні французи, ні поляки, ні шведи жодного такого випадку не пригадають. Великомучениками є лише українці. Але саме ця наша «ексклюзивність» і дає нам право мріяти про швидкі зміни в царині мови. Українська повинна повноголосо залунати і в Одесі, і в Чорноморську, і в Ізмаїлі, і в Білгороді-Дністровському, не кажучи вже про села області.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Львів—Одеса—Львів.