Літопис доби з проекцією у сучасність
Про п’яту книгу Г.І. Гончарука «Мемуари професора» (Одеса, 2018, 208 с.)
На початку ХХІ століття бачимо такі важливі тенденції в інтелектуальному житті України: підвищення уваги до людської особистості, мікроісторії і, відповідно, до документів, що її відображають; зростання інтересу до переоцінки періоду перебування України у складі СРСР, у зв’язку з процесом декомунізації; дедалі ширше звернення до феномену так званої «сучасної історії», тобто опису та початкового аналізу найновіших, «вчорашніх» подій, що відбуваються на межі історії, політології, соціо-логії. Усі ці тенденції втілилися у мемуарних нарисах одного з патріархів одеської історичної науки та громадського життя доктора історичних наук, професора Григорія Івановича Гончарука.
Унікальність професора полягає в тому, що йому вдалося створити й уже тривалий час очолювати помітний осередок гуманітаристики у навчальному закладі, орієнтованому на протилежні науки, — Одеському національному політехнічному університеті. Перед нами лежить уже п’ята, «позачергова», як назвав її автор, книжка мемуарів.
Попередні томи, видані у 2015 — 2016 роках, привернули увагу низки рецензентів, його товаришів, учнів, колег. Я цілком солідарний з попередніми рецензентами у головному: мемуари професора Г.І. Гончарука написані талановито, дозволяють відчути «смак» та «дух» епохи, емоційне життя колективів вищих навчальних закладів та громадських організацій, до яких був причетний автор. Завдяки використанню актових документів, діловодства ВНЗ ці спогади набувають значення суб’єктивних історичних досліджень, подібних, наприклад, до відомих мемуарів провідників Української революції 1917—1921 років В.К. Винниченка, Д.І. Дорошенка, засновника Одеського політехнічного інституту П.П. Скоропадського та інших. Утім, я впевнений, що не суб’єктивних історичних досліджень не буває, а в сучасній гуманітаристиці дедалі менше цінуються сухі, малочитабельні тексти, призначені для дуже вузького кола любителів специфічного «наукояза».
Перед нами постає дуже суперечлива, трагічна (іноді трагікомічна) дійсність від Афганістану до Одеси часів реалізації кому-ністичного проекту, роки тотального розкладу системи (кінець 1980-х — початок 1990-х), але водночас, як тоді здавалося, визрівання принципово нового, кращого, моральнішого життя, яке багато хто тоді пов’язував з такими антикомуністичними демократичними силами, як Народний рух України. Зауважу, що, попри незрівнянно молодший вік, ніж в автора рецензованої праці, я ще запізнав представників покоління радянських істориків класичної доби, зокрема так званих «партійних». На історичному факультеті мені викладали З.В. Першина (з нею в мене склалися науково-педагогічні конструктивні взаємини), В.П. Ващенко, Н.І. Калюжко. Дещо пізніше познайомився з В.І. Пурцхванідзе, М.М. Мацюком, О.О. Воловичем, Д.П. Урсу і, власне, з Г.І. Гончаруком. Ясна річ, усі ці та інші особистості залишили в мене не однакове враження, не однаковими були і їхні біографії, риси вдачі і т.п. Проте, якщо спробувати узагальнити, у них відчувався якийсь невидимий стрижень, загартованість, життєва мудрість. Таких людей зараз дуже часто бракує.
У мемуарах Г.І. Гончарука втіленням чеснот є ректори ОДУ ім. І.І. Мечникова О.І. Юрженко та Одеського політехнічного інституту К.І. Заблонський. Хай професори радянської доби й безумовно поступалися за фаховим та загальним інтелектуальним рівнем світочам науки кінця ХІХ — початку ХХ ст., у частини з них було чому повчитися і як історику. Ну хоча б (і це чимало), зважаючи на їх життєвий досвід, не сприймати радянську добу огульно, єдиною чорною фарбою малюючи всіх її персонажів, попри те, що я маю різку відразу до комуністичної ідеології та практики, всіх модифікацій російського колоніалізму. Ознайомлення з досить «свіжими» мемуарами свідків та учасників історичної науки й освіти радянської доби Я.Р. Ісаєвича, С.В. Кульчицького, О.А. Полянського та їх одеських колег С.Я. Борового, Д.П. Урсу, Г.П. Гребенника посилює це переконання. А ознайомлення з внутрішньою «кухнею» російсько-імперських університетів, передусім крізь призму Одеського (Новоросійського), переконало мене у спільності багатьох рис чорно-білого (з різними відтінками) розвитку вітчизняних ВНЗ у ХІХ—ХХ ст., а також у тому, що ці риси у дещо видозміненому вигляді перетекли й у наш високотехнологічний, але ще велике питання чи високоморальніший, час. За рівнем емоційності, наявності яскравих словесних портретів мемуари Г.І. Гончарука аж ніяк не поступаються найкращим зразкам мемуарної літератури, що вий-шла з-під пера істориків в останні десятиліття. Специфіка їх змісту зумовлена здебільшого двома рисами: афганськими сторінками біографії Г.І. Гончарука та його великим адміністративним досвідом, який мав небагато хто серед авторів виданих мемуарів.
Серед п’яти книжок професора Г.І. Гончарука найновіша, п’ята, безсумнівно, найемоційніша, а в деяких місцях — і з відчутним присмаком скандальності. Це не дивно, адже в ній головним чином описані лише… торішні, 2017 року, події. Я не є прихильником настільки сучасної історії (?), тим більше — оберненої у такий відверто суб’єктивний мемуарний жанр. Історик, та й не лише історик, має намагатися поглянути на події з деякої хронологічної відстані. Втім, не можу не оцінити і сміливості й навіть відчайдушності адептів цього жанру, в якому Г.І. Гончарук має неабиякий досвід. Щоправда, ще ніколи він не описував настільки близькі хронологічні явища. Своїми працями автори «сучасних історій», фактично літописів, за великим рахунком, намічають цілі історіографічні та джерелознавчі тематичні напрямки, що надалі, з урахуванням усіх позицій та джерел, можуть розвинути прибічники тацитівського ідеалу писання «без гніву та пристрасті».
Основним «нервом» цієї книжки, що, власне, й зумовило її «позачерговість», є намагання групи колег Г.І. Гончарука, напередодні 100-річного ювілею Одеської полі-техніки, змістити його з посади багаторічного керівника кафедри історії та етнографії України, а заодно й ліквідувати саму кафедру шляхом злиття з кафедрою політології. Особливої «пікантності» виданню надає те, що основним опонентом автора, а відтак й одним з трьох основних негативних персонажів-героїв цього тому, є професорка, докторка історичних наук, Л.І. Сухотеріна. Але ж саме вона — авторка кількох дуже компліментарних відгуків на попередні томи мемуарів Г.І. Гончарука і загалом про його постать. Отже, Л.І. Сухотеріна сприяла зміцненню репутації професора. А саме ця репутація є головним чинником, що може схилити не обізнану із ситуацією особу до думки про правдивість характеристик та тверджень мемуариста. Наголошу, що я аж ніяк не був ані свідком, ані учасником цих подій, не збираюся бути і їх істориком. Тому й не можу давати жодних однозначних оцінок цих вочевидь неприємних подій. Переконаний, утім, що ця ситуація не є унікальною, маючи аналоги й у віддаленій, і в паралельній сучасній історії інших ВНЗ. Її витоки вкорінені як в одвічні особливості людської психіки, амбіції, так і в специфіку нашого пострадянського буття, що часто-густо змушує замислюватися над доцільністю використання префіксу «пост».
Емоційність викладу підсилює знайдена автором найближча для нього паралель — перипетії афганського періоду його кар’єри, які він описав як в окремій книжці (1992), так й в попередніх томах мемуарів. У п’ятому томі Г.І. Гончарук показує, як завдяки мудрості частини його друзів та колег по роботі в Афганістані та ОНПУ йому вдалося переломити ситуацію на свою користь. В Афганістані він врятував найдорожче — власне життя, а в Одесі 2017-го — кафедру та посаду, на якій він і сьогодні успішно працює у колі низки здібних учнів. Як і в попередніх томах, тут наведені унікальні документи. Зокрема збірник матеріалів конференцій, організованих професором у Кабульському університеті у 1987—1988 роках. Ці матеріали він опублікував усупереч спротиву тодішньої номенклатури. Г.І. Гончарук належить до того невеликого числа істориків з радянської доби, хто не соромиться своїх текстів, які, певна річ, «дихають» тією добою, відповідними посиланнями на «класиків» і т.п. Але, не кажучи вже про цінність цих текстів як свідчень про епоху, чи застаріли об’єкти та предмети цих праць, деякі їх тези? Аж ніяк.
І яскраве підтвердження знаходимо саме у цій книзі мемуарів. У ній наведений текст статей Г.І. Гон-чарука 1987—1988 років, присвячених проблемі національного примирення. Навіть не слід додатково розбирати, наскільки високий рівень актуальності має ця проблема у світі, який, на жаль, «вагітний» Третьою (і, напевно, останньою) світовою війною, зокрема й для України, де не вщухають різноманітні конфлікти, як по со-ціально-економічній, так і по історико-меморіальній лініях. А над усім і під усім цим — політичні конфлікти, дуже підсилені агресією з боку Росії проти України. Чи не актуально виглядає таке речення зі статті Г.І. Гончарука: «А хіба НДПА, увесь афганський народ менше втратили від того, що по-літичні партії не навчилися вести діалог між собою? Коли політичні амбіції, захоплення революційною фразою, бажання сліпо копіювати найбільші революційні партії світу в їх переможній боротьбі без врахування афганської дійсності візьмуть гору — горе партії, горе народу»?
Цінні мемуари ще й тим, що втілюють жанр відомої ще із середньовічних часів «повчальної» літератури, мета якої — вказати читачеві, зокрема молодому, студентам, на важливість моральних критеріїв, переконань, що здатні подолати найпідступніші маніпуляції, підігріті амбіціями. У непростих ідеологічних реаліях сучасної України важливими є чіткі оцінки з боку автора Афганської війни (операції) як окупаційної з боку радянських комуністів, переважання негативних характеристик, вбивчо влучних та виразних, для радянського комуністичного режиму загалом. Сподіваємося, що, прочитавши інші книжки автора та іншу радянознавчу літературу, читачі, принаймні більшість із них, приєднаються до думки про СРСР як явище, що має застигнути в історії під вивіскою «Ніколи знову!». Втім, і в ті часи, як і в будь-які інші, залишався простір для ролі особистості в історії, для сумління та гідності. Близькими для нас є переконання автора в тому, що український патріотизм — безумовна складова педагогічного процесу у ВНЗ України, а від-сутність цього патріотизму, українофобія частини педагогічних кадрів, — надзвичайно небезпечне явище, що загрожує існуванню України, як це, на жаль, вже яскраво втілилося у подіях на Донбасі та в Криму. Дуже прикро, але такі прояви бачимо і в Одесі, ба навіть у Львові та Києві.
Підсумовуючи сказане, зауважу, що цей том мемуарів буде корисний сучасним вершителям доль, адміністраторам, колективам ВНЗ у їхній нелегкій боротьбі зі сцилами та харибдами, що є родом з минулого та теперішнього. Хто зна, може, деякі поведінкові моделі, описані у книзі, й зупинять їх від якихось непродуманих рішень або, навпаки, підкажуть нові, креативні кроки у боротьбі за збереження та розвиток вищої освіти у наш непростий час. Автору ж побажаємо здоров’я й подальшої творчої наснаги, що дозволить порадувати нас новими томами свого, безсумнівно, цінного та повчального твору, персональної та родинної хроніки, яка є водночас хронікою більшої частини ХХ та початку ХХІ століть.
Олександр МУЗИЧКО,
кандидат
історичних наук,
доцент.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206