Тяглість ріднизни, або Задивування життям

Отак проходить повз нас та неповторна Одеса, чий образ художник спішить затримати бодай на полотні, бо вже не вернеться, вже майже розтанула в безмежжі часу. Не ставши зрозумілою тим, кого наднесло сюди холодними вітрами вже опісля, вже коли почали її переінакшувати й уніфікувати на свій копил.

Тому й поспішає, квапиться художник, розпочавши картину, завершити її, не перериваючи праці, та це не завше вдається, й тоді він довго не може заснути, надто коли зненацька явиться йому той штрих, якого не знаходив, стоячи перед мольбертом, чи та барва, якої не знайшов удень, щоби покласти на полотно, саме там, де її найбільше не вистачало — тоді хоч біжи в майстерню посеред ночі.

Його Одеса — це місто, в якому його зачав батько, знаний художник Юрій Коваленко, мистецька легенда Одеси, колоритний у всьому, дотепний жартівник не лише у мистецтві, а й у житті, яке було для нього святом, ярмарком, бородань, схожий на давньогрецького бога, антитеза богемної Одеси. Юрій Коваленко, котрий малював, звісно, й Одесу, але передовсім — свої рідні Прилуки, малював Україну — мальовничу, багатобарвну, характеристичну свою Україну, малював її так, як ніхто більш не робив цього.

Так малює свою Одесу Андрій Коваленко. І що тут попереду — син художника Юрія Коваленка чи власне художник Андрій Коваленко — сказати важко. Хоч треба і можна сказати. Але хто, як не сам Андрій, скаже про це найкраще?!

— Якби я по духу не був схожим на батька, а малював так, аби лиш не бути схожим на нього, що б там не говорили — мовляв, він цілком інакший, в ньому нічого нема від батька, то це був би не Андрій Коваленко. Ми з ним були дуже близькі. І я дуже радий, що не відійшов від нього, в тому сенсі, що серце моє б’ється в унісон з нашою традицією, і я щасливий, що роблю саме таке мистецтво, яке роблю. Точно знаю, що він би сказав мені: «Йди далі цим самим шляхом». Він радо прийняв моє бажання стати художником, допомагав порадами, й почав до мене ставитись не лише як до сина, але також як до колеги, як до особистості, з якою можна поговорити про серйозні речі. І почути щось корисне й для себе. Він мені давав дуже багато, я йому давав щось… Ми були друзями.

Вони, безперечно, і схожі, й несхожі у своїх творчих стихіях, та все-таки це — Андрій Коваленко. Часом трохи стриманіший від батька, він іде хоч нібито й паралельним курсом, та все-таки своїм, ним самим прокладеним шляхом. А коли і є певні впливи інших майстрів, то все це, як воно буває в істинних художників, перемішалося та переплавилось у свій стиль, своє письмо і своє ставлення до мистецтва, до об’єкта зображення. Може, і є в нього трішечки отого імпресіонізму, про який говорять, але як же без цього тут, на півдні, де сонце і море творять одну яскраву палітру, а ти бери і накладай на полотно, та не скупись, будь щедрим, як сама природа. Так, є тут щось трохи і від примітивізму, й од народної творчості, він і сам цього не заперечує. Але є головне — те, що притаманне тільки йому, художникові Андрієві Коваленку. Є внутрішня зрілість, є висока живописність творів. Є та краса, яка тримає біля себе, не відпускає, бо так мало її позосталося в житті, й лише художник може уповні показати її, змусити здивуватись так само, як здивувався він сам.

Часом йому закидають, що його персонажів швидше можна віднести до міфічної Одеси, аніж до реальної, сучасної. Що ж, це бажання і право, коли не завдання художника, який працює в цьому річищі, зберегти для вічності — нехай не прозвучить це аж так пафосно — ту Одесу, якої вже практично нема, тож нехай буде лише легкий сум і трохи жалю у тих, що дивляться й не можуть відійти, збентежених на замилуванні, бо ж час не спинити, він грає за своїми правилами, а ми — часто лише глядачі. Хоча секрет тут в іншому: справжні одесити — вони завжди справжні, та лише мистець спроможний розрізнити це у своєму прагненні показати цю справжність. Тими засобами, якими володіє найкраще. Властиво, своєю художньою мовою, що її завше відрізняє від багатьох експресія, себто виразність. Вона допомагає йому висловити з максимальною енергетикою цю картину часу, позбавлену зневіри та похнюпливості. Саме такими бачить їх мистець, хоча насправді — трішечки кращими, колоритнішими, яскравішими. Чи варт відмовляти йому в цьому, якщо головним засобом вираження стає у нього колір? Того й кажуть, що у нього забагато яскравих барв. Але саме таким художник бачить життя, і таким воно є насправді.

Й чи не тому, коли виходиш з його виставки на вулицю, то не квапишся на трамвай, а починаєш пильніше придивлятися до цього чоловіка, якого довірливо обступили вуличні кицьки, й до оцього дивака, який заглибився в читання газети, й до вуличних музикантів, переконаних в тому, що джаз міг народитись тільки в Одесі, й до оцієї квітникарки з найсвіжішими і найкращими квітами…

Роман КРАКАЛІЯ.