№ 59 (21969) четвер 12 липня 2018 року

9 липня в Одесі стартувало українсько-американське навчання «Сі бриз-2018».

В урочистій церемонії відкриття взяли участь командувач Військово-Морських сил ЗС України віце-адмірал Ігор Воронченко, голова Одеської обласної ради Анатолій Урбанський, заступник голови Одеської обласної державної адміністрації Сергій Колебошин, керівники вишколу від України — контр-адмірал Олексій

Неїжпапа та від США — капітан 1-го рангу Метью Леман.

У навчанні візьмуть участь представники 19 країн, загальна чисельність особового складу — понад дві тисячі осіб. До морської компоненти залучені 30 кораблів і катерів, включаючи турецький підводний човен, до повітряної — понад 20 літальних апаратів. Тема навчань — «Проведення національної морської операції з безпеки в кризовому регіоні».

У квітні цього року у рамках проекту «Ядро нації» «Українська правда» присвятила велику публікацію Героєві України, одному із співзасновників Української Гельсінської групи, авторові Акта проголошення Незалежності України, лауреатові Національної премії імені Тараса Шевченка Левку Григоровичу Лук’яненку. Ця публікація закінчується такими словами: «24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-у річницю Незалежності, Левку Лук’яненку сповниться 90 років. Адже народилися вони в один день». Не судилося. 7 липня стало відомо, що Левко Григорович, який в останні роки тяжко хворів, потрапив до реанімації. Того ж дня його серце перестало битися…

9 липня із велетом українського духу прощалися у селі Хотів під Києвом, де мешкала родина Лук’яненків, а наступного дня після офіційної церемонії прощання у приміщенні клубу Кабінету Міністрів та відспівування у Володимирському соборі Левка Лук’янка поховали на Байковому кладовищі. Останню шану Великому Українцеві віддали й представники Одещини, про транспорт подбали і громадські організації, й облдержадміністрація.

Я колись несправедливо образила колегу, недобре відреагувавши на те, що той найняв жінку з медичною освітою для догляду за тяжко хворою дружиною. Дорікнула, що є син, невістка, дорослі онуки, зрештою, він сам при здоров’ї, то чому всі разом гідно не догледіли найріднішу людину, яка жила для них, а спихнули святий свій обов’язок на сторонню особу?

Нехай вибачить, бо не знала, що кажу. Зрозуміла його лише тоді, коли практично чотири місяці доглядала за паралізованою мамою. Ні, не в тягар було її обходити. Довелося покинути роботу, коло звичних родинних обов’язків, кардинально поміняти плани, зрештою, втратити заробіток, на який жила, щоб бути біля неї.

Одеса робить перші кроки на шляху збереження планети від забруднення.

Жителі міста можуть зробити свій внесок у захист навколишнього середовища, здавши батарейки, що відслужили своє, в пунктах прийому, які діють у мережах магазинів «Таврія-В», «Watsons», «КАНЦКОРАЛИ», «Епіцентр», на за-правках «Wog», а також у бібліотеці ім. М.С. Грушевського, в Політехнічному університеті тощо.

«Одна пальчикова батарейка забруднює важкими металами близько 20 квадратних метрів землі або 400 літрів води. Вона містить небезпечні для людини і довкілля елементи. Скажімо, свинець — один з найшкідливіших для всього живого металів. Він та його сполуки токсичні: при гострому отруєнні відчуваються сильні болі в животі та суглобах. А кадмій, який також у чималих кількостях міститься в батарейках, провокує розвиток раку», — пояснює еколог Ксенія Смирнова.

Спроба літературного аналізу

Переді мною — маленька ошатна книжечка (Роман Кракалія, «Вернись на Золотий Берег. Дрібка малої прози», Одеса, «Друк Південь», 2016). «Вернись на Золотий Берег», — запрошує автор. Вдивляюся в його образ, намагаюсь випитати, та він тільки легко посміхається в свої сиві, аж білі вуса: мовляв, усе сказано Словом! Так, а перед тим думано-передумано, вистраждано й пережито, перебрано кожен камінчик — віхи свого життя. Та й не тільки свого, бо скільки довелося бачити людського горя й радості, благородства й ницості!

Отож, де той Золотий Берег?

«Як віднайти знову той свій Золотий Берег, де було колись і добре, й легко? Де було щасливо, хоч про це , звісно, й не думалось. Де бувало і гірко, й зовсім зле…Часом так хочеться туди — попри все — бодай ще хоч на трішечки, у вже відбутий час, може, й у родову пам’ять…»

Про п’яту книгу Г.І. Гончарука «Мемуари професора» (Одеса, 2018, 208 с.)

На початку ХХІ століття бачимо такі важливі тенденції в інтелектуальному житті України: підвищення уваги до людської особистості, мікроісторії і, відповідно, до документів, що її відображають; зростання інтересу до переоцінки періоду перебування України у складі СРСР, у зв’язку з процесом декомунізації; дедалі ширше звернення до феномену так званої «сучасної історії», тобто опису та початкового аналізу найновіших, «вчорашніх» подій, що відбуваються на межі історії, політології, соціо-логії. Усі ці тенденції втілилися у мемуарних нарисах одного з патріархів одеської історичної науки та громадського життя доктора історичних наук, професора Григорія Івановича Гончарука.

Унікальність професора полягає в тому, що йому вдалося створити й уже тривалий час очолювати помітний осередок гуманітаристики у навчальному закладі, орієнтованому на протилежні науки, — Одеському національному політехнічному університеті. Перед нами лежить уже п’ята, «позачергова», як назвав її автор, книжка мемуарів.

На виставці картин Андрія Коваленка

Художник Андрій Коваленко малює Одесу. Він пише свою Одесу пензлем так, як її описували пером славетні майстри слова минулих, давніших і недавніх, часів — з любов’ю, щирим захопленням, постійним здивуванням, яке й робить мистецтво — мистецтвом. Він пише картини про Одесу…

Ми вже забули, відвикли від такого жанру, як картина — твори малярства називаємо просто: роботи. А вже потім — за жанровою ознакою: ескіз чи етюд, акварель, натюрморт, пейзаж, портрет тощо. У кожен твір, звісно, вкладено, окрім таланту, ще й багато праці — роботи, себто. Хтось пише одну картину роками, інший — за кілька днів, у кожного своя метода. Картини Андрія Коваленка — це портрет Одеси. А портрет Одеси — не лише архітектура, море, яких у нього багато, це порт, стріли кранів (а куди ж без них!), це човни, вулиці та романтичні дворики й навіть одеські дахи, — й це, безперечно, обличчя, характери, життєздатність її мешканців — передовсім. Люди, котрі творять колорит міста, неповторний флер — немовби той ніколи до кінця не розпізнаний аромат парфумів, що залишається за таємничою незнайомкою, котра пройшла мимо і щезла у натовпі, а той чар довго ще лишається з вами та зроджує незрозуміле хвилювання й легкий сум.

В Україні не менше 10 мільйонів осіб, які страждають від того чи іншого виду алергії. Фактично — кожен четвертий. А за не-офіційними даними, кількість алергиків набагато більша — аж до 40% населення. Причому прояви алергії можуть виникнути навіть у новонародженої дитини.

Алергія — це той стан, який навіть за сучасного розвитку медицини є невиліковним. Тобто алергик реагуватиме на «свій» алерген впродовж усього життя. Але ці реакції можна й необхідно приборкувати. Про це йшлося під час брифінгу завідувачки відділенням дитячої пульмонології та алергології Одеської обласної дитячої клінічної лікарні, головного дитячого алерголога області Людмили ПОПЛАВСЬКОЇ (на знімку).

З початку квітня в Одеській області підписано понад 477 тисяч декларацій із сімейними лікарями, педіатрами або терапевтами. Про це стало відомо під час селекторної наради в облдержадміністрації.

«Усі лікувально-профілактичні заклади регіону зареєструвалися в електронній системі еНeаlth і розпочали підписання декларацій. Наразі сімейного лікаря обрали понад 15% жителів Одещини. Найвищі показники у Балт-ському, Татарбунарському, Окнянському, Савранському, Миколаївському районах, а також у місті Подільську. Решту просимо активізувати роботу в цьому напрямку», — підкреслила заступниця директора департаменту охорони здоров’я ОДА Оксана Рокунець-Сорочан.

Із маленького провінційного містечка Богуслав, що на Київщині, приїхала навчатися до величного міста Лева. Здійснилася мрія дитинства: західна столиця України ось уже два роки є для мене другою домівкою. А ниніш-нього літа вдалося поєднати те, що донедавна вважала непоєднуваним, — Львів і Одесу.

З величезним трепетом чекала першого знайомства. Мріяла насолодитися краєвидами Чорного моря, відчути краплинки солоного бризу на вустах. Й ось, нарешті, — «Ласкаво просимо у місто-герой Одесу!». Сказати, що моєму щастю не було меж, занадто мало, щоб передати звідані емоції.