Таки цяця!

Як скоротати чотири години у чужому місті? Є кілька найпопулярніших способів. Перший — понудьгувати на лавочці, пильнуючи свої речі, з кросвордом, книжкою чи в балачках із сусідами-подорожніми. Час у такому очікуванні тягнеться неймовірно довго, а деколи за-вмирає. Другий — неквапливо споживати пиво у привокзальному генделику. Тут свої переваги, проте не надто пізнавальні.

Вибираю спосіб третій: здаю багаж у камеру схову та рушаю у розвідку до міста. Місцеві навчили: «Якщо стоїте спиною до фасаду вокзалу, йдіть прямо, минете Центральний ринок і хвилин за двадцять впретеся у міст через Південний Буг, перейдете його, а звідтіля вже почнеться центр — вулиця Соборна».

Найперше враження від Вінниці — чистота, особливо після Києва та Одеси. То була субота, сьома вечора. Там або прибирають двічі на день, або не смітять? Загадка. Заспокоїв себе: може, одна така чиста вулиця? Ні, так було скрізь.

Прямую проспектом Михайла Коцюбинського, минаю пам’ятник класикові української літератури. Це він написав «Тіні забутих предків», «Fata Morgana», і не лише. Він — вінницький, тут народився. Неподалік — музей письменника, але то іншим разом. Уздовж проспекту, широкого і жвавого, багато троянд — на квітах тут не економлять. А ще Вінниця комфортна для велосипедистів. Велодоріжки — атрибут справді європейського міста. Тут їх велика мережа. Містяни цим благом користуються. Щиро заздрю!

Гарно, коли посеред міста — ріка. Південний Буг. Широкий, обрамлений зеленню. Спиняюся на мості, щоб перепочити і помилуватися краєвидом. Міська суєта у цій точці дивовижно перетинається зі спокоєм величної ріки. У воді на тлі надвечірнього неба відбиваються тополі. Біля пристані пришвартовані два маленькі прогулянкові теплоходи, а вздовж протилежного берега — латаття. Неподалік мене чоловік з вудкою, який зайняв позицію посеред мосту, витягає рибу, може, карася, а може, окуня. Запитувати в нього «Чи є риба?» вже нема потреби. По ріці пропливли два катери і навіть… гондола. Топоніми Вінниця і Венеція мають багато однакових літер.

Продовжую вивчати міське життя. За мостом праворуч, у сквері поміж густих ялин — ледь вловимий димок. Над жаровнею порається хтось вдягнений як середньовічний монах — у коричневій робі з каптуром, підперезаній грубою мотузкою. На алхіміка він також подібний. Кілька людей з цікавістю спостерігають за його магією приготування кави. На вуглинках — залізна коробка з розпеченим піском, а в ній — джезви. Читаю: «Кава повинна бути: чорна — як пекло, міцна — як смерть, солодка — як поцілунок». Півтонів і компромісів тут, бачте, нема. На жаль, кави на ніч не п’ю, тому лише нюхаю, та навіть від аромату отримую насолоду. А ті, хто поруч споживає чудо-напій, одностайні: у брата Олександра всім кавам кава!

Вулиця Соборна презентабельна, з архітектурою, значно вибагливішою, ніж на проспекті Коцюбинського. Дорогі брендові крамниці та бутики — як на Хрещатику чи Дерибасівській. Численні кав’ярні і ресторани на відкритому повітрі. Перед крамницею «Рошен» — весела родина величезних зайців у кумедних костюмах. Неподалік «Макдональдсу» — пам’ятник легендарному квартетові «Бітлз». Там тихо грає безсмертна музика ліверпульської четвірки. Там збираються місцеві байкери та різношерстий неформальний люд. Вінниччина — область бітломанська. У Могилеві-Подільському також є пам’ятник Джону Леннону.

Вінниця — місто наче без претензій, але, достеменно, собі на умі. За коротку насичену прогулянку не раз у цьому впевнився. Серед українських міст тільки у Вінниці є швейцарські трамваї. Їх тут багато, курсують часто, їм — за сорок, але охайні, доглянуті, не виглядають на свій вік і надійні, як швейцарські годинники. Якщо червоний двоповерховий автобус у нас асоціюється з Лондоном, то синій швейцарський трамвайчик — неодмінно з Вінницею.

Та Бог з тими трамваями.

За моїми суб’єктивно-антропологічними експрес-спостереженнями, серед загальної маси перехожих — високий відсоток вродливих жінок, а поміж ними — особливий тутешній тип: міцно збиті подоляночки з волоссям кольору стиглої пшениці та синіми чи сірими очима. Якщо зустрінете таку в Одесі, можна сміливо битися об заклад, що вона з Вінниччини.

Того суботнього надвечір’я Вінниця пахла липовим цвітом, а містяни були неквапливими й умиротвореними. Між Соборною ат Європейською площами — пішохідна зона. Башта на Європейській — візитівка Вінниці — побудована 1911 року для першого міського водопроводу. На вежі — годинник. Скоріш за все, тут полюбляють призначати побачення. А перед вежею — танці, запальна латиноамериканська музика. Пара тренерів навчає всіх охочих танцювати сальсу. Хтось уже вміє, хтось намагається засвоїти потрібні рухи. А ось інша мелодія — і вся компанія вже танцює макарену. Багато людей спостерігає-підбадьорює танцюристів. Провінція, кажете?

У літню пору щовечора, о двадцять першій, починається вистава на знаменитому Вінницькому фонтані — єдиному такому в Україні та найбільшому в Європі. Фонтан розташований в руслі річки Південний Буг і має довжину 140 метрів та висоту струменя до 60 метрів. Хоча Вінниця не надто туристичне місто, того вечора на виставу зібралося не менше двох тисяч людей, багато з дітьми. Місця займають заздалегідь. Показували композицію за мотивами «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері. Дійство виявилося вельми ефектним і незвичним.

Ось так, скраєчку, привідкрив я Вінницю. З тутешніх цікавинок побачив маленьку частку. Тепер — гайда на вокзал, щоб на потяг не спізнитися.

Колись у журналі «Український тиждень» хтось написав гарний текст про це місто з дуже оригінальним заголовком «Цяця Вінниця». Погоджуюся: таки цяця. Мандруймо Україною, цінуймо своє!

Володимир ГЕНИК.

Одеса — Вінниця — Одеса.