Діалог поколінь

Модератор зустрічі Володимир Шовкошитний, котрий свого часу разом із присутнім Василем Овсієнком зумів, попри шалений спротив ро-сійської верхівки, вивезти з ГУЛАГівських цвинтарів тіла звитяжців В. Стуса, Ю. Литвина й О. Тихого для перепоховання у Києві (1989), на початку діалогу відзначив, що різниця між його та Бондаренковим поколінням вісімдесятників і поколінням Олекси Різникова нібито невелика — якихось 20 років, але на долю шістдесятників випали найбільші випробування і їхня заслуга в здобутті нашої Незалежності та свободи най-більша. Тому надзвичайно важливо обом поко-лінням чути одне одного та «звіряти суспільні й творчі годинники»…

…Ця одесько-київська зустріч відбувалася через кілька годин після поховання Івана Драча в його рідних Теліжинцях — тож, звичайно, не забули пом’янути видатного поета. На екрані всі побачили живого Драча, який говорив добрі й мудрі слова про побратимів (фрагмент фільму «Кирилиця київських вулиць», який можна переглянути на Ютубі). А на столі горіла свічка, яку Станіслав Бондаренко привіз нещодавно від Дому пресвятої Богородиці Марії, розташованого на Солов’їній горі неподалік античного міста Ефес — там, де Богоматір прожила дев’ять років, нині храм на її честь (тепер це Туреччина).

Голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Орина Сокульська, вдова нескореного дисидента Івана Сокульського і сестра репресованого священика УГКЦ Ярослава Лесіва (обоє уже в кращих світах), нагадала, що Олекса Різників є також головним редактором журналу цього шанованого товариства — «Зона», отже його мовна й літературна робота продовжується не лише в написаних ним книжках та складених словниках.

Доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко підкреслив особливу роль та врожаї Олекси Різникова на ниві нашої мови. Він показав книжку «Складів-ниця», яка є дипломною роботою Олекси Різникова, та підкреслив, що політв’язнів об’єднувала саме мова — головний код народу.

Звучали чуттєві вірші обох авторів, а також сувора проза документів. Зокрема й текст спрямованої проти сваволі компартії листівки, яку молодий Олекса Різників з другом Володимиром Барсуківським склали, надрукували і розповсюдили у Кіровограді та Одесі в далекому 1958-у (7—8 листопада мине якраз 60 років того чину) і за яку отримав перший термін ув’язнення.

Василь Овсієнко теж говорив про унікальність постаті О. Різникова і про те, що сам він продовжує працювати в Харківській правозахисній групі, отже — в тому напрямку, що й раніше.

Михайло Якубівський, який пройшов найжорстокіші радянські психушки і який при пенсії 1500 гривень не має жодної підтримки від держави, зазначив: якби в нас була більш українська влада, сам цей вечір-діалог показували б на центральних телеканалах. Він подарував О. Різникову та С. Бондаренку диски з піснями Т. Кукурузи на вірші його незабутнього брата-дисидента та на власні.

Доктор філології Григорій Клочек з Кропивницького розповів, що саме від Олекси Різникова вперше отримав передруковану ним же самвидавську роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і про те, який вплив вона справила на нього та на його знайомих.

Народна артистка України Тетяна Яблонська подякувала обом творцям «діалогу поколінь», а відома київська поетеса Ірина Іванченко чуттєво прочитала два вірші Станіслава Бондаренка, написані, так би мовити, від імені жінки: «Молитва молодої» та паліндромну «Нову пісню над піснями». А недавній вірш «Одеська одіссея», присвячений Олексі Різникову, озвучив сам автор-побратим:

Щось в Одесі душнувато,
наче стало мало моря:
може, краде чудь та меря,
може, «вати» забагато?
Чи в Одесі є Одеса,
на яку душа ведеться?
Є! — під назвою Олекса,
як глибинна антитеза.
Хоч не знають Дуся, Хаїм,
що гучні свої сонети
він ладнав, як пістолети,
в лоб вождям і вертухаям,
та якби Шекспір, Петрарка
заявилися в Одесу,
обняли б тебе, Олексо, —
от підтримка і припарка!..
Перш ніж станеш ти проспектом,
чи майданом, чи бульваром,
дай обнять тебе з респектом.
Ще з тобою помольфарим…

Згадали також, що всеукраїнську премію імені Ярослава Дорошенка за сонети, яку зазвичай вручає мер Івано-Франківська, два роки тому отримав Олекса Різників, а наступним лауреатом став саме Станіслав Бондаренко.

У залі спостерігалася доволі широка географія гостей і промовців з різних куточків України, хоча й переважали кияни: голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко та його заступник Вано Крюгер, доктор філологічних наук, професор КНУ ім. Т. Г. Шевченка Мирослава Гнатюк, письменник-дослідник Георгій Чорний та відомий розвінчувач російських міфів, автор «Українського пріоритету» Михайло Лукінюк, кінорежисер-документаліст, Шевченківський лауреат Михайло Ткачук, який є автором пронизливої стрічки про повстання українців у Норильському таборі ГУЛАГу, заслужений журналіст України Іван Малюта, вдови незабутніх Миколи Мірошниченка — пані Лариса та Петра Осадчука — пані Алла. Для Олекси Сергійовича особливо приємно-несподівано було побачити свого молодого земляка, сусіду по Богополю Олександра Висоцького, артиста і відомого ведучого урочистих подій у Києві. Прибули й гості з інших областей: рідна сестра Олекси Різникова Валентина Осінська зі Сміли, її онук, студент Роман Нападовський, голова Херсонської облорганізації НСПУ Олександр Гунько, поет Олександр Косенко, який нині мешкає в Одесі, та інші літератори, науковці, дисиденти.

Звичайно, не всі крапки в цьому діалозі поколінь розставлено. Дехто з промовців серед головних причин гальмування розвитку держави й нашої культури вбачає саме довготривалість, порівняно з тими ж Чехією та Польщею, кривавого більшовицького режиму на українських теренах і винищення ГУЛАГом та Голодомором мільйонів активних людей. Інші найбільшим гальмом вважають задавнену неукраїнськість влади, пристосуванство перефарбованих і не люстрованих комуністів на всіх щаблях та злочинне потурання олігархам… Але в масі своїй учасники діалогу єдині. І він, цей діалог, продовжується — у книжках і на таких ось зустрічах.

Наталя ОВЧАРЕНКО.
м. Київ.