Як Маруся зірвала спецоперацію КДБ

Мати мріяла, що молодшенький присватає собі чорняву й чорнооку, але він зачепився серцем за нашу світлокосу Марію.

Великих статків на той час не мала ні наша родина, ні родина зятя, тому молоде подружжя власними мозолями і з власної заробленої копійки почало піднімати свій величезний дім, на батьків-ському городі.

Він працював шофером на місцевій птахофабриці, дружина — в сезон сортувальницею на плодоовочевій базі, з якої на Москву вагонами відправляли відбірні яблука, груші, помідори, капусту… Все, що гіршеньке, вибракуване, йшло на переробку на консервні заводи чи спродувалося місцевим. А з осені до літа трудилася на маслосирзаводі, звідки також на Москву щотижня відправляли вагон твердого сиру (наші ж куштували такий тільки у випадку, якщо якась сирна голова виявиться нестандартною, за що майстра зміни штрафували). Та й той «бракований» сир спершу пропонували районному начальству, і лише потім щось могло перепасти заводським.

Щороку вирощували трьох поросят і бичка, порали немалий город. М’ясну свинку залишали для себе, а решту худоби здавали заготівельникам, за що мали талони на дефіцитний шифер і ліс. А бутель меду і голова твердого сиру — то був «пропуск» до складу Одеського силікатного заводу.

Претензій до зятя-цигана, як про нього казали люди, ми ніколи не мали. Старається на роботі не згірше за інших. Його поважали і часто нагороджували грамотами та преміями до свят.

Щоправда, мав чоловік у характері деякі нюанси. Скажімо, дуже любив торгуватися на базарі, збиваючи будь-яку ціну практично під корінь, чого соромилася його дружина, тому щонеділі відправляла скуплятися самого, зі списком у руках.

Чужого ніколи не чіпав, але й своїм добром не розкидався.

Від батька у спадок йому залишилися всілякі інструменти і пристрої, від швацьких машин то саморобних станків і верстачків. Як справжній шофер, і сам завжди підкупляв «залізяк», щоб усе було під руками, щоб не бігати й не позичатися, чого дуже не любив. Усе те залізяччя було змащене і збережене у повному порядку. Дружина не мала вільного доступу в гараж, що їй не подобалося, але мирилася.

Допроситися якусь залізяку у дядька було нереально.

— Може, такий інструмент залишився один на світі, а ви його зламаєте чи загубите, — казав. — Винеси з гаража — то, вважай, пропало.

Хіба що зрідка комусь із автолюбителів вдавалося забратися до його шоферської скарбниці, щоб на місці полагодити якусь деталь.

Тітка стежила, щоб до гаража хлопці потай не занесли, бува, «бомбу», так називали пляшку. Дядько Вітя того добра, купленого за свої, практично не вживав, але якщо пригощали, то й не відмовлявся.

Якщо ж удавалося пронести, то скоро те викривалося, бо з гаража доносилося: «Марусино, серце моє, нема таких, як нас двоє…». Улюблена дядькова пісня, з якої він вивчив тільки перший куплет. А може, й усю пісню знав, але після перших таких душевних гарних слів чомусь починав плакати.

Почутий заспів був для жінки своєрідним сигналом: пора гупати у двері і розганяти компанію.

Шофер він був першокласний, як і автомеханік. Любов і повагу до техніки передав своїм дітям та онукам. В усіх тепер — машини.

Був (шкода, що вже доводиться згадувати, що був) небайдужою, доброю і милосердною людиною, хоча й скупуватим.

Часто він очолював колону вантажівок, які возили рибне борошно із Керчі до нашої містечкової птахофабрики. На тому борошні курчата не хворіли й росли як на дріжджах і без хімії. Якось, завантаживши діжки, вже запечатував борти, як почув дивний жалібний писк. Наполіг, щоб кранів-ник підняв кілька бочок. Сліпе кошеня, якого кішка привела, напевно, що на кузові, не мало жодного шансу вижити: переламані лапи, потрощений у кількох місцях хвіст. Тільки й стало нещасному сили, що востаннє писнути.

За пазухою такий світ віз знайду додому. Годував крапельками молока, в яке мочив палець. Зате Василь виріс таким котом, якого світ не бачив: щуролов, муркотун, гуляка! Настільки був вірним своєму рятівникові, що не відходив від нього ні на крок. Коли дядько приїздив додому на обід, Василь забирався у кабіну на місце водія і сидів там непорушно, витягнувши шию, доки не приходив господар.

Мав дядько ще один непоганий приробіток, щоправда, не постійний.

Хто пам’ятає, чоловіків, які відслужили, до певного віку брали «на скачки» чи то, як ще казали, «в партизани». Ті, хто був у запасі, проходили якусь там стройову, слухали політінформації, готувалися, якщо колись знадобиться, стати до зброї. Так ось, дядька Вітю, як надійного і висококласного водія-універсала, бо міг запросто сісти як за кермо легковика, так і КамАЗа, не сіпали на ті стройові, а відряджали в порти (в Херсон чи в Миколаїв, який за радянських часів був закритим містом) на перевезення секретних вантажів. На роботі за ним зберігалася зарплата, а за портові перевезення додатково платили досить серйозні гроші. Часто ті відрядження затягувалися на тиждень-півтора, а іноді чоловік повертався додому через два-три дні. Тоді відпочивав, відгулюючи відрядження, правильніше, працював, бо роботи вдома завжди вистачає.

Все це дуже подобалося дружині, тому відпускала його у відрядження із чистим серцем. Так було і того разу. Вітя поїхав на Херсон, знали вдома і на роботі.

Того дня жінка спокійно поралася по господарству, подумки планувала вечерю.

Через низьку хвіртку перегнулася сусідка:

— Маріє, а де твій Вітька? Щось на подвір’ї його давно не видно.

— На Херсон поїхав, на тиждень у порт викликали. Завтра під вечір буде вдома, якщо не за-тримають.

— Який Херсон?! Він у буфеті при станції другий день синій стоїть. Гуляють! Твій Вітька, бачили люди, дві розфарбовані кралі, і ще з ними в компанії два алкаші!

Діти були в баби з дідом. Тітка причинила гусей, накинула замок на двері, на велосипед — і в бік станції.

Більше 20 кілометрів швидко не подужала б, тиснучи на педалі. Добиралася на перекладних: якраз возили зерно.

Станція. Потяги порозбігалися в різні боки. Кілька змучених очікуванням пасажирів ховалися у затінку крислатих лип. Серпневу спекотну тишу пронизувало стрекотання цвіркунів. Зрідка горланили ґави, задихаючись від спеки.

А зі станційного буфета доносилося знайо-

ме хриплувато-надривне: «Марусино-о-о, серце моє-є-є».

Влетіла, схопила за барки і витягла чоловіка на вулицю:

— Я одна з хлопцями вдома, сама по леваді бичків ганяю, а ти на станції танцюєш?..

— Я вже додому їхав, — виправдовувався перед дружиною дядько, добираючись попуткою додому. — Підійшов начальник станції — мене ж увесь район знає! — шепнув, мовляв, приглянь за отими двома, поки міліція з Миколаєва не прибуде, вже викликали. Дівки, яких ти бачила, нібито шоферів на трасі обікрали, треба було затримати.

— А що, на станції міліції нема?

— Та вони всі у відпустці! Я перед дівками грішми посвітив, вдав п’яного, щоб час виграти, а ти отаке вчинила. А якби вони втекли?

— Ти тут при чому? Нехай ловлять злодюг ті, кому за це гроші платять!

Якось поволеньки буря вщухла. Дядько повечеряв, виспався і з чистою совістю зранку пішов на роботу.

Тільки через багато-багато років, коли те було йому дозволено, він розповів близьким родичам правду про ті свої відрядження. І то далеко не всю.

Ні в які порти він ніколи не їздив, а входив, як колишній сержант-прикордонник, людина порядна, непитуща і перевірена органами в ділі, до складу антидиверсійної групи. Їх у групі було троє: наш дядько Вітя, простий шофер із птахофабрики, директор сільської школи, він був за старшого, та інженер-зв’язківець із вузлової станції

Помічна. Люди абсолютно різні, але були підібрані для виконання певних завдань, яким суворо заборонялося навіть впізнавати одне одного на людях.

Один раз на два роки приходив до дядька чоловік із КДБ, усно наказував бути там-то й там-то, у буденному, без речей. Група отримувала завдання, гроші на витрати і…

Що то були за завдання? Пригадую одну з його розповідей. У районі Каліповського лісу начебто скинули трьох парашутистів, один із яких отримав травми і був перехоплений іншою групою. Він, за легендою вишколу, зізнався, що двоє з рацією і вибухівкою рушили у бік Вознесенська. Ціль диверсантів — Південноукраїнська атомна.

Як шофер дядько Вітя знав усі дороги і стежки області, в обличчя практично всіх людей у своєму районі і навіть у сусідніх, блискуче орієнтувався на місцевості, міг прокласти оптимальний маршрут пошуків. Незнайомців вирахувати, за його словами, було не дуже складно, оскільки люди підказували, особливо із шоферського братства, кого й де бачили із нетутешніх, кого хто й куди підвозив. Та й вроджена дядькова кмітливість і проворність сприяли успіху. Вони часто виходили на слід, затримували «диверсантів» (одного — в перукарні, а двох якось… у міліції, де тих зачинили на ніч за дрібне, скоєне зумисне, хуліганство), за що були премійовані додатково. Іноді по рації приходив наказ повертатися додому: інша група вже впоралася із завданням.

Згадував він і про той випадок на станції. Йшли вони по сліду «диверсантів», вели їх кілька днів і були переконані, що до атомної пробирається двоє хлопців, а ті в туалеті переодяглися, і вий-шли як звичайні сільські дівчатка. Придбали у касі квитки до станції Кавуни (до самої атомної мали звідти добиратися поночі, через поля), стояли собі тихо біля колії, лузали насіння. Ні сумок при них, ні наплічників. Ковзнув би по них погляд, і не більше. Однак дядько звернув увагу на те, що у плечах обидві худенькі, личка молоді, а талії й трохи нижче — ніби у жінок, які вже гарно розквіт-ли. Це й насторожило.

Так вони викрили «диверсанток», які несли вибухівку на собі. По рації передали в центр, що завдання виконано, що обмінялися із затриманими «диверсантками» паролями і чекають сигналу на відбій.

З радощів, що все пройшло на вищому рівні, що отримають подяки і премії, та ще й кілька днів відпочинку, випили по кухлю пива. Дядько Вітя розімлів і радісно-тужливо затягнув своєї сердечної про Марусю. Й обійшлося б усе тихо, як і раніше, якби на порозі станційного буфета неспо-дівано не намалювалася і вона сама.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.