«Якби не було в нас Плачинди...»

Під час війни німецький снаряд упав за кілька метрів від хлопця в купу гною — і не вибухнув. Коли сапери прийшли розміновувати, замість бойового заряду виявили в ньому записку «Чем можем — поможем» (пізніше Плачинда дізнався, що військовополонені, яких змушували працювати на німецьких військових заводах, коли вдавалося, замість вибухівки начиняли снаряди такими записками).

Ще один епізод стався, коли Сергій Плачинда на даху потяга їхав до Києва вступати в університет. Невідомо навіщо, але в дорогу він узяв розряджений пістолет — після війни зброя була всюди. І тут до нього, погрожуючи ножем, підійшли незнайомці й наказали зняти новенький піджак — єдиний скарб хлопця. «Я машинально витягнув пістолет і тицьнув у живіт найпершому. «Браток, ти наш?» — підняли руки бандити. І залишили мене. А якби не пістолет, то могли і піджак зняти, і мене скинути», — розповідав письменник своєму молодшому колезі Олександрові Хоменку.

У 1953 році Сергій Плачинда закін-чив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, де й залишився працювати науковим співробітником. Його перу належать літературознавчі монографії «Композиція і характери в новелах Юрія Яновського» (1957), «Майстерність Юрія Яновського» (1969) та перша в постсталінській Україні книга про Олександра Довженка (1964). Він був також першопублікатором доти невідомих Довженкових «Щоденників». 1960-го за ініціативою Миколи Шамоти, тодішнього директора Інституту літератури, звільнений «за український націоналізм».

У 1959-у побачили світ його збірка оповідань та нарисів «Кам’яна веселка», повість «Таня Соломаха» і книжка-нарис «Брати Місяця» — про геніального українського конструктора космічних кораблів Юрія Кондратюка-Шаргея, а в 1968-у — книжка історичних повістей «Неопалима купина» (автор художньо осмислює постаті Роксолани, Галшки Гулевичівни, Артема Веделя, Максима Березовського, Теофана Прокоповича), яка згодом була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил».

Лиха доля оминула Сергія Петровича і в 1985 році, коли всевладний КДБ влаштував вибух на його дачі в Академсадах у Броварському районі. Письменник залишився живий, хоча після того почалися проблеми із зором. А в пожежі загинув унікальний архів самвидаву, який він багато років дбайливо збирав. Серед най-більших втрат — російськомовна повість Івана Дзюби «Ріо-де-Жанейро», сатиричне наслідування Ільфа і Петрова, де у новітніх пригодах Остапа Бендера чітко прочитувалися радянські реалії.

«Якби не було в нас Плачинди, його варто було б вигадати...» — написала колись журналістка Ольга Дубовик. До цього хочеться додати, що якби не було Сергія Плачинди, то, можливо, не було б і славнозвісного хутора Надія — колиски українського театру корифеїв, і музею Марії Заньковецької, та й про нас самих, як частинку великого українського міфу, ніхто, може, й не згадав би.

Саме на журналістських теренах Сергій Плачинда чи не найбільше й прислужився нашій історії та культурі. Коли в 1960-ті, підхопивши ідею Хрущова перетворити колишні панські маєтки на клуби, контори тощо, українські партфункціонери захотіли позбавити садибу Карпенка-Карого статусу заповідника, він виступив у «Літературній Україні» з критичним матеріалом «Замах на «Надію». За таке зухвальство молодого репортера ледь не звільнили з «вовчим білетом», але у справу втрутилися Максим Рильський та Іван Козловський, організувавши збір підписів під листом за збереження історичного місця. Так само лише виступ у газеті Сергія Плачинди порятував знищений за один день дім-музей Марії Заньковецької: стаття потрапила на очі Щербицькому, і той розпорядився відбудувати дім на тому ж місці у первісному вигляді. Саме Плачинді, єдиному, Юлія Солнцева довірила рукописи Олександра Довженка — так уперше побачили світ знамениті «Щоденники» геніального режисера.

Сергій Плачинда був унікальним у своєму ставленні до слави. Він стояв біля витоків багатьох справ: у перебудовний період першим підняв голос на захист української мови, ініціював створення Комітету порятунку Дніпра, який став першим зразком структурованого екологічного руху, тісно співпрацював зі Славою Стецько в КУНі, очолював Українську селянську демократичну партію, запропонувавши свою програму порятунку села шляхом його індустріалізації (розповідають, що один польський професор, зацікавившись цією програмою, подав її на якийсь європейський конкурс і навіть виграв на це грант). Але при цьому Плачинда ніколи не згадував своїх заслуг. «Ото добре, що воно зроблено, а хто його зробив — хіба це так важливо», — такою була його життєва позиція.

За кілька років до смерті Сергій Петрович оселився з дружиною на Черкащині, в селі із соковитою назвою Кантакузівка. Там він і знайшов свій останній спочинок. Залишилися незавершеними романи про Юрія Яновського та Олександра Довженка (свого часу вони побачили світ дуже цензурованими, і Плачинда мріяв відтворити свій початковий задум).

Сергій Плачинда залишив багато спогадів про час і про особистостей, які десь лежать на папері. І хто знає, може, знайдеться на них свій режисер, щоб зняти кіноепопею про долю однієї людини і цілого народу.

Підготував
Ярослав ШЛАПАК.