Золота задума

Хочеться побачити ще раз
Те, що пам’ять берегла роками,
Ті тополі, мій дороговказ,
Що небес торкаються верхами.
Лиш би дочекатися весни
І очима обійнять куточки,
Над скалою сиві ясени,
На долині голосні струмочки.

* * *

Бачу, як прозорою струною
Пролетіла золота бджола.
Перший промінь, наче тятивою,
Протягнувся з неба до села.
Мудрості учився у природи,
Бабця наставляла кожен час:
— Бережи ці степові клейноди,
Наче в хаті я — іконостас.

* * *

Забронзовіло навкруги,
Неначе листя у чеканці.
Немовби мідь насіла вранці,
Не відчуваючи ваги.
Заполонятиме жура
Осіннє тло прозоре знову.
І вже надходить та пора,
Що не поскаржишся нікому.

* * *

Тікає річка в далечінь
І десь ховається у вербах,
Ворушачи принишклу рінь,
По ній струмує, мов по нервах.
В житті пересторога є,
Та не сховаєшся від долі.
І час зіжне життя твоє,
Немов билину в полі.

* * *

Біжу кудись у світ далекий,
Та чи знайду прихисток там?
Додому он летять лелеки,
А я тікаю звідти сам.
Залишив там стежки дитячі,
Дорога вивела на шлях…
Сумує і роками плаче
За мною хата в бур’янах.

* * *

І щороку отак пригальмовує час,
Щоб затримати бабине літо.
Бо ж бувало — не раз утікало від нас,
Коли ще не розкущилось жито.
До Покрови най тиждень
іще побринить,
Під короною неба-блакиті.
Павучки-сріблярі замережать умить
І розтануть у бабинім літі.

* * *

В ночвах дозріває тісто,
Скоро в піч піде.
Навіть комин хоче їсти,
Нетерпець — гуде.
Крутимся ми недалеко —
Я й мої брати.
Скоро бабця вийме деко
Повне смакоти.

* * *

Моє село перед очима
І шлях до нього, і стежки.
Минуле, наче за плечима:
Колядки й бабині казки.
У пам’яті живій осіло,
Закарбувалось назавжди.
В душі лише б не зачерствіло
І вічно кликало туди.

* * *

Яке ж це літо цьогоріч —
Перун щодня гуркоче возом.
І хмари чорні, наче ніч,
Заворожили, як гіпнозом.
Іскрить з розпечених коліс,
І падає униз снопами.
Але напружився весь ліс,
Ляка кошлатими бровами,
Щоб зупинити Перуна
Та виграти сьогодні битву,
І люто січена стіна
Шепоче до небес молитву.

* * *

Насторожився ліс,
Торохкотіла підвода.
Чи когось несе біс,
Чи то їде заброда.
Як подався навскіс,
Враз примовкла сорока.
Дзвін затих од коліс,
А відлунок ще вйока.

* * *

На стіні старі ікони,
На світлинах час застиг.
З розгалуженої крони
Багатьох нема в живих.
Путівець до небокраю,
Далі губляться сліди.
Праведний піде до раю,
Грішний в пекло. Назавжди…

* * *

Гуркочуть з поля
Уповні вози,
У присілок
Накатана дорога.
Очікують на черзі
Гарбузи,
Щоб везли їх
Скоріше якомога.
Оно саблуки рвати
Вже пора,
У сіні заховати
Від негоди.
І день при дні
Роботи ще гора,
То молять: — Боже!
Не шкодуй погоди.

* * *

Десь на небесах найкращі
Ковалі давно живуть.
Всі на диво роботящі,
Кожен день зірки кують.
Місяць сяє жовтим оком,
Нахилився до вікна,
Аж сюди майнув з підскоком
Із небесного горна.

* * *

Весною розлились річки,
Надовго кладку заховали.
Улітку маки, як свічки,
Горіли в житі і мовчали.
І пізня осінь у садку
Купалась в золотому листі.
Узимку ягоду терпку
Пташки склювали гонористі.

* * *

В пухнастій хустці
Запишалась хата,
Бабуся у кожусі
Різдвянім.
Дід проказав:
— Діждалися ми свята,
Зірниці в небі,
Схожі на близнята,
Он як пантрують
Звідти за усім.
Колядники простують
На подвір’я,
По стежці цій
Ходили шість віків.
І добрий Бог
Дивився із сузір’я,
Обличчям схожий
На сільських дідів.

* * *

Путівця вже нема,
Осінь весь заорала.
А завзята зима
Навіть слід заховала.
Понасипало так,
Ще не бачив ніколи.
Вітер, наче сайгак,
Біг кудись через поле.

* * *

Невже судилося мені
З тобою все життя прожити?
Разом на двох ділити дні,
Разом над ними ворожити.
Посивів час на цих горбах,
Ми теж. Та зберегли донині
Волошки сині у житах,
Немов твоє намисто в скрині.

* * *

Йдемо допоки стежкою на шлях,
Крокуємо весною молодою,
Хрести дороговказом на очах,
Підпалок у торбинці за спиною.
Та ще далеко, але не одні,
Списом у небо тягнеться тополя.
Сорочка-вишиванка на мені,
Бабуся поруч, згорблена як доля.

* * *

Надійшли зелені свята,
Мавку в хату ось веду.
А сусідські оченята
По моїм біжать сліду.
Дні минулі пересію,
Бо ж з дівчиськом жартував.
Видко, мала вже надію,
Ту, яку не обіцяв.

* * *

На ячменях зруділи довгі вуса,
Зажівкала коса, немов жива.
Притупиться — намочу в кушці бруса.
— Жвавіш точи, — нагадують жнива.
Паровичок на тоці без упину
Попихкує так само, як торік.
І день уже не розгинає спину,
Бо знає, що годує рік.

* * *

Торкнуся до дубового одвірка
І крок зроблю, через поріг ступну.
У запічку цвіркун сюркоче гірко
Від подиху терпкого полину,
Що поселився вже у нашій хаті,
А на подвір’ї пусткою бринить.
І вітер сушить хмари розіп’яті,
Мов полотно, відбілене за мить.
Морозна ніч
То щипне за носа, то за вуха,
Іскрами аж креше з-під коліс,
Огортає інеєм кожуха
І сідає у порожній віз.
Тьмаряться у небі хмари грізні,
Тільки на самотньому шляху
Я, мороз і спраглі зорі пізні
У годину темну і лиху.

* * *

Молодиця моргає
Мені через пліт,
Ой, боюся відьмацьких
Зелених очей!
І горять намистини
Червоні, як глід,
Наче жар притулився
До білих грудей…