Василь Фащенко у вимірах межових століть

Із земного буття Василя Фащенка (1929—1999) — Майстра літературознавчого ремесла — у посмертний для нього час перейшли його книги: «Новела і новелісти» (1968), «Із студій про новелу» (1971), «Відкриття нового і діалектика почуттів» (1977), «У глибинах людського буття» (1981), «Характеры и ситуации» (1982), «Павло Загребельний» (1984), «Герой і слово» (1986), «Вибрані статті» (1988).

Видані упродовж двадцятиліття, названі книги засвідчили собою найбільш продуктивний період у діяльності В. Фащенка як науковця. Щоправда, «важко сказати, — за словами Марії Максимівни Фащенко — дружини вченого, — що домінувало в особистості Василя Васильовича — дослідник літератури, науковець чи викладач, вчитель. Мабуть, маємо факт щасливого поєднання цих двох якостей. І все — від Бога. Він сам числив себе передовсім викладачем. Нагадаємо його власні свідчення: «…спокуси — академічні та чиновницькі — мене не привабили, бо відлучали від студентів. А я тоді був і тепер (1999 р. — В.П.) переконаний, що думку, яка б вона не була, можна перевірити, тільки дивлячись в очі слухачів. Це унікальна лабораторія для наукових студій. І тим, хто цього не знає, не варто писати посібники студентам… Бо момент Істини — в діалозі».

Слід наголосити, що пошук Василем Фащенком істини у непростій суспільно-політичній атмосфері означеного двадцятиліття постійно супроводжувався діалогом вченого передовсім із самим собою, з авторами і персонажами літературних творів, з колегами та учнями. У процесі цього діалогу визрівали і вивірялися на значущість ті літературознавчі ідеї професора, значній кількості яких притаманна непроминальна наукова актуальність. «Грунтовні розвідки професора В.В. Фащенка, — наголосив на рубежі ХХ і ХХІ століть академік М. Жулинський, — особливо в царині новелістики, його активна й виважена позиція в літературній критиці, авторитет громадянський — все це надавало й надає постаті цієї людини, філолога з волі Божої, педагога за велінням серця, літератора за напрямком таланту, того іміджу, що не минає, а навпаки, міцніє з роками і викликає спокійну і справедливу повагу».

Прижиттєві книги Василя Фащенка, дві з яких («У глибинах людського буття» та «Характеры и ситуации») удостоєні найвищої в Україні премії імені Тараса Шевченка, — це, кажучи словами їх автора, «щаблі до істини», долаючи які, вчений чітко усвідомлював, що «буття — це безконечний, невичерпний космос суперечностей: універсальних і конкретних, видимих і невидимих. Та коли людина починає їх осягати, вводячи момент оцінки, вона (хоче того чи ні), — залежно від своїх уявлень, найчастіше обирає за правду одну із протилежностей, не помічаючи їх єдиності, рухливості, взаємопереходів. Тобто того, що виникає над їхнім протистоянням, зрештою, й незримою конфронтацією. Це вічна драма пізнання й самопізнання, в тому числі й художнього». А також, додам від себе, — і літературознавчого.

Саме це й засвідчують матеріали, які склали книгу «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу». Вони чітко діляться на дві групи. У першій із них — різножанрові публікації, які з’явилися за життя Василя Фащенка і зафіксували в собі поцінування сучасниками його наукових пошуків і здобутків, його ролі у вітчизняному літературному процесі останньої третини ХХ століття. До другої групи уміщених у цій книзі матеріалів належать ті з них, які були опубліковані вже після смерті Василя Фащенка і становлять собою студії його наукової спадщини.

Прижиттєві і посмертні оцінки зробленого Василем Фащенком на ниві вітчизняного літературознавства теж можна, на мою думку, розцінювати як своєрідний діалог, сама наявність якого засвідчує вагомість і непроминальність того, що визначило сутність діяльності вченого.

Не стану ні коментувати публікації з різною часовою пропискою, ні цитувати окремі із них. І не лише тому, що цього не дозволяє зробити жанр короткого переднього слова. Таке відсторонення зумовлене насамперед специфікою цього видання, мета якого полягає у тому, аби «слово про Василя Фащенка» «виголошували»— передовсім і тільки — вміщені у книзі матеріали. Визначену їм місію — вияскравити постать Василя Фащенка в інтер’єрі часу — як прижиттєвого, так і посмертного, ці матеріали виконують відповідно до задуму упорядника, являючи нам Майстра літературознавчої справи у вимірах двадцятого і двадцять першого століть.

ІІ

Книгу «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» задумала і підготувала до друку Марія Макси-мівна Фащенко — дружина вченого.

Познайомилися вони — Марійка Верес і Василь Фащенко — у 1951 році, а в 1954-у одружилися і «прожили, — як згадує Марія Максимівна, — без одного тижня 45 років. Далеко не завжди в домі був матеріальний добробут, особливо після народження Ярослави, зате мир і злагода панували постійно: Василь Васильович був добрим, лагідним, турботливим чоловіком і батьком».

Слова Марії Максимівни розцінюю як дозвіл на оприлюднення написаного мною «Монологу Василя Фащенка на початку його останнього літа»:

Пече мене, Маріє,
Неначе свічка догоряє у душі.
І звідкілясь холодним віє…
Уже не тут я — вже на тій межі…
Болить мене, Маріє,
Як не боліло ще, відколи я.
Та ти не плач… Холодним знову віє…
Не плач, відрадо зболена моя.
Не жить мені, Маріє…
І даленіють слава й пересуди.
А їх було…
Без них — ніяк, якщо ти на виду…
Та тільки знай і з тим живи:
Мене любили многі,
А я любив — тебе одну…

Святість і непорушність їхнього єднання потвердив час, що минув з трагічного дня 24 червня 1999 року, коли Василя Васильовича Фащенка не стало. Упродовж майже двох десятиліть, будучи людиною самодостатньою — визнаним фахівцем, автором кількох підручників і навчальних посібників з української мови, кандидатом філологічних наук, доцентом, Марія Максимівна і далі свідомо залишається «у затінку» імені свого чоловіка, підпорядковує свої помисли і вчинки оприлюдненню його наукової спадщини, збереженню світлої па-м’яті про нього. За її участі видано книгу спогадів «У вінок пам’яті про Василя Васильовича Фащенка» (2000), вона є співавтором біобібліографічного покажчика «Фащенко Василь Васильович» (2004), упорядником книги вибраних літературо-знавчих студій В. Фащенка «У глибинах людського буття» (2005), що вийшла у престижній «Бібліотеці Шевченківського комітету». Марія Максимівна опублікувала раніше з різних причин не надруковані праці Василя Васильовича, а також листи багатьох відомих літераторів, адресовані авторитетному досліднику красного письменства.

І, нарешті, «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» — книга, яка є унікальною за структурою і змістом, книга, підготовка якої вимагала многотрудної праці.

Уклін Вам, шановна Маріє Максимівно, за цю книгу від колег Василя Васильовича і його учнів, від імені усіх тих, хто прагне у цьому звихреному світі долати «щаблі до істини».

Василь ПОЛТАВЧУК.