Знайти в собі Еврідіку...

Спеціалізація молодого режисера-постановника Павла Кошки — драма. Мабуть, тому постановка мало схожа на звичайні оперні спектаклі. Вона сповнена динаміки та цікавих сценічних знахідок.

Лаконічна, але красномовна сценографія запрошеного із Києва художника Павла Богомазова. Нема декорацій, але сцена піднімається по діагоналі, створюючи дорогу у потойбіччя — шлях, який доводиться пройти Орфею, щоб врятувати свою кохану. На темному сценічному небі — сузір’я Діви. За режисерським задумом, це місце, куди відправляються душі померлих. На задньому плані світяться вертикальні трубки, що символізують світ наших ілюзій.

В основі опери — давньогрецький міф про те, як улюбленець богів, музикант Орфей втратив кохану дружину Еврідіку, яка загинула від укусу змії. Опера починається у той момент, коли трагедія вже сталася: Еврідіка померла і пасторальний хор супроводжує її в останню подорож. Але боги дозволяють Орфею вирушити у царство мертвих, щоб повернути кохану, поставивши йому умову: не обертатися, не дивитися на Еврідіку під час перебування у царстві мертвих. За легендою, Орфей не виконав наказ богів і поглянув на дружину, яка після цього повернулась у царство мертвих. В опері Глюка посланець богів Амур об’єднує закоханих, тому що вони довели свою відданість і любов.

У постановці Одеського оперного чималу роль грає балет, причому сучасний, перетворюючи статичну постановку в цікаве динамічне видовище. Київський хореограф Олексій Скляренко — непересічна творча особистість. Він працював з Романом Віктюком, Аллою Сігаловою, поставив у Києві музичний виставу за Б. Брехтом «Матінка Кураж і її діти».

— Найголовніше — це музика Глюка — складна і геніальна водночас. Вона накладає на нас величезну відповідальність, — вважає хореограф-постановник. — Я погоджуюся з режисерською ідеєю про те, що головний герой вирушає у свій внутрішній світ, щоб знайти кохання, яке втратив, і там на нього чатують пекло і люті фурії — почуття. Орфей і Еврідіка, як на мене, це певні сили, які показують, що відродитися, воскреснути можна лише через любов.

Посланець богів Амур (Аліна Ворох) наділяє Орфея (Богдан Панченко) сучасним пристроєм — окулярами віртуальної реальності, за допомогою яких він поринає у потойбіччя. Сучасні гаджети використовуються у постановці дуже етично, обережно і не заважають, а, навпаки, поглиблюють розуміння того, що відбувається на сцені. Від Орфея відділяється його Душа (артист балету Сергій Ткачук). Мовою танцю він передає усі перипетії подорожі Орфея у царство мертвих: його переправу у човні через Стікс, боротьбу з фуріями, пошук коханої серед блаженних душ.

Кульмінація спектаклю — талановито поставлений танець фурій, який піднімає на поверхню цілу бурю почуттів. Своїм неземним голосом Орфей перемагає злих духів і потрапляє на той світ, де тепер його Еврі-діка (Аліна Другак).

Орфей намагається знайти свою кохану серед тіней і, відчувши її ду-шею, виводить із світу мертвих. По дорозі Еврідіка, сповнена сумнівів, влаштовує йому справжню жіночу істерику: ти мене не любиш, бо не хочеш навіть поглянути, й Орфей обертається назад... У цей момент кохана помирає, і він хоче покінчити життя самогубством. На нього, мов гільйотина, опускається завіса. Та знову на допомогу приходять боги. Амур ефектно зупиняє завісу і об’єднує закоханих. Їхні душі, дві осяяні кульки, здіймаються у сузір’я Діви...

Окремо хочеться сказати про хор (хормейстер Леонід Бутенко), який відіграє особливу роль. У цій постановці хористи виступають у різних іпостасях: пастухи й пастушки, фурії та демони, душі померлих, і можна стверджувати, що вони чудово справилися з поставленими перед ними завданнями. Адже їм довелося не лише співати, а й виконувати драматичне дійство, без якого постановка не могла б відбутися. Оновлений, молодіжний, невеликий хор (як прийнято в барокових постановках) якнайкраще справився із йому роллю.

Режисер Павло Кошка залишає фінал щасливим, але відкритим. Кожен по-своєму розуміє, де ж усе-таки об’єдналися душі закоханих — на землі чи на небі. Втім, це й не надто важливо. Головне, що опера «Орфей і Еврідіка» дарує глядачеві не лише глибоку естетичну насолоду, але й можливість згадати про такі важливі речі, як Час, Минуле, Майбутнє, Любов і Смерть.

Відрадно бачити, як наш улюблений театр опери та балету наповнюється новими сучасними постановками, як у нього входять нові, молоді сили, котрі творять мистецтво по-новому, по-сучасному, а це робить театр цікавішим, відкритішим для різної публіки, в тому числі й молодої. І саме так шляхетність старовинної опери, з її глибиною, прагненням до вияву найсильніших почуттів, людяністю та поєднанням простоти й монументальності, стає близькою і доступною сьогодні.

Ольга ФІЛІППОВА.