Тепло рідної землі

Обравши своїм головним творчим напрямком краєзнавство, він щасливо уник наслідування як у мові, так і в стилі, ніколи не зловживаючи містечковістю та позалітературною лексикою, які часто-густо притаманні молодим авторам.

У книжці «Неримовані думки» (нарис «Євген Прісовський») відомий український письменник Геннадій Щипківський про цю рису сказав так: «Євген Миколайович був принциповим критиком, казав правду в очі, бо такий мав характер... В Одесі ні науковці, ні письменники так не пишуть (за винятком Юрія Сисіна)». Приводом для такого порівняння став не тільки характер письма Юрія Сисіна — неспішний, але без тупцювання на місці, ґрунтовний та розважливий, без дріб’язкових зайвин, а й те, що письменник був учнем Євгена Миколайовича й унаслідував ці творчі риси від свого вчителя.

Саме ці якості художнього письма відзначила у своїй статті «Острівець українського безмежжя» й Олеся Берладник, кандидат філологічних наук із Східноєвропейського національного університету:

«Сподіваємося, що книга Юрія Сисіна (мова про «Тилігул — ріка козацька» Волинського видання. — Г.К.) стане у нагоді тим, хто прагне пізнати свою історію, оволодіти українською мовою як найголовнішим засобом зв’язку зі своїм народом, зберегти духовний зв’язок з нацією. Змістовне розмаїття книги може бути використане як благодатний матеріал на уроках історії, літератури, позакласного читання, рідної мови (для написання переказів, диктантів, творчих робіт, літературних та історичних портретів українських велетів духу).

Сторінки «Селіфанової саги» сповнені духовного здоров’я, просякнуті любов’ю до життя, людей, рідної природи, а в цілому — любов’ю до України.

Закоханому у життя, у рідну теплу землю, вдумливому та уважному спостерігачеві її різноманітних куточків, йому не буває сумно ні на рибалці з ночівлею біля вогнища, ні у своїх мандрах степовими вибалками, кожний з яких зберігає якусь таємницю рідної історії: «Якщо ви коли-небудь бачили, як повертаються лебеді з вирію, то це значить, що ви пережили найпрекрасніші хвилини невимовної радості в житті, бо її ні з чим не можна порівняти, другої такої нема. Можливо, є більш емоційна, більш значуща для людини, але такої все ж немає. І чомусь з віком вона не тільки не тьмяніє, не збуденщується, а навпаки — з кожним роком стає прекраснішою...».

Читачеві, який вміє оцінити чарівність простої дружньої розповіді про те, що знає, бачив на власні очі автор, і про що вміє розповісти достовірно, пам’ятно і гарно, ніколи не буває з ним сумно, бо кожна історія, добута ним, — це подвійна знахідка, автора і самого читача, який теж перетворюється в той момент на першовідкривача цих дивовижних історій, де річка Тилігул постає колискою рідного краю, а сива ковила — праматір’ю українського степу. Тому книжка «Селіфанова сага» має підназву «Легенди старого Тилігулу», які завершуються сумними роздумами над його майбутнім:

«На його береги позбігалися люди, не пов’язані ні з героїчною історією краю, ні з родинними традиціями збереження доброго імені та примноження родової слави. Різнорідна навала так і не стала одним народом, якому боліло б серце за наругу над сивою ковилою — праматір’ю україн-ського степу. І не стало сил у нашого богатиря дивитися на все це, та й роки вже потребували спокою і поваги. І почав потихеньку йти від нас наш Тилігул. Туди, в далеч, за своїми мужніми побратимами-козаками. У той підземний морок, до якого не дотягнуться руки людей зі збайдужілими серцями і недозрілою людською свідомістю. В усякому разі — це був його порятунок.

Тебе вже просто не знайдеш —
Йдуть рисочки на мапі.
Лиш де-не-де вода зблисне,
І знов нема, мов в жарті.
Гуляв колись ти молодим
У нашім Дикім полі.
Любив, і бивсь, хліб, сіль возив,
У праці жив, на волі...
Минув той час,
Одтак і вік,
Є лиш в степу струмочок.
Мені завжди він дорогий,
України ковточок...

Книжки Юрія Сисіна заслужено займають своє видне місце на полицях бібліотек — громадських та особистих. Вони дорогі всім, кому дорога скарбниця рідної мови, багатство рідного краю, вдячна пам’ять поколінь.

Можна пошкодувати, що талант письменника не торкнувся багатьох інших тем через відданість одній, основній — краєзнавчій, темі рідного краю, але дорікати за це не варто — це було б несправедливо щодо письменника, який і тим, що встиг та зміг зробити, подарував нам радість знайомства з одним із самобутніх і непідробних літературних талантів. Тим більше, що талант цей ще у дорозі, він далеко ще не сказав свого останнього слова у літературі.

У вже згаданій книжці «Неримовані думки» Геннадія Щипківського є такі слова: «Юрій Сисін... письменник і краєзнавець, один з найплідніших, які пишуть про минуле свого краю. Таке пишуть одинаки. Ю. Сисін — серед них. Він своє місто Ананьїв (колишнє повітове) увічнив у книжках «Ананьїв, давній друже мій...», «Тилігул — ріка козацька» — два видання, «Омитий росами»... Це книги про історію міста, про великих людей, що там жили... А в оповіданнях про єврейського хлопчика Мешулама Вайля показав, як ми маємо любити свою рідну мову. Таке я прочитав уперше і вдячний йому».

Сьогодні, коли письменник відзначає своє 75-річчя і коли, зазвичай, підсумовують зроблене й написане, можу з упевненістю сказати, що Юрій Сисін має гідний і значний літературний та краєзнавчий доробок. Про «Селіфанову сагу» доктор історичних наук, професор Михайло Кучинко сказав, зокрема, так: «Ця невелика, але багата змістом книга могла б стати предметом гордості будь-якого автора... Але книга є, вона перед нами. І це не може не тішити...». Цілком підтримую думку відомого українського вченого.

Георгій КУДРЯВЧЕНКО,
художник, заслужений працівник культури України.
м. Київ.