Юрій СИСІН. Як козаки місто заснували

Інша справа — козак-українець. Суворий і відважний у бою, терплячий до болю своїх ран, він, у той же час, попри всю ту суворість, був відчайдушним мрійником і поетом, який завжди обирав найкрасивіші місця для свого як тимчасового, так і вічного помешкання, щоб з височини гір та степових курганів милуватися вічною красою землі, поринаючи у свої потаємні мрії. Про що? Мені важко про те сказати, бо скільки людей — стільки і мрій.

І все ж є такі мрії, які не мають часового виміру чи людських уподобань і які завжди притаманні більшості. Вони до часу живуть у незамулених глибинах наших душ, і не пов’язані ні з насильством, ні з кров’ю, ні з обманом... І саме вони визначають кінцевий зміст їх життя, залишаючи по собі легендарну пам’ять, яка ніколи не тьмяніє у літах — це мрії про людське щастя. А найвище для козака щастя було не тільки загинути за рідну землю, а й, по можливості, встигнути за свій короткий козацький вік уквітчати її своєю працею, бо земля вже достатньо полита його та кров’ю братчиків, і чекає рясного засіву хлібним зерном...

Так думав старий та сивий Тилігул, спостерігаючи за подіями, які відбувалися на його берегах. Багато найвідважніших та найхоробріших українців бачив він на своєму довгому віку. Багатьом подіям був свідком. І похід Дмитра Вишневецького в Молдову для підтримки претендентів на князівський трон у 1563 році, і похід до тієї ж країни козаків під проводом Івана Підкови у 1577-у, і знову походи до наших сусідів у 1600-х роках за гетьманства Самійла Кішки, і найтрагічніший з усіх козацьких походів — похід Тимофія Хмельницького, старшого сина гетьмана Хмельницького.

І кожні відвідини козаками Деліголу — Тилігулу — множили число тих, хто, відчувши внутрішній поклик своєї потаємної мрії, залишався й осідав на його берегах для нового, завершального, виміру свого людського життя.

Маленькі річечки, його степові посестри, які бігли поруч із ним, заграваючи до нього веселим та дзвінким сміхом своїх молодих джерелець, непомітно зістарились і тужливо зникали як зі степу, так і з мапи. І лише старий Тилігул мовчки ніс свою важку ношу, спостерігаючи до серцевого болю, як з протилежних його берегів напувають коней діти його степу, які то непримиренно ворогують між собою, то об’єднуються для боротьби вже зі спільним ворогом, і ніяк не можуть визначитися у пріоритеті свого первородства.

І все ж настав час, коли у надвечір’ї одного весняного дня 1753 року до Тилігулу підійшов невеличкий козацький загін. За отамана був знаний на Січі запорожець Безпалько, на хрестильне ім’я Ананій. Хоч і був він уже в літах, та силу в плечах мав ще чималу. Але поважали його братчики скоріше за життєву мудрість, ніж за молодечу хоробрість та силу. Багатьох товаришів врятував Безпалько від вірної смерті: перед боєм — цінною порадою молодим та недосвідченим козакам, показом їм бойових прийомів, які часто рятували і його; а в бою - затуляючи собою бойового товариша від леза ворожої шаблі, яка завжди була не менш гострою та блискавичною, ніж козацька. Тож якби не бойовий досвід, втратив би Ананій тоді не тільки пальці, а, можливо, й голову.

Його січове життя йшло, як завжди: походи, бої, кров, смерть товаришів, і знову походи, і знову смерть... І дедалі частіше в його уяві та споминах поставали інші дні — спокійні й мирні, які були такими далекими і примарними, що він їх не міг навіть пригадати, а просто здогадувався, що вони були колись, в усякому разі, мали б бути...

А старість уже летіла йому назустріч на чорному коні. І він це відчував.

Йому нічим було дорікнути собі: молоді роки, мов помах шаблі, минули в козацьких турботах. Ні сім’ї, ні домівки, лише бойові побратими та глибокі відмітини на тілі від влучних куль та гострих татарських стріл і шабель...

Роззирнувшись навкруги, козаки за командою отамана спішилися, поставили на чатах вартових та й потомлено поснули, не розпалюючи кострища.

І наснився Ананію дивний сон: з’явився перед ним Святий Миколай, і питає: «Чи далекий твій шлях, Ананію?».

Здивувався козак, бо саме подумав, засинаючи, що добре було б залишитися біля цієї річки назавжди. То ж неначе підслухав його думки Чудотворець.

Перехрестився Ананій, вклонився Святому Миколаю, та й каже: «Заступнику! Не перетну я ріки цієї без благословення твого, але хочу вже прислужитися Богові, Отцю нашому, та Україні милій не мечем-оборонцем, а, на втіху Йому, ралом, землю орючи, дітей народжуючи. Відкрий мені шлях до правди. Не дай согрішити проти присяги козацької. Направ розум мій на вірне рішення...».

Подумав Святий Миколай і відповів: «Ти, Ананію, добрий козак. Хоробрий. Чесний. За віру християнську стоїш твердо. Тож нехай буде так, як того бажає і Господь наш: залишайся на цьому березі, а протилежний нехай завжди боронить тебе від підступного ворога».

Вранці, ледь над степом з’явилась заграва, прокинулися козаки, повмивалися у річці талою водою, та почали поратися біля коней, готуючись до подальшого руху.

— А стійте-но, браття! Хочу вам щось сказати, — несподівано озвався до козаків Безпалько. — Перш ніж рушимо далі, хочу знати вашу думку.

І розповів отаман свій сон побратимам.

Замислилися козаки: розуміють, що воля Миколая священна, бо від Бога вона. Але ж і присяга козацька. Як вчинити? І вирішили козаки дослухатися до порад Святого, бо кожен козак, зрештою, перед Богом звітує і йому служить. Та й козацька землянка у степу зайвою січовикам не буде — треба ж колись повертатися на рідні землі. Таким було рішення козаків, які пообіцяли своєму товаришеві розповісти про це кошовому. На тому і згодилися.

З Ананієм залишилися найстарші козаки, а молоді, обравши собі нового ватага та попрощавшись по-братськи з Безпальком, рушили за Тилігул, на Січ...

Відтак з’явилася на лівому березі степової річки козацька землянка для братчиків, а вже потім, із часом, — на кілька бурдей слобода, яка мужньо й дипломатично виборювала своє існування в жорстокому, але рідному степу.

З часом та слобода набула ознак невеличкого містечка, яке мешканці назвали ім’ям мужнього його засновника.

І на честь цієї події збудували нащадки Ананія церкву Святого Миколая — заступника і покровителя міста на усі прийдешні часи!..

(Із книжки «Селіфанова сага»).