«Боли, мій болю праведний, любов’ю...»

Він ніколи не лукавить. Як у житті, так і в поезії він завжди залишається щирим. Його серце пульсує задля України й людей, а в жилах тече козацька кров.

Пороги — це символ звитяжного минулого України і водночас це сходинки до сьогодення й майбутнього.

Максим Рильський писав: «Той, хто не знає минулого, той не вартий майбутнього». Олесь Чайківський закликає: «Забувати славу не годиться/Нехай розквітне пам’яті весна».

Читаючи вірші зі збірки «Пороги», ніби зазираєш у сторінки історії. Там видно гострий погляд Максима Залізняка, міцний дух Івана Гонти, волелюбність Сагайдачного. Це їхніми вустами автор закликає сучасного українця пробудитися: «Воля там, де серце чуле вміє правдою горіти».

У поезії лунає дзвін гордості: «З козацтва ми, із лицарів безсмертних, гартовані в пекельному вогні». Й водночас присутній смуток за часами, коли «хапуг карали, а трудящий люд уміли шанувати».

Духовно багатий і чуттєвий автор не може не помічати сучасні проблеми. Тому сторінки минулого поступово переростають у сьогодення:

Йдуть батальйони в сизій мряці ранній,
І все на Схід крокують без упину,
Щоб захистити Край на полі брані,
Принести мир в стражденну Україну.

Війна на Сході; село, де залишилося п’ять хатин; заробітчанин, який так прагне зустріти смарагдовий ранок на рідній землі, — все це хвилює й болить поета. А відчувати біль за іншого — це найвищий вимір людської душі. Високим смислом наповнені рядки вірша «Бо-ли, мій болю»:

Боли за все: за горе і за щастя,
За град улітку, грім серед зими.
Боли за сиріт, за Христові страсті.
Боли в борні із підлими людьми.
Боли, мій болю праведний, любов’ю,
Ридай і плач за мертвих і живих,
Щоб я у ситім ницім пустоспів’ї
До сірої буденності не звик.

Слово Олеся Чайківського сповнене енергією й силою, коли поет захоплюється козацькою славою України. Йому зимно, коли згадує про сорок сьомий і людські втрати. Коли ж пише про любов, воно, його слово, стає ніжним, зачарованим. Тоді виринають зворушливі порівняння й очі стають «п’янкі, мов гроно винограду» чи сіяють «синьо, як озерця», а розмова лине «мов молитва». Тоді з’являються «кохання осяйні коралі», а «на темних віях чисті роси»… Автор уміє тонко відчувати як людину, так і природу.

Води рідного Інгульця надихають Олеся Чайків-ського. А він щедро напуває читача своєю неповторною поезією, яка вливається рікою у світовий океан слова.

Ірина ТОМА.

Олесь ЧАЙКІВСЬКИЙ

Пороги

Ввісні я чую ваш, пороги, гул.
Колись ви, мовби духи сивочолі,
Відлунювали гук потужний волі.
Чому ж народ невдячний вас забув?
Історики лиш знають імена:
Будила і Онука, Ненаситця...
Та забувати славу не годиться.
Нехай розквітне пам’яті весна.
Було, пороги кликали на змаг,
І нині кличе нас минула слава
Здолати хижу ворога навалу.
Козацький дух нуртує у синах.

Знак лева

О лютий часе, Схід ізнов горить,
Дволика лжа вінчається з безправ’ям.
Щораз метал для куль, снарядів плавлять,
Степ, переритий «Градами», кипить.
О гнівний часе, зупини свій лет.
Бійцеві дай Біг витримку сталеву.
Він знак собі обрав із міста Лева
І ним оздобив свій бронежилет.
Той лев із грізним зором, що іскриться,
На хижих зайд наводить переляк,
Кидає з пащі люті огневиці,
Змага за рідний прайд, свою самицю.
Шляхетний звір — свободи й честі знак —
Воює тут, а все савана сниться.

Невідомий звитяжець

Не оплакуй, матусенько, сина,
Не чекай, не дивись на дорогу,
Стрічку в нього найшли злото-синю,
Що пришита була до вилоги.
В чистім полі його поховали,
З гнівних крісів варавили громи,
На хресті з клену накарбували:
«Тут звитяжець спочив невідомий».
І прийшли матері до могили
(При собі мала кожна світлину),
Той надгробок сльозами зросили,
Ніби чайки, квилили: «Мій сину!».
Нині йдуть батальйони у лаві.
Мати щиро синочку бажає,
Щоб вернувся здоровим, у славі
Він зі Сходу. Молитву складає…

* * *

П’ять чи шість хатин в селі зосталось,
Більш нікого — скільки не кричи...
Листя жовте із дерев обпало,
Пахнуть полини, село мовчить.
Біля хат на лавці, що зі зруба,
Шість бабусь щовечора сидять.
У одної аж чотири зуби,
А молодшій — лиш вісімдесят.
Бронзолиці, видно, лихоліття
Долю їх сотало із лиштви.
Як баби із першого століття,
Що до нас зі Скитії прийшли.
Про минуле стиха розмовляють,
Пригадали займи, і колгосп,
Як Марина легітно співала,
Як впадав за Настею завгосп…
Вечоріє — кожна йде до хати,
Б’є чолом до самої землі,
Просить Бога так її забрати,
Щоб не вмерти крайньою в селі.

Кров моя

Спраглий я, і кров моя — жадлива.
Спиваю чашу долі по ковтку,
Інколи солодку, чарівливу,
А то — мов степовий полин — гірку.
Кров моя від прадідів упертих,
Століття віддзеркалюють у ній.
З козацтва ми, із лицарів безсмертних,
Гартовані в пекельному вогні.
Кров моя — отрута в грудях вражих,
У січах лютих згусла, запеклась.
Кров — це дар від предків славних наших.
Козацьку силу в бій вона вела.
Кров струмить невпинно і натхненно,
У всіх народів кольором одна.
Все ж для мене, чуєте, для мене
Вкраїнською лишається вона!
Кров моя бринить, мов звук трембіти.
В ній стачає радощів, жалю.
Я в УПА не міг її пролити,
То хоча б у слово переллю.