«Обділені діти» — це не про наших...»

Мені завжди здається, що треба більше, ніж є зараз, тому готова змінюватися разом з новими освітянськими вимогами. Вважаю, що головне для керівника будь-якого педагогічного закладу — це знання психології, але в арсеналі кожного директора повинні бути й інші засоби для створення необхідного мікроклімату в колективі. Повірте, відчуття комфорту і взаєморозуміння як у дітей, так і в учителів дають прекрасні результати.

Велику увагу приділяємо підвищенню фахової майстерності, впровадженню інноваційних технологій. Діти сьогодні потребують іншого ставлення до себе, і водночас суспільство, яке змінюється на очах, потребує від них, завтрашніх його активних членів, уже зовсім інших якостей. Тому, аби нас розуміли діти, ми, педагоги, намагаємося, передусім, змінюватися самі, йти у ногу з часом. Для цих юнаків та юнок потрібно створити такі умови, щоб вони вчилися бути рівними серед ровесників, не відчували дискомфорту в соці-умі. Бо ж нема різниці, ким працює батько чи мати дитини, — вони, діти, бачать світ однаковими очима. Чи це дитина якоїсь впливової людини чи з багатодітної сім’ї — вони однаково хочуть бути сучасними, досягти у житті чогось великого. Отож наше завдання — бути їм дорослими друзями й допомогти знайти відповіді на всі запитання, які виникають у них.

У вчителя, який позиціює себе лише як джерело знань, нема майбутнього. Сьогодні таких джерел безліч, як хороших, так і поганих, і відгородити дитину від зовнішнього світу ми не можемо, а ось навчити правильно поводитися і відрізняти корисну інформацію від шкідливої — це нам під силу.

— Більшості вихованцям школи-інтернату бракує основного — любові й турботи близьких їм людей. Педагогам, при всьому бажанні, родину їм не замінити…

— Звичайно, єдине, чого не може дати інтернат, — це родинних зв’язків, того важливого контакту дитини з батьками, який існує у звичайній сім’ї. Ми намагаємося більше працювати з нашими вихованцями та їхніми батьками, аби стосунки між ними були тіснішими, ближчими. Чого не можуть дати батьки, стараємося доповнити, компенсувати ми, вчителі. На першій же педраді разом з вихователями ми окреслили головне для нас завдання: ростити цих дітей у любові. Якщо в дитячому серці нема любові, а живе тільки образа на весь світ, то роздробити той камінчик буде дуже важко.

— На жаль, випробування, які послав Господь цим дітям, витримують не всі. Однак для більшості вихованців саме інтернат стає надійним фундаментом для успішного самостійного життя. В цьому сенсі школі є чим пишатися?

— Аякже! Скажімо, сьогодні п’ятеро наших випускників навчаються у різних педагогічних закладах. Радіємо, що наша вихованка Анастасія Пожар виборола титул «міс» у педуніверситеті ім. К.Д. Ушинського, що Руслан Костішин, закінчивши 11 класів нашої школи та технікум у Білгороді-Дністровському, працює нині в місті й недавно отримав квартиру. Чимало наших випускників непогано влаштувалися у житті, що, безумовно, тішить весь педколектив і мене особисто.

Ми пишаємося не тільки тими, хто досяг певних висот у кар’єрі, а й тими, хто створив власні сім’ї, дбає про своїх діточок. А таких дуже й дуже багато. Звичайно ж, є й ті, хто не знайшов себе, і причина тут, на мій погляд, у відсутності уваги й підтримки дорослих, таких потрібних друзів та наставників. Уявіть собі, дзвінок о другій ночі: «Людмило Василівно, у мене зуб болить...». І мені стає так боляче, що в цей момент біля того, хто зателефонував, нема людини, яка могла б його пригорнути, заспокоїти, не кажучи вже про допомогу у вирішенні серйозних проблем.

— Людмило Василівно, як і кожна жінка, ви, мабуть, мріяли про велику сім’ю. Й ось доля послала вам стількох дітей — нехай норовливих, неслухняних, але все одно рідних, бо вони — ваші. Чи вистачає вас на кожного з них?

— Ви знаєте, у звичайній школі вчитель позіціює себе як людина, яка чомусь навчає, а от у школі-інтернаті — зовсім інша картина. Не секрет, що багато хто, пропрацювавши в подібних закладах рік-два, не витримує і звільняється. Залишаються тільки ті, у чиїх серцях є місце для кожної дитини. Так, діти дуже різні, але всі вони гарні й однаково потребують любові, захисту. І коли я бачу їхні простягнуті до мене ручки, я твердо знаю: життя моє вдалося. Бо якщо вони тягнуться до мене, то розраховують на мої тепло й увагу, то вірять мені.

Прийшовши сюди, я, як уже казала, зробила для себе сумне відкриття: виявляється, у світі так багато дитячого горя. Нині упевнена: я нітрохи не шкодую, що погодилася на директорство, більше того, я вдячна долі, що працюю саме у цій школі. І роблю все для того, щоб наші діти не відчували тягаря проблем, які їх оточують, намагаюся мінімізувати їхній душевний біль.

— Після знайомства з членами педколективу переконуєшся, що всі вони — ваші однодумці, що слова «обділені діти» — це не про ваших вихованців…

— Звісно ж, ні. Мені неприємно чути подібне словосполучення. Які ж вони обділені, коли про них щиросердно дбають?! Учителі дають знання, вихователі доглядають. У наших дітей є все: повноцінне харчування, медичне обстеження, якісне навчання, комп’ютерні класи, інтернет… Усе це завдяки реальним державним програмам з підтримки інтернатних закладів. Утім, не все можна прописати в кошторисі. Бо ж є ще конкурси, виїзні змагання, різні творчі задумки... У цих випадках приходять на допомогу спонсори, котрі надають або техніку, або тканини для костюмів, про які ці діти й мріяти не могли. Не байдужі до проблем школи люди (дай їм, Боже, здоров’я) впродовж багатьох років допомагають нашим вихованцям, за що ми їм дуже вдячні.

А щодо педагогічного колективу, то з гордістю можу підтвердити ваші слова: це справді мої однодумці. Творчі, талановиті, професійні. Спільними зусиллями ми намагаємося працювати так, щоб це образливе «обділені діти» жодним чином не стосувалося нашої школи.

— Людмило Василівно, невдовзі ви відзначатимете такий собі посадовий ювілей — 10 років директорства. Що вдалося за цей час, а що ні?

— Десять років — це немало, а мені здається, що я прийшла сюди тільки вчора. Звичайно ж, хочеться зробити набагато більше для наших дітей, розвивати матеріально-технічну базу школи. З іншого боку, дай Боже, щоб подібних закладів у державі ставало дедалі менше.

Одна з наболілих проблем — відсутність нормальної спортивної зали. З цього приводу я зверталася до міського голови, і сесія міськради схвалила рішення віддати нам ділянку біля школи, де колись був винзавод. Але на демонтаж отих велетенських ємностей потрібні чималі кошти, яких у нас, певна річ, нема. Хоча спортзал — це мовби доважок. Головне все таки — психологічне та моральне виховання, над чим ми повсякчас працюємо і, сподіваємося, досягнемо хороших результатів.

— Зважаючи на нестабільну економічну ситуацію в країні, чи варто в майбутньому розраховувати на якісь достойні бонуси з боку держави?

— Я завжди сподіваюся на краще, тому переконана: влада у всі часи повинна ставитися до дітей, як до свого майбутнього. Якби не мінялися політика і політики та форми навчання, але все обертатиметься навколо дітей, аби їм було добре, аби їх усе влаштовувало. І пошуку цьому нема кінця…

Розмовляв
Андрій КОЛЬЧАК.

м. Ананьїв.