На тлі війни: музей і долі

— Ґрунтовних досліджень про евакуацію експонатів музею в 1941 році, на жаль, нема. Таких, як, скажімо, праця Михайла Факторовича про процес евакуації колекції Київського музею російського та українського мистецтва (нині — національний музей «Київ-ська картинна галерея»), — зазначає мій співрозмовник. — Певні відомості містять статті Неллі Луцкевич, колишнього директора Одеського музею західного і східного мистецтва, та головної хранительки Одеського художньо-го музею Людмили Єрьоміної, які опубліковані в наукових збірниках, виданих обома музеями. Луцкевич подає хронологію евакуації творів з Музею західного і східного мистецтва, поряд з якими були й 200 творів з ОХМ. Йдеться про роботи, які потрапили в Уфу, а частина опинилася у Ташкенті.

Питання евакуації експонатів ОХМ (на той час — Музей російського та українського мистецтва ім. І.І. Бродського) постало вже у перший місяць війни, хоча з цим і зволікали, сподівалися, що відкинуть ворога. Евакуація розпочалася 19 липня 1941 року, а вже «12 серпня під покровом ночі близько 800 творів мистецтва з обох музеїв було завантажено на пароплав «Крим», який також перевозив поранених і мирних жителів, й о 23-й годині вийшов у відкрите море». Посилаюся на працю Луцкевич, у якій, на жаль, не вказані вихідні дані. Відверто кажучи, не знаю, як на пароплав, розрахований на 900 пасажирів, можна було за три години завантажити три тисячі осіб та й ще таку кількість вантажу (?!). Але інших документів щодо цього періоду наразі не знайдено.

«Теплохід «Крим» прибув до Новоросійська 19 серпня. Ящики перевантажені на залізничні вагони і відправлені у місто Сталінград». Виникла невеличка заминка, бо Сталінградський обласний відділ мистецтв наполягав залишити колекцію у себе на постійне зберігання, принаймні на період евакуації. Листування і передзвонювання між Новоросійськом і Сталінградом тривали більше півмісяця. Супроводжували музейні експонати Павло Сегаль, Борис Фраєрман та Осип Зейлігер. За підтримки виконавчих міських органів Одеси їм вдалося домогтися відправлення вантажу далі по річках Волзі і Камі вже на пароплаві «Скрябін» (повна назва «Молотов-Скрябін»). Цей пароплав був увічнений Ільфом і Петровим у «12 стільцях». Про перебування на ньому восени 1941 року залишив коротку згадку юний Георгій Ефрон, який тільки-но поховав у Єлабузі свою матір — поетесу Марину Цвєтаєву. У своєму щоденнику він лаконічно записав: «Демобілізований, деморалізований. Бруд. Цигани». Це враження про те, що відбувалося на цьому пароплаві саме в ті дні.

Після зупинки в Дербежці картини перевантажили на баркас і по звивистій річці Білій, з великим ризиком доставили до Уфи, де вони зберігалися в Башкирському державному художньому музеї імені М. Нестерова. При ньому було створене Українське товариство музеїв в евакуації, яке очолював Кодієв, а його заступником був одесит Зейлігер. Це був шлях у три тисячі кілометрів. У музеї зберігаються документи, які свідчать, що ці твори мистецтва були прийняті в Уфі, а вже потім поверталися в Одесу з Уфи та Ташкента.

— Чи є якісь відомості про перевезення одеської колекції до Ташкента?

— Супроводжував ці твори науковий співробітник музею Марк Котляр. Нині я вивчаю архівні документи, що стосуються цієї персони, і яка мене гранично цікавить. Це була особистість неординарна, публіцист. Лише на сайті ОХМ ми виставили близько десятка його праць, зокрема про відомого графіка Володимира Заузе. За професією Котляр був художником, але позиціював себе мистецтвознавцем. До речі, про нього писав Михайло Жук. За непідтвердженими даними, він помер саме у Ташкенті, й обставини його смерті досі не з’ясовані.

Залишається багато нез’ясованих питань: як твори потрапили до Ташкента? Чому не всі картини повернулися? Як склалася в евакуації доля Марка Котляра, котрий перебував там із сім’єю?..

У часи оборони й окупації

— Радянські війська відступили з Одеси 16 жовтня 1941 року після безперервного бомбардування противником, — продовжує Сергій Сєдих. — Потім стало зовсім тихо. Увійшли окупанти. Наступали вони знизу, з Пересипу, по вулиці Софіївській, і музей був одним з перших об’єктів, який постав на їхньому шляху…

— Чим жив музей у період оборони Одеси?

— Цитую документ, датований 14 листопада1941-го: «Коли у серпні 1941 року був мобілізований директор тов. Майданик, наказом по музею, а потім і по відділу мистецтв тов. Ткаченком директором музею була призначена тов. Глатських, яка залишилася для роботи з евакуації музейних цінностей зі своїм маленьким, але вірним колективом в особі: Немировська, Гонзаль, Загоруйченко, Кривоносова, Шиндер, Савінова». Усі — жінки. Їм вдалося евакуювати близько 800 творів мистецтва.

— Цитую далі документ: «Помітну роль відіграв наш колектив і в рятуванні будівлі музею, цілодобове чергування на даху музею, попередження пожеж, коли на будівлю було скинуто до десяти запальних бомб. Ризикуючи своїм життям, колектив кидався гасити пожежі, спричинені запальними бомбами, і тим самим врятував музейну будівлю від загибелі. У зв’язку з тим, що все скло у вікнах і дверях вилетіло, були вжиті негайні заходи для цілодобового чергування і зафанерювання, щоб не допустити пограбування. У підвали були винесені весь живопис і порцеляна. Винятково завдяки вищеназваним працівникам вдалося зберегти всі цінності. У підвальних приміщеннях за розпорядженням райради було влаштоване бомбосховище, в якому розмістилося до тисячі осіб — вчителів і жителів порту — після зруйнування їх будинків під час бомбардування. Колектив вживав заходів, щоб запаси води в цистерні не були вичерпані жителями міста, на випадок, коли вийде з ладу водогін».

— Як функціонував музей під час румунської окупації?

— У лютому 1943-го був відкритий Художній музей — так він називався. Церемонія відкриття тривала впродовж року через те, що було двовладдя — точилася суперечка між муніципальною владою та губернаторством за право розпоряджатися музеєм. У той період музей жив своїм життям, і газети про це писали, ставили в заслугу цей факт румунській адміністрації (С.Сєдих демонструє фотографії церемонії відкриття закладу та залів музею часів окупації з періодики. — В.К.). На одному із знімків бачимо приїзд професора Г. Алексяну, тодішнього губернатора. На передньому плані — пам’ятник Суворову для Ізмаїла скульптора Бориса Едуардса, який тоді стояв у дворику музею (румуни, як це не дивно, не демонтували цю скульптуру. — В.К.).

— Тим працівникам музею, які утримували заклад під час окупації, — не позаздриш. Якою була їхня доля після приходу Червоної армії?

— Складно відповісти однозначно. Наприклад, Костянтина Клюка не розстріляли (після арешту в Бухаресті був репресований, відбував покарання в таборах. — В.К.). З іншого боку, відразу після звільнення Одеси директором на той час Художньої картинної галереї — раніше Музею російського та українського мистецтва — став колишній директор Миколаївського художнього музею, який очолював його під час окупації (Володимир Яковлев, народився 1877 року, дата смерті невідома. — В.К.)…

— У художньому житті Одеси під час окупації брали участь такі митці, як Михайло Божій, Микола Павлюк. Не покидав міста Михайло Жук...

— Вони почувалися не дуже затишно, це безперечно. Тих, хто напряму співпрацював з окупантами, згодом заарештували. Трагічно склалася доля керівників музею не тільки під час війни. Наприклад, Цвіля Емського-Могилевського у 1937-у розстріляли, а музей закрили на реекспозицію . У 1938-у директором призначили Володимира Майданика, який за невеликий період 1938—1941 років підготував каталог і путівник по музею (у машинописному варіанті). Після того, як румуни вивезли всю облікову документацію, цей каталог — безцінний документ, який дозволяє судити про певну частину колекції музею до початку війни. У 1941-у Майданика мобілізували. Володимир Мойсейович героїчно загинув на Курській дузі у 1943 році. Посмертно нагороджений орденом Червоного прапора.

За законами воєнного часу. 1944-й

Ще йшла війна, а в Одесі вже почало відновлюватися мирне життя. Перший документ того часу, який зберігається в музеї, датований 14 квітня 1944-го. Це — через чотири дні після вступу Червоної армії в місто. Лист адресований в управління у справах мистецтв товаришу Полянському: «У зв’язку з нагальною необхідністю натирати підлогу гасом, прошу вашого розпорядження видати мені аванс 100 руб. по ст. 3 «витрати». Директор музею Яковлев». Далі наводиться довідка про те, що відбувалося у музеї під час окупації: «Персональний склад: директор, бухгалтер (румун), бібліотекар, доглядач, пічник, вартовий, двірник, охоронець музею (румун). Хто відвідував? Німецькі та румунські війська приїжджали з Румунії зі школи».

Експозицію відновили вже до 1 травня. Компетентна комісія під головуванням професора Михайла Жука та у складі Є. Буковецького, М. Павлюка, В. Удалова, Н. Коробко дала дозвіл на відкриття музею.

Викликає зацікавлення такий документ: «На основі існуючих законів, усі співробітники музею повинні приходити і йти з музею своєчасно. Ті, що не з’явилися з неповажних причин, ті, що спізнилися чи пішли з роботи без дозволу, будуть притягнуті до відповідальності за законами воєнного часу». Датований він 1 червня 1944 року.

— Зрозуміло, що штат музею змінився…

— Є цікава відомість, в останній графі якої — позначка: чи був на окупованій території? Усі, крім директора Нестерова (комуніст, до того очолював кримінальний розшук) були в зоні окупації. Цікаве інше: лише директор — з вищою освітою, всі інші — освіта «хатня», «нижча», «середня», «малограмотна», «ніяка». Така градація.

Є чимало інших цікавих документів, але тут нема можливості заглиблюватися. І все ж ще один процитую: «За винесення майна, як свого, так і іншого, з художньої картинної галереї без мого (Нестерова) дозволу, або старшого співробітника Яковлева, будуть звільнені і постануть перед судом».

Музей чи галерея?

— Коли знайомишся з історією музею — первісно Одеський музей красних мистецтв, — звертаєш увагу на періодичну зміну його назв. Як би ви це прокоментували?

— Це ще одна цікава тема. У 1943 році, під час окупації, заклад отримав назву «Художній музей». У 1944-у, 13 червня, нову — «Одеська державна картинна галерея». Був відповідний наказ.

Чому змінювалася назва? Збереглося доволі велике листування директора Нестерова з органами влади. Він воював, як міг, із 1944 по 1947 роки, доходив до Москви: поверніть назву музею! Це музей, а не галерея! Тривалий час я не міг зрозуміти, чому так сталося. Один з варіантів: галерея є поняттям, швидше, архітектурним, галерея — це стіни і простір для розміщення творів мистецтва, а музей має науковий апарат. Інша мотивація має політичний підтекст: щоб не було спадкоємності, щоб відсікти окупа-ційне минуле. Румуни назвали Художнім музеєм, а з поверненням радянської влади радикально змінили назву і присвоїли статус державної картинної галереї, в якому вона залишалася до 1966 року.

Переміщені цінності

—Чи відомо, які саме музейні експонати були вивезені під час окупації?

— З цього питання є стаття Людмили Єрьоміної, опублікована у музейному збірнику. Вона ґрунтується на розрізнених документах, що зберігаються в архіві музею: актах, розписках, описах. Список вивезених творів складає 3414 найменувань, у тому числі ікони, книги, ноти, фото, архіви, кришталь, меблі, старовинні військові лати тощо.

Нині це питання — наріжний камінь у нашій роботі. Згідно з Вашингтонськими принципами вже близько 20 років у Німеччині існує єдиний реєстр зниклих під час війни творів мистецтва, складений на урядовому рівні. Це велика база під назвою Lost Art, яка представлена в інтернеті. Там є список експонатів з Одеського художнього музею, далеко не повний — близько 300 творів, з інвентарними номерами, їх коротким описом. У Київському музеї був виданий подібний каталог втрачених творів. Зараз фахівці Одеського художнього музею працюють над каталогом втрачених під час війни музейних предметів.

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ.