Міністерство похорону здоров’я

Тож дослухаймось до поради відомого філософа і спробуймо усвідомити, які реальні речі ховаються під такими «термінами», як «охорона», «здоров’я», «охорона здоров’я», «міністер-ство охорони здоров’я», нарешті «реформа охорони здоров’я», та наскільки правомірним буде заголовок цієї публікації.

І.

Почнемо з «охорони», тобто комплексу таких дій і заходів, які мають на меті збереження в недоторканності певного об’єкта. Треба визнати, що охоронна справа в нашій країні тотально занедбана. Хто, скажімо, охороняє дротові електромережі та лінії проводового зв’язку? Ніхто. В той же час нема дня, коли б відповідні служби в авральному порядку не відновлювали зв’язок та електропостачання у знеструмлених районах — а це іноді сотні (!) населених пунктів. Демонструється самовіддана робота МНСників з понаднормованими витратами на транспорт, пальне, дроти, опори, арматуру тощо, бо на просторих теренах країни постійно десь штормить і падають дерева, трощаться опори, рвуться лінії... І якщо нікому не приходить в голову, що достатньо було б зусиль одного — нехай навіть двох років, аби абсолютно унеможливити пориви дротів та інших повітряних мереж деревами, що падають за будь-якої негоди, — якщо нікому серед спільноти не приходить таке в голову, значить, така спільнота може вважатися цивілізованою лише умовно і європейською лише географічно.

Та повернемось до теми розмови. Всі названі вище дефініції в розумінні пересічного громадянина об’єднуються в узагальнене поняття «медицина», тому й реформу, яку обговорює вся країна, називають медичною. За словниками, медицина (лат. medicina, від medicus — лікарський, лікувальний) — галузь науки і практичної діяльності, спрямована на збереження і зміцнення здоров’я людей, запобігання та лікування хвороб. Як це не парадоксально звучить, але здоров’я людей було набагато кращим до того часу, доки до нього не доклали рук лікарі. Про це йдеться і в книзі В. Вересаєва «Записки лікаря», яка, на жаль, і в наш час залишається незатребуваною серед загалу. Зем-ський лікар за фахом, письменник спробував визначити роль і місце цивілізації («людської») у сучасному світі, і, зокрема, медицини як одного з найяскравіших досягнень цієї «цивілізації». Він пішов шляхом порівняння способу життя і фізичного стану «цивілізованих» народів, котрі користуються кращими досягненнями медичної науки, і «нецивілізованих» аборигенів, котрі не мають уявлення про медицину (в нашому, «цивілізованому», розумінні). Лише кілька прикладів.

Піший перехід у кільканадцять кілометрів (босоніж, звичайно) по важкодоступній місцевості для аборигена — це звичний для нього спосіб пересування, це, власне, спосіб його життя. Цивілізованій же людині такі навантаження не під силу, вона надто квола для цього, тому потребує транспортних засобів. Тут важливо таке: потребує транспортних засобів не тому, що хирляк, а тому хирляк, що користується транспортними засобами.

Зуби дані людині для розгризання і подрібнення грубої їжі (коріння, листя, плоди, сире м’ясо тощо) помірної температури. В процесі переробки такої їжі зуби та ясна міцнішають — аборигену не потрібні паста та зубна щітка. Цивілізована людина, до якої їжа надходить у напівпережованому стані, причому з різними температурами (від найгарячішої кави до льодяного морозива), починає відвідувати стоматолога мало не з пелюшок. «Ноу проблем! — вигукує медицина. — Маємо пломби, коронки, протези і навіть цілі щелепи на будь-який смак і колір». Тому в аборигенів хворий зуб — рідкість, зате «культурне» людство поголовно гнилозубе. І що вражає: чим блискучіші досягнення сучасної стоматології, тим гнилозубіше людство.

«Соколине Око» — це не красива метафора: аборигени до глибокої старості мають гострий зір. Інша справа — у «цивілізованих» та ще й «освічених» народів: дво- чи трирічній дитині тикають під носа книжку і в екстатичному захопленні вигукують: «А наш малюк уже читає!». А якщо взяти до уваги, що сучасні діти значну частину часу, навіть перебуваючи у візочку, проводять у непорушному спогляданні сучасних відеопристроїв, які повністю відмежовують юну істоту від світу, то мусимо погодитися, що сучасний «цивілізований» індивід», будучи гнилозубим хирляком, на додачу виявляється ще й сліпцем. Але медицина і тут «на коні»: скла у нас, хвалити Бога, достатньо, тож окулярів вистачить на всіх.

В. Вересаєв наводить розповідь одного матроса (подія відбувалася наприкінці ХІХ ст.). Їхнє судно огинало Вогняну Землю. Погода була жахлива, всі поховались у кубрики, лише вахтовий залишався на палубі. Саме його вразила така картина. На скелястому березі стояла туземка, повністю оголена, і з цікавістю дивилася на корабель (може, вперше бачила). Та цього мало: у неї на грудях лежало маленьке дитинча, теж голе, і, напевно, спало, бо ніяк не реагувало на холодні патьоки дощу, що стікали по його тільцю. Письменник зауважує, що «цивілізованій» людині достатньо пройтися босоніж по росі, й нежить гарантований, і це в кращому випадку.

Як усе живе, людина також потерпає від несприятливих впливів довкілля. Аборигени, як і тварини, шукають порятунку в середовищі, в якому перебувають: сонце, повітря, вода, ґрунти, рослини — арсенал засобів, які, в певних комбінаціях, допомагають їм зберігати імунітет і виживати. Якщо ж імунітет ослаблений або рана несумісна з життям, людина помирає — такий закон природного відбору: виживає сильні-ший, і тільки сильна особина може дати здорове, повноцінне потомство. Але на прапорі медицини, крім інших красивих слів, великими літерами написано: «ГУМАННІСТЬ», тобто збереження життя пацієнта в будь-якому випадку і до останньої можливості. Тому медицина починає «турбуватися» про збереження життя індивіда буквально з перших хвилин його життя, а точніше — з моменту зачаття: щеплення, вакцинації, санації, профілактики — не перелічити тих «благодіянь». І результати цього «людинолюбства» — ось вони: чим вражаючіші успіхи медичної науки, тим хворіше людство. Знайти повністю здорову людину в сучасному світі практично неможливо.

Але медицина має намір йти далі, вона намагається винайти «універсальну» вакцину, яка змогла б убезпечити людину від усіх або принаймні більшості хвороб. Обіцяна фантастична премія. І якби таке — на горе людству — сталося (а чому б і ні!), абсолютно «цивілізований» індивід, виходячи з дому, мав би обов’язково «вкольнутися», аби убезпечити себе на певний період. А якщо забув? А якщо закінчилася вакцина? Фінал однозначний і невідворотній.

Алопатична медицина вирішила змінити курс і зайнятися профі-лактичною роботою за допомогою вакцинації. (Довідково. Вакцинація — це застосування вакцин або анатоксинів з метою імунізації. Імунізація — метод створення штучного імунітету у людини й тварини). Мусимо пам’ятати, що імунна система, яка періодично порушується різного роду профілактичними «вакцинаціями», закінчує тим, що поступово втрачає свою «пам’ять» як щодо різних інфекцій, так і щодо своїх потенційних можливостей. Тож вакцинацію як шлях профілактичної роботи мусимо визнати не як досягнення медицини, а, скоріш, як невдалий крок на цьому шляху. «Якщо ми продовжимо загальну вакцинацію і поширимо її застосування, то можна передбачити, що через десятки років раптом виникне нова патологія як результат подібної вакцинації суспільства» (проф. Делорж, «Тенденції в сучасній медицині», 1975). Будь-який серйозний біолог не може заперечувати очевидність того, що зроблені дітям щеплення «пошкоджують» клітини імунної системи, а вірус, навіть ослаблений, може відновити свою вірулентність.

Сьогодні вже очевидно, що система вакцинації, яка приносить величезні прибутки лабораторіям всього світу, є платформою для появи нових захворювань, котрі вражають цілі країни внаслідок значного послаблення імунної системи людей. І тут, як ніде, проявляється панування та симбіоз держави й транснаціональних компаній, які отримують від тотальної вакцинації шалені прибутки і вирі-шують проблему депопуляції.

З огляду на це не зайвим буде пригадати слова одного з персонажів роману «Мартін Іден» Дж. Лондона (1876—1916): «Спокон-вічний закон еволюції залишається в силі. У боротьбі за існування (...) виживають дужі і їхнє потомство, а кволі приречені на загибель. (...) А ви, раби, — я згоден, що рабом бути погано, — ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані виживатимуть. Ви хочете, щоб кволі їли так само, як і дужі, і стільки, скільки їм хочеться. Ви хочете, щоб кволі нарівні з дужими одружувались і мали потомство. Який же неминучий наслідок? Сила й життє-здатність майбутніх поколінь більш не зростатимуть, а, навпаки, зменшуватимуться. Це Немезида вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів — рабами й для рабів утворене — поступово почне слабнути й руйнуватися, поки, нарешті, не зникне зовсім. Не забувайте, що я спираюсь на закони біології, а не на сентиментальну етику».

Іноді згадую свого дідуся Олександра, і згадую не тому, що це мій дідусь, а тому, що народився він рівно 150 років тому, прожив 86 літ і вісім останніх пройшли у мене на очах. Це був український селянин-трудар, у якого полотняна сорочка зітлівала на плечах од поту, — саме тому свого часу п’янички-активісти внесли його до списку на розкуркулення. По суботах дідусь міняв спідню білизну, звісно, полотняну, іншої не визнавав (полотно власноруч ткав на верстаті). Як сьогодні бачу його красивий торс, міцно злютований зі жмутків м’язів, гладеньку жовтаву, без зморшок та обвислостей шкіру — Атлант! — і це на дев’ятому десятку років життя. А як харчувалися ці трударі? Борщ, куліш, каша, узвар або чай з трав або гіллячок плодових дерев, овочі і фрукти влітку, сушня й квашенина взимку. Скоромне — до Різдва та Великодня, ото і все. Зі всіх хвороб дідусь визнавав лише «простуду», котру сам і лікував — чи чаркою горілки з меленим перцем, чи ложкою гасу — і, сплюнувши, йшов у двір до якоїсь роботи. До лікарів ніколи не звертався, зуби сам собі «повикидав», за його власним висловом. Перед смертю одну добу пролежав вдома й одну в лікарні, де навіть не виявилося його медичної картки.

Звичайно, і тепер є люди, особливо серед молоді, котрі можуть похизуватися (і хизуються!) своєю мускулатурою, яку «накачують» спеціальними вправами з певними обтяженнями (гантелі, гирі, штанга і т.д.). Такі забавки називаються культуризмом або, по-європейськи, bodybuilding’ом. Отож якщо випадає бачити по телевізору демонстрацію тих м’ясив, пригадую себе 15-16-літнім юнаком, коли доводилося в спекотні жнива подавати снопи жита чи пшениці на гарби для скиртування біля молотарки. «Норма» подавальника — 60 кіп (копа —

60 снопів), оплата — 2 трудодні. Якщо жінки-в’язальниці в’язали снопи «від снопа», снопи були легші, я навіть ухитрявся наштрикувати їх по два на вила, але коли в’язали «від площі» — доводилося рвати пупа і з одним снопом. Ото й думаю, дивлячись на тих бодібілдерів, як би вони почувалися не в тренажерній залі з басейном і кондиціонерами, а під гарячим сонцем серед колючої стерні з вилами в руках у хмарі пилюки й остюків?

Гай-гай, де ті снопи, де ті молотарки! А вила — хіба що, на кшталт булави Б. Хмельницького, як символ омріяної влади для відомого нардепа.

(Далі буде).

Борис СТУПАК.