Олександр ШЕВЧЕНКО: Негоже бути багатим і не дбати про інших

Радіоінженер за фахом, він встиг випробувати свої можливості в різних іпостасях: бізнесмен, спортсмен, менеджер, громадський діяч, меценат, політик. На базі курорту «Буковель» започаткував цілу низку довгострокових благодійних акцій, спрямованих на підтримку малозабезпечених земляків і дітей із хро-нічними захворюваннями. Бере активну участь у церковному житті. Батько шістьох дітей.

З Олександром Шевченком пов’язаний не тільки туристичний бізнес. Один із напрямків його діяльності — будівництво та ремонт доріг. У цій сфері створене ним ТОВ «ПБС» пишається своїм новаторством. «За оцін-ками фахівців, дороги, збудовані нами, хоч і обходяться для бюджету дешевше, ніж інші, є якіснішими й мають довший гарантійний термін експлуатації», — твердять на підприємстві.

— Один із результатів роботи «ПБС» у 2017 році — понад 250 кілометрів відремонтованих шляхів. До речі, впорядковувалися вони не лише на Прикарпатті, а й на Закарпатті, Львівщині, Буковині, ба навіть на Черкащині. Олександре Леонідовичу, вважаєте, що результат перевершив сподівання?

— Ми гідно виконали якісну роботу й дали десять років гарантії. Буковелівська фірма «ПБС», застосовуючи найновіші технології, вже побудувала на Прикарпатті понад сто кілометрів шляхів. Через прозорі тендери, без «відкатів» та корупційних схем, «ПБС» уперше в Україні з власної ініціативи дає 10-річну гарантію на відремонтовані дороги. Тоді як чиновники кажуть: не більше п’яти. Ця фірма — тепер один з лідерів дорожнього будівництва в Україні. Колись «Буковель» став справжнім полігоном з випробування найновіших технологій будівництва доріг. Тоді навіть фахівці, спостерігаючи за експериментами в «Буковелі», казали: «Ви тут не лише напрацювали на кілька дисертацій, а й створили нові технології».

Наша фірма будує дороги втричі дешевше за інші. В Україні кілометр прокладають за мільйон доларів. Ми ж — від 200 до 300 тисяч доларів. Можете собі уявити, які великі крадіжки на дорогах панують досі? Доходить до парадокса, коли чиновники відмовлялися приймати 10-річну гарантію. Переконаний: в Україні треба вигнати дурнів із влади і збудувати дороги.

І ми будуємо, причому не лише на Прикарпатті, а й в інших регіонах. Однак робити це доводиться через величезний спротив чиновників. Для будівництва доріг нам щодня потрібно 200 вагонів щебеню, а «Укрзалізниця» може дати лише 30, максимум — 50 вагонів. І такий стан справ майже в усіх галузях економіки, що свідчить про неефективне управління державою. Але ми й далі братимемо участь у тендерах, знижуватимемо вартість будівництва шляхів. Заводитимемо сюди нові технології і тренди. Що-правда, не всім подобається те, що ми знижуємо ціни й даємо тривалу гарантію, показуємо високий рівень технологій, культури виробництва, нові машини, нові заводи.

Щодо нашого підприємства, то ми контролю не боїмося. Як політик я перебуваю в опозиції, тож пов’язані зі мною структури перевіряють особливо ретельно. Скільки шурфів поробили різні правоохоронці на наших дорогах! Тож за якість нашої роботи ми зовсім не переживаємо.

— В останні роки про вас дедалі частіше згадують у пресі та на телебаченні. Тепер ви — передусім політик. Але більшу частину свого дорослого життя присвятили все-таки бізнесу. З чого починали?

— У юності я, зрозуміла річ, про ніякий бізнес не мріяв. То були ще радянські роки. Хотів стати радіотехніком — тоді це було модним. З відзнакою закінчив училище, вступив до Чернівецького університету на інженерну спеціальність. Але... Настали 1990-ті. Треба було виживати. Тож їздив у Польщу, возив сумки з тюлю. Якийсь час мав відеосалон. Утім, перші спроби в бізнесі не можу назвати вдалими: як правило, все зароблене забирали то податківці, то митники. Бувало, тижнями доводилося їсти одну картоплю, посипану сіллю та перцем.

Бізнес і навчання поєднувати було важко. На рік узяв академвідпустку. За час «академки» заробив три тисячі доларів. У ті часи для мене це була величезна сума. Потім познайомився з людьми, які підказали, як організувати підприємство з переробки молока. Справа пішла. Почав експортувати масло, інші продукти. Незабаром оборот сягнув десяти мільйонів євро на рік, потім — ще більше. Виросла величезна компанія. Були злети, були падіння — в нашій країні по-іншому не буває.

— Ви — людина спортивної статури. У багатьох на пам’яті ваш конфлікт у кулуарах Верховної Ради з Олегом Ляшком, який закінчився нокаутом головного «радикала» країни. Тоді, в де-в’яностих, не було спокуси податися в кримінал?

— Були конкретні пропозиції. Я займався східними єдиноборствами, тож бандити хотіли затягти мене до себе. Але про ці спроби дізналася моя мама й суворо заборонила навіть думати про таке. Я дуже вдячний мамі, що не дозволила мені в юності наробити помилок. На щастя, я ні в кого не забрав жодної копійки. На самому початку роботи в бізнесі зрозумів: той, хто бере чуже, ризикує втратити вп’ятеро більше. Й люди не раз дякували мені за те, що в складний момент не скористався їхніми труднощами, допоміг, підставив плече.

— А як прийшла думка про створення «Буковелю»?

— Я вмію робити те, що в інших не виходить. І робити добре. Я захопився сам лижами і придумав цей проект, повернувшись зі своєї першої поїздки на лижах зі Словаччини в 1999 році. Захотілося й собі взятися за розвиток гірськолижного курорту. Через рік зареєстрував фірму і розпочав бізнес, яким захопився. Так з’явився «Буковель». Зараз він у багато разів більший і розвинутіший, ніж той курорт у Словаччині, де я вперше став на лижі...

Я за своєю натурою — кризовий менеджер. Мені цікаво братися за справу й виводити її на рівень стабільної роботи. У розбудову курорту вже вкладено 600 мільйонів доларів інвестицій. Незважаючи на успішність проекту, через хронічне падіння гривні ці інвестиції, щоправда, окупляться через десятки років.

Тоді в Поляниці (на околиці цього села нині процвітає «Буковель» — Прим. ред.) далеко не в усіх хатах була електрика, а автобуси їздили лише влітку не частіше двох разів на тиждень. Можна сказати, що то був кінець цивілізації й депресивнішого села важко було собі уявити. Пам’ятаю двох місцевих чоловіків, які об 11-й ранку спали в канаві при вході у село. Роботи тут практично не було, а жили переважно за рахунок несанкці-онованого вирубування лісу. Люди підпільно рубали ліс і з цього жили.

Коли «Буковель» прийшов у Поляницю, я сказав її мешканцям, що більше лісу красти не дамо. Натомість ми щороку почали висаджувати до тисячі дерев. Реакція місцевого люду була, м’яко кажучи, негативною. «Це наші гори і ми тут господарі, а отже й робимо те, що хочемо», — казали вони. На нечистоти, які люди виливали в гірську річку, екологи закривали очі, бо існувала корупція. Ми її зруйнували. За час роботи курорту запаси навколишніх лісів зросли майже втричі. Всі рубки лісу, крім необхідних для розвитку інфраструктури та створення нових гірськолижних трас, заборонені. План розвитку «Буковелю» розробили канадські — одні з найкращих у світі — інженери та екологи. У нас збудована найсучасніша австрійська система багаторівневого очищення стоків. Створена лабораторія для контролю за ними. Хіба не промовистий факт, що у вихідному резервуарі очисних споруд живе й прекрасно почувається форель?!

У нас було завдання — зробити «Буковель» кращим від будь-якого існуючого гірськолижного курорту у світі. І шанси нашого карпатського курорту стати кращим за альпійський «Куршавель» — досить високі. Так, у 2012 році «Буковель» визнаний гірськолижним курортом світу номер один за темпами розвитку. А вже згадана Поляниця стала селом мільйонерів. З моменту створення курорту звідти не виїхала жодна людина. Один чоловік, який у 1999-у вибрався до Канади, згодом повернувся в Поляницю, збудував там готель і каже, що заробляє більше, ніж заробляв за океаном. Ми не залежимо від держави. І не сподіваємося на її допомогу. Головна наша нинішня проблема — щоб нам не заважали. Якби цих «палок у колеса» не було, то десь років за десять «Буковель» став би чимось схожим на Монако.

— Багато нарікають, що у «Буковелі» дорого…

— Коли мені кажуть, що у «Буковелі» «все дорого», я запитую: а чому ж тоді до нас стоять величезні черги з туристів і відпочивальників? Економіка знає такі поняття, як «пропозиція» й «попит». Тобто на нашу пропозицію є стійкий попит. Якби справді було «все дорого», то місця у «буковелівських» готелях не бронювали б наперед і до нас не їхали б відпочивати іноземці. Отже, ціни у «Буковелі», якщо їх порівнювати з цінами на інших курортах, доступні. Чим вдалішим буде бізнес, чим більше нам вдасться заробити, тим більшу зарплату отримуватимуть наші працівники. Тим більше благодійних заходів нам удасться провести. Тим кращі дороги та інфраструктуру ми побудуємо. Належні ціни дозволяють нам виплачувати працівникам досить пристойні зарплати (10—30 і більше тисяч гривень) та займатися благодійністю.

Але, справді, такий відпочинок сьогодні для більшості українців малодоступний. І хоч у цьому винні не ми, а українська влада, ми робимо все для того, щоб дати можливість безкоштовно відпочити у «Буковелі» літнім людям, дітям із цукровим діабетом і ДЦП (з батьками), людям з інвалідністю, учасникам АТО.

Звісно, мріємо про той час, коли кожен українець, коли йому заманеться добре відпочити, зможе приїхати на «Буковель». Бо це свідчитиме, що в державі справді відбуваються позитивні зміни, які відчувають її громадяни. Ми зацікавлені, щоб українці ставали заможнішими. Нормальні, адекватні бізнесмени мислять як? Чим багатші люди навколо мене, тим краще розвивається мій бізнес. Якщо всі українці зможуть приїжджати в «Буковель», як ви думаєте, — це буде плюс чи мінус для курорту? Та ми зможемо заробляти в десятки разів більше, ніж зараз! Нині ж, на жаль, мабуть, 95 відсотків українців не можуть дозволити собі відпочити в «Буковелі». Ба більше! Значна частина людей не може навіть у найближче село виїхати на відпочинок. Очевидно, що в цьому не винні ані Шевченко, ані «Буковель»...

— Навіщо вам, підприємцеві, який твердо стоїть на ногах, полі-тика? В Україні заведено казати, що це — брудна справа…

— В дитинстві мене вчили: хочеш щось зробити — роби, а не нарікай на інших! І я вирішив: закочу рукави й піду в політику. І в жодному разі не перетворюся на покидька. Дуже просто говорити: «Той — поганий, цей — поганий! І вони всі там такі!». Набагато складніше самому жити за заповідями Божими. Але треба. Інакше результат життя людини буде нульовим.

Мені не потрібна влада, щоб когось грабувати чи щось «віджимати». Мені завжди хотілося щось зробити для суспільства. Я і так живу добре. Мені Бог дав усе необхідне. Мені більше нічого не потрібно. Повірте, якби я захотів, міг би жити в будь-якій країні. У мене достатньо статків і достатньо перспектив... Мені подобається така алегорія: до країни потрібно ставитися так, як до дружини. Не як до рабині, яку просто використовують, і не як до гулящої жінки, якій платять копійки за її «послуги». А саме як до дружини, яку кохають і з якою в щасті й любові живуть ціле життя. Тільки так!

Уся діяльність людини поді-ляється на два напрямки: для себе і для інших. Роблячи щось для себе, людина заробляє в цьому житті, а працюючи для інших — заробляє у Царстві Небеснім. Моя головна мета — потрапити в рай. А для цього потрібно працювати для інших. Як сказав блаженної пам’яті кардинал Любомир Гузар, «політика — це найвищий ступінь служіння людям». Які б мільйонні статки я не мав, коли навколо мене мільйони людей живуть, як жебраки, я спокійно жити не зможу. Не тільки тому, що я віруючий. Яким би я чесним не був, які б добрі справи не робив, я весь час відчуватиму злість з боку тих, кому бракує грошей на їжу та одяг. Бо вони завжди думатимуть, що я щось вкрав і нічого не зробив для їхнього нормального майбуття.

— Ви кажете, що маєте можливість жити в будь-якій країні. Чому б вам, з огляду на ті «палки в колеса», про які згадували, не махнути на все рукою і не перебратися, скажімо, до Швейцарії?

— Тому, що я народився тут. І гріш мені ціна, якщо я, заробивши гроші тут, переберуся до Швейцарії чи деінде. Там ми — ніхто і звати нас ніяк. Ми повинні розвивати свою країну. Хтось добре грає на роялі, хтось добрий лікар, хтось — учитель... Кожен із нас має право на достойне життя на своїй землі. Тільки тоді з нашої землі піде ненависть і злість. Тільки тоді суспільство, нарешті, стане нормальним.

Іван МЕЛЬНИК,
Юрій РАБОТІН,
члени правління НСЖУ.

Одеса — Івано-Франківськ —«Буковель» — Одеса.

За допомогу у підготовці цього матеріалу дякуємо Оксані ОСТРОВСЬКІЙ, прес-секретареві ТК «Буковель».