Наріжні камені «Придунайської Швейцарії»

Перший варіант не є фантастикою, бо колишні «регіонали» та УПЦ МП на буджацьких теренах працюють, не маючи жодного впливового проукраїнського конкурента. Захочуть щось «заколотити» — зроблять. У цьому разі неминучі руйнування допоможуть прозріти нинішнім стихійним сепаратистам. Їх — не бракує, і це не обов’язково українофоби. Просто чимало бесарабців ще зі школи сприйняли і засвоїли російські міфи про український національно-визвольний рух. Усе українське, з цієї точки зору, є апріорі шкідливим.

Звісно, нинішня школа також щось дає, та й ЗМІ небезнадійні... Але тут є різниця з радянським періодом. Там ідеологія відразу забезпечувала створення надійного прокомуністично-імперського сегменту. А в нашій олігархічній державі — лише «вкраплення» проукраїнських сил. А вкраплення мало що вирішує. В кращому випадку, цього вистачить на якусь імітацію державотворення. В Придунав’ї і зараз багато хто з чиновників готовий вбратися у вишиванки. А ось стати українцями, державниками — поки що ні.

Проєвропейські цілі та можлива альтернатива

Чи є бодай одна приваблива ідея, яка могла б об’єднати поліетнічне населення Буджака? Вважаю, що такою могла б стати ідея Придунайської Швейцарії. Усвідомлюю, що і її можуть поставити собі на службу проімперські сили. Але треба, щоб не поставили. Контакти буджакців з Києвом, Запоріжжям, Полтавою, Львовом повинні широко висвітлюватися у ЗМІ. А головне — їх повинно бути багато.

Ідея Придунайської Швейцарії повинна стати всеукраїнською. Скепсис стосовно цієї ідеї, звісно, буде. Але ось переді мною лежить стаття Ігоря Сюндюкова «Соборність: нове прочитання» («День», 22.01.2016). Стаття досі не застаріла, хоч їй уже два роки. В ній — відповідь скептикам: «Чому більшовикам вдалося утримати владу і знищити Українську республіку? Тому, що більшовики мали стратегічні й амбітні цілі, які ними рухали та об’єднували. А українці не мали стратегічних цілей — просто хотіли, щоб їх не чіпали...». До 2014-го ми і в Криму, і на Донбасі користувалися подібними установками. Щоб не чіпали. Результат відомий — понад десять тисяч матерів оплакують своїх синів і доньок. Настав час спробувати альтернативні варіанти.

Звісно, яким би лояльним до України не був Ізмаїл, він ніколи не стане другим Львовом. А от бути неофіційною столицею Придунайської Швейцарії йому б пасувало. Принаймні, мені, галичанину, здається, що саме в такій іпостасі Буджак зробив би найкращий внесок в успіх України.

Є другий варіант — перетворитися на сучасний Тирасполь. Або на Горлівку з її незмінними комендантськими годинами та постійним «віджиманням» майна доти, поки є що «віджимати». Це у випадку «вдалої» реалізації ідеї «Бессарабської народної республіки».

А що думають самі люди?

Щоб розібратися в ситуації, я намагався якнайбільше спілкуватися з мешканцями краю.

Говорили б українською...

Щиро радів, коли знаходив однодумців. Наткнувся в буджацьких степах на біженця з Луганщини Івана Захарченка. Колишній вчитель україн-ської знайомство з «лугандонією» розпочав з підвалів. Мабуть, це закономірно, бо в новоутворених «республіках» саме з них і починається процес «державотворення». Довелося покинути рідну домівку і виїхати на Одещину.

Тепер живе в болгарському селі, де до нього ставляться прихильно. Поважають і вік, і статус переміщеного, і національність. Знайомі болгари розмовляють з педагогом літературною українською (а не луганським суржиком), що Івана Михайловича цілком влаштовує. Луганчанин вважає, що в Буджаку могло б бути більше вивісок болгарською, і що більше вулиць можна було б назвати іменами болгарських героїв. І це свідчить про те, що справжні українські інтелігенти (навіть з числа приїжджих) ідею «Придунайської Швейцарії» сприймуть, скоріш за все, позитивно.

Досить конструктивною здалася мені позиція Інни Дерменжі з Ізмаїла. Вона підкреслила, що є болгаркою, як мінімум, у сьомому поколінні. Адже раніше не дуже віталися змішані шлюби. Але до освітнього процесу Інна підходить з раціонального боку: «Чи варто вчити хімію, фізику болгарською? Думаю, що краще опановувати ці предмети українською. Інакше вийде так, що держава сама «випихатиме» болгар з України. Бо де ще вони отримають вищу освіту? А я хочу, щоб мої земляки залишалися на місці, в обжитому нами Придунав’ї. Звісно, рідну болгарську мову треба знати добре. Я сама вивчила її за два місяці наполегливої праці. І після цього диктанти з болгарської писала вже на рівні відмінників...».

А ще Інна Дерменжі вважає, що народи Буджаку найкраще об’єднає ґрунтовна гуманістична ідеологія. Коли в центрі уваги суспільства буде не національний інтерес, а людина та її потреби.

Пригадав її слова, коли розмовляв з одеським істориком Вадимом Хмарським. Будучи українцем (до речі, з донбаським корінням), професор висловив жаль, що в Одесі стало менше євреїв. Вважає, що більшість з тих, хто виїхав, були б непоганими будівничими незалежної України.

З ідейними установками Інни Дерменжі та Вадима Хмарського будувати толерантне суспільство можна. А ось коли зациклюєшся лише на інтересах своєї нації, тоді стаєш зручною здобиччю для тих, хто зацікавлений у нестабільності.

Втім, проблеми реально існують. Дві некорінні жительки Буджаку (галичанка та уродженка Миколаївщини) з болем казали мені: «Чому в православних церквах не можна служити українською мовою? Адже молдовською можна! Зрештою, навіть китайською можна, головне — згадувати Кирила... А ось українською — категорично ні!».

Очевидно, релігійні українки мали на увазі, що не можна служити українською в церквах УПЦ МП. Бо в церквах Київського патріархату таки можна! Але ж де той Київський патріархат у Буджаку? Згадую про це, бо обіцяв донести їхній біль до всеукраїнської громадськості.

Оскільки мрію про всеукраїнське обговорення теми «Придунайської Швейцарії», наведу точку зору мешканця Київщини, відомого барда В’ячеслава Купрієнка, який до війни мешкав на Луганщині.

Про свій минулорічний виступ в Арцизі В’ячеслав розповідає детально: «Окрім афганських пісень, я співав і розказував про АТО, хоча тут ця тема, вочевидь, не в моді... Таке враження, що Радянський Союз тут заснув летаргічним сном. І те, що тут не утворилася «БНР» («Бессарабська народна республіка»), — заслуга не стільки місцевих патріотів (хоч і їм величезна подяка!). Спрацював фактор... відсутності пролетарів як таких, бо регіон на 100% аграрний. Друга причина полягає в тому, що Бесарабія є надто розмаїтою в етнічному сенсі. Тобто тут, окрім змішаного населення в містах, є майже моноетнічні села — болгарські, молдовські, гагаузькі... Мова панує російська. З офіційних виступаючих лише заступник мера щось з папірця прочитав українською. Та ще подяки-дипломи оголошувалися державною мовою...».

Чим можна пояснити такий рівень українофобії? Скажете: надто категоричний висновок? Але як ще можна назвати зневажливе ставлення до державної мови, яка вивчалася в школах навіть у радянський період? Невже українська настільки важка?

Історичні факти це спростовують. Одеський історик Олена Бачинська в своїй праці «Українці та німці в Південній Бессарабії» зазначає: «Природно, що сумісне проживання сприяло контактам у повсякденному житті. Так, наприклад, у німецьких поселеннях у селах Марузени-1, Марузени-2, Фрейденфельд, Нижня Албата українська мова була пануючою. А в селах Надежда, Фрейденсфельд, Гнаденсфельд, Кантемир Надеждинської волості усе німецьке населення розмовляло українською мовою...».

Якщо німці могли вивчити українську в царській Росії, коли вона не була державною, то чому росіяни, болгари, молдовани, гагаузи (а часом і самі українці) не можуть вивчити її зараз? Невже все пояснюється великою кількістю проросійської агентури, яка системно блокує державотворчі процеси?

З розповіді В’ячеслава Купрієнка це цілком можна припустити. Далі бард говорить: «Совок тут відчувається на всіх рівнях: виступаючі, усі як один, з папірця говорили штампами 27-го з’їзду КПРС. В особистих бесідах звучала думка: «Кому эта война нужна?». Це про АТО. Щоправда, люди зовсім не агресивні і згодні на все, аби їх тільки не чіпали. Мабуть, це прояв провінційності, завдяки якій тут так і не реалізувалася ідея «БНР»...».

Кожен етнографічний «виступ» — зона підвищеного ризику

Розглядаю етнографічну карту минулого століття і думаю: варто б запровадити термін «етнографічний виступ».

Патріоти конче повинні знати, що це таке. Адже більшість таких «виступів» було втрачено в процесі боротьби українців за свою державність. Де тепер Стародубщина, Кубань, Холмщина, Воронезький виступ? Усе це опинилося у наших сусідів. А Лемківщина? Вона найбільше видавалася на захід. Польських лемків депортували, словацьких — доасимільовують. І Крим втратили (хай навіть і тимчасово) за цією ж логікою. Сильні ж нації, навпаки, скористалися б навіть мінімальним виступом для своєї експансії. Та українцям, наразі, вдається зберегти лише те, що тяжіє до центру і «тримається купи».

То що, за цією логікою ми і Буджак можемо втратити?

Думаю, що після війни на Донбасі й анексії Криму ми вже не маємо права розкидатися територі-ями. І воювати за Батьківщину повинні не лише літаки і «джавеліни», але й мова.

Пригадав, що патріотично налаштований албанець Олександр Дерментлі щодо української сказав мені так: «Українізація повинна відбуватися! Без неї тут не утвориться єдина спільнота. І ніколи не буде стабільності. Але вона повинна проводитися розумно».

Здавалося б: хто проти розумної українізації? Але за якою шкалою цю «розумність» оцінювати? З цього приводу ізмаїльський активіст Юрій Осика зауважив: «Мої українські предки живуть під Ізмаїлом ще з кінця XVII століття. Тому прикро, що на державному рівні нічого не робиться для того, аби убезпечити цей край від сепаратизму. Якщо в процесі декомунізації прибирається «совкова» назва, то замість неї часто вводять колишню назву — царського періоду. Назвати вулицю іменем українського патріота капітана Світличного, який загинув у зоні АТО, влада категорично не хоче. Схоже, що існує негласна рекомендація не починати процес українізації. Бо вона не потрібна «совкам». Навіть якщо болгарин воював у зоні АТО і болгарською мовою виступатиме в болгарській школі, він все одно говоритиме про Україну. Тому атошників нікуди й не запрошують. Запросять радянських ветеранів, чорнобильців, афганців... Не всі афганці є «совками». Є такі, що на Донбасі воювали за Україну, але таких точно не запросять. І це вже вина столиці. Києву важливо, щоб тут не було активних проявів сепаратизму. А що буде через рік, два — київських чиновників не цікавить. Їх цікавлять грошові потоки, а не стабільність у державі...».

Отже, Буджак. Надто великий виступ, надто вразливе з географічної точки зору місце...

Тому ідея Придунайської Швейцарії — це добре. Але спрацює вона лише за умов консенсусу національних еліт та ефективної роботи наших спецслужб. А поки що для громадянського сус-пільства роботи тут — непочатий край...

Сергій ЛАЩЕНКО.
Львів — Одеса — Буджак — Львів.