Сто рейсів на Донбас волонтера Зубарева

У волонтера з Роздільної Олександра Зубарева власного телеканалу нема, про нього не котиться луною слава. Та він і не для широкого розголосу робить те, що робить. Спочатку, більше як півроку, взагалі не афішував своїх поїздок на Донбас. А втім, його діяльність є унікальним зразком волонтерського руху. Судіть самі: чотири з лишком роки Олександр регулярно — двічі на місяць — здійснює небезпечні рейси до прифронтової зони, поставляючи необхідні товари і військовим, і цивільним. Отож, позаду вже сто рейсів. А це — тисячі й тисячі кілометрів шляху, тонни й тонни продуктів, незліченна кількість подяк.

Коли я зустрівся з ним, то назвав його героєм благодійної справи, на що він одразу заперечив: «Який я герой? Герої там — на передовій. І живі, і поранені, і полеглі за Україну, за наше з вами благополуччя, за майбутнє дітей. А я просто роблю те, що Бог і совість велять. Коли ти можеш допомогти людям, то це нормально, і, на моє переконання, ніякого героїзму тут нема. Є лише любов до людини, прагнення творити добро».

— Олександре Юрійовичу, — цікавлюся, — за чотири роки ви, певно, об’їздили чи не весь Донбас. Де саме довелося побувати?

— Ой, тих місць дуже багато. Сєверодонецьк, Лисичанськ, Кремінна, Мар’їнка, Красногорівське, Покровськ (раніше — Красноармійськ), Сартана, Гранітне, Новоандріївка, Новотроїцьке, Тоненьке, Гірник, Селідове, Курахове, Волноваха, Українськ, Миргород (раніше — Димитров)... І скрізь нас зустрічають, як давніх знайомих, бо навідуємося не вперше. Окрім матеріальної підтримки, людям важлива ще й моральна — вони бачать, що про них пам’ятають, турбуються.

— Щоб проїхати у прифронтову зону, потрібні дозвільні документи…

— Аякже. Зі мною завжди посвідчення волонтера, видане благодійним фондом «Центр взаємодопомоги «Врятуємо Україну», а також такий же документ американської благодійної організації «Ukraine Relief», створеної вихідцями з України після початку російської агресії. А коли їдемо до частин на передову, то нас супроводжують ще й військові.

— Що возите на Донбас найчастіше?

— В основному, це продукти харчування. Нині, як правило, ми їдемо двома мікроавтобусами: в одному веземо борошно, в другому — крупи, а ще — олію, вершкове масло тощо. Коли закуповуємо продукти, то кажемо, для яких цілей, і нам ідуть на поступки, роблять знижки. Наприклад, найкраще борошно в Роздільній беремо на колишній лісоторговельній базі. Там нам скидають ціну за мішок на сто гривень. Крупи купуємо в Одесі, на оптовому ринку. Консервації готуємо самі. А якось у «сіру зону» привезли картоплю, то, не повірите, нам мало руки не цілували.

Характер допомоги з часом змінюється. Якщо на початку бойових дій головну увагу приділяли військовим, яким доставляли не лише продукти, а й форму, деяке спорядження, то сьогодні потреба в цьому відпала. Українська армія нині добре забезпечена. А ось мирному населенню допомога дуже потрібна. «У нас, — бідкаються люди, — нема ні роботи, ні пенсій. Спасибі, що не забуваєте нас на забутому Богом Донбасі». Повсюди — руїни, й обстріли не припиняються…

— Але ж продукти, транспорт, бензин — усе потребує немалих коштів. А де ж їх узяти?

— Допомагає церква, парафіяни, просто небайдужі люди. А ще — мої діти.

— Ви не підраховували, скільки коштів було витрачено на це за чотири роки?

— Десь 5—6 мільйонів гривень… Один знайомий, довідавшись про це, захитав головою і мовив: «Ти що, думаєш, ті кошти тобі повернуться?». А я на те відповідаю словами з Біблії: «Господь — то мій Пастир, тому в недостатку не буду» (Псалом Давидів 23:1. — Прим. авт.).

— Олександре Юрійовичу, розкажіть трохи про себе.

— Родом я із села Надія Роздільнянського району. Батько, Юрій Олексійович, і мати, Акуліна Дмитрівна, вчили мене працьовитості, відповідальності, людяності. Якось помітивши у моїй кишені ножика, батько сказав: «Ти, синку, но-си в кишені краще Біблію». Ці слова глибоко запали мені в душу і наблизили до релігії, до Церкви віри євангельської. І ким би я не був — водієм, під-приємцем — завжди прислухався до Божих настанов.

Разом з дружиною Любов’ю створили гарну сім’ю, в якій тринадцятеро дітей. Крім рідних, є усиновлені. Трьох усиновили в Роздільній, ще трьох — в Одесі. Всі діти вже мають свої сім’ї, займаються бізнесом, забезпечені. Вони подарували нам 20 внуків. І це — найбільше багатство.

У моїй біографії є американський період. Я чимало літ прожив у США, у місті Сакраменто, що у штаті Каліфорнія. Але коли над Україною нависла воєнна небезпека, Бог покликав на рідну землю посильно долучитися до її захисту. А діти проживають у Штатах. Звичайно, ми зустрічаємося, спілкуємося, говоримо й про допомогу багато-страждальному населенню на Сході України. Як-би не їхня фінансова допомога, то не знаю, чи вдалося б поставити благодійні поїздки на регулярну основу.

— Мабуть, варто їх назвати поіменно…

— Вони це роблять не заради слави. І це не мої, а їхні слова.

— Гаразд. А які стосунки складаються у вас з місцевими органами влади, райвійськкоматом?

— Добрі стосунки. Влада сприяє нам у роботі, працівники комісаріату часто супроводжують нас. Участь в одній із поїздок взяв і голова райради Фелікс Сігал.

— Хто ще супроводжує вашу команду?

— Один мікроавтобус веду я, а другий — чудовий хлопець Олександр Карпелін. Разом з нами їдуть і наші дружини, Любов та Наталія, яким теж вистачає роботи.

— Отже, за нескладними підрахунками, ви здійснили десь сотню благодійних рейсів. До речі, як сприймають ці поїздки наші брати-українці на Донбасі?

— Ви подивіться записи наших зустрічей на відео і все стане зрозумілим. Ми там дорогі гості. Нас зустрічають найтеплішими словами, найщирішими подяками.

Попервах було не так. Дехто дивився на нас з-під насуплених брів. Але минув час, люди розібралися, що й до чого, та й злидні зрівняли всіх. Хоча нікуди правди діти, траплялося всяке. Якось приїхали ми у Селідове, щойно розвантажилися, як підійшла до нас бабуся й обурливо кинула, мовляв, це ми, посланці, як вона висловилася, «Правого сектора», винуваті в їхньому нещасті. Ту бабусю одразу затюкали її ж односельці: «Вже чотири роки йде війна, а ви що, ще не зро-зуміли, що в усьому винні кремлів-ські правителі, які ніяк не можуть змиритися з незалежністю України?!».

— А як там розподіляєте продукти?

— Попервах цю функцію ми делегували місцевим структурам влади. Однак до нас почала доходити інформація, що не завжди це відбувається чесно. Тому доручили розподіляти продукти церкві. Пастори Дмитро з Волновахи, Сергій із Гірняка та інші стали нашими добрими помічниками.

— Що особливо вразило на Донбасі?

— У Покровську я познайомився з керівником клубу голубівників Олександром Медведем. Мені було про що з ним поговорити, бо я теж знаюся на цих птахах і вдома навіть збудував для них голуб’ятню. Донбаський приятель подарував мені чотирьох пернатих миколаївської високолітної породи (їх часто називають «метеликами»). Тепер разом з моїми голубами вони ширяють у блакитній висі, немов символізуючи наше прагнення до миру на землі.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Роздільнянський район.