Золотий стандарт моральності, або Великі дерева в тіні не ростуть

У свою чергу, один із тих чотирнадцятьох — екс-мер Одеси Едуард Гурвіц — з цього приводу на своїй сторінці у Фейсбуці написав:

«Як один з авторів я повинен був і планував взяти участь у презентації, але не склалося. Непередбачені, дрібні і, як з’ясувалося, нездоланні до цієї дати обставини...

Один французький мислитель сказав: «Шукайте людей, розмова з якими коштувала б гарної книги...». Але іноді доля сама дарує таку можливість. І в моєму багатому на різні зустрічі житті не було жодної подібної до зустрічі з В’ячеславом Чорноволом. Це і визначило мою згоду на участь у цій корисній, потрібній, але абсолютно не знайомій мені справі.

Ім’я В’ячеслава Чорновола, його особистість, доля і спадщина завжди будуть викликати підвищений інтерес. Корисливий і кон’юнктурний (як правило) у політиків та щирий у простих людей. Про нього завжди писатимуть книги, зніматимуть фільми, хороші і погані.

Наприклад, В’ячеслава Максимовича неможливо укласти в сучасну безальтернативну голлівудську схему з обов’язковою неоднозначністю головного героя. Коли його позитивні якості і вчинки неодмінно повинні врівноважуватися негативними, спір-ною мотивацією, чимось злодійським. Але Чорновіл — не Че Гевара... Він був неправдоподібно цільною, світлою і скромною людиною. Зробивши незаперечний вплив на новітню історію всієї Східної Європи, він був позбавлений і тіні тієї зарозумілості, яка сьогодні властива деяким авторам «історичних» твітів.

Як мені здається, пророк — це не тільки місія, доля, але й тип характеру, світогляд та світосприйняття. І в Чорновола, як у кожного пророка, був глибокий конфлікт зі злом у навколишньому світі, з людськими слабкостями, але зовсім був від-сутній внутрішній конфлікт і персональна ворожнеча до будь-кого. Він був не тим пророком, який провіщає і передбачає майбутнє. А тим, хто казав, як треба жити в сьогоденні, і сам жив саме так, як казав.

Зважаючи все це, чи можна було очікувати інших обставин його відходу із життя? У всі епохи пророків прагнули спочатку оббрехати, а потім убивали. А за спиною конкретних вбивць завжди стояли страх, заздрість і байдужість. Але вбивством усе не закінчувалося. Коли проповідь, сила духу й особистий приклад уже не становили такої небезпеки, їхній образ перетворювали на ікони — невиразні і непотрібні, іноді намагаючись освятити ними власні злочини.

Свою участь у створенні книги «Великі дерева в тіні не ростуть» я сам для себе виправдовую не даниною поваги до В’ячеслава Максимовича. Для його сучасників вияв лише посмертної поваги схожий на звичайне людське лукавство. Просто головний обов’язок дружби — правда, в даному випадку — про нього самого. А її неминуча суб’єктивність цілком компенсується участю інших авторів та новими проектами. І вони обов’язково будуть. Коли те, що відбувається навколо, влаштовує вас дедалі менше й менше, коли клоунів у політиці стає більше, ніж у всіх цирках разом узятих, коли прогнози стають дедалі похмурішими, людині властиво звертатися до минулого. Насамперед до тих моментів, коли необхідно було зробити інший вибір. І я впевнений, що кожна чесна, мисляча людина, яка зустріла буремні 90-ті, час становлення незалежної України, у свідомому віці, сьогодні не може позбутися від глибокого почуття досади. Країна не почула тоді Чорновола, не захотіла йому повірити. І ця, як тоді здавалося багатьом, розумна обережність призвела, зрештою, до нинішнього тяжкого стану влади і держави.

Але менше за все мені хотілося б, щоб світле ім’я В’ячеслава Максимовича стало символом втраченого Україною історичного шансу. Навпаки, воно має стати символом надії на те, що наша політика все-таки наблизиться до раз і назавжди встановленого Чорноволом національного золотого стандарту моральності. Тоді у нас з’явиться новий шанс».