Рукотворні дивоцвіти Поділля

Українська пісня, українська писанка, український рушник — три дива (а насправді куди більше!), які витворив наш народ, відколи живе на своїй Богом даній землі, подивляють світ. Подивляли завжди, хоч довгими століттями закрите було від світу все українське, бо в ньому жив дух нації, а це якраз найбільше застрашувало захланних зайд, котрі надовго запанували на нашій благодатній землі.

Сьогодні ситуація хоч і протилежна, а проте, у своєму гротесковому вигляді таки нагадує найгірші часи. Культура в занепаді (за винятком окремих яскравих вогнищ) її місце заступила антикультура — варто лише увімкнути будь-який телеканал чи кинути оком по афішах. Єдиним і найпевнішим сховком, де ще жевріє надія на те, що не все втрачене, є народне мистецтво, у якому заховане, як у відомій казці, наше серце, наш національний код. Це як ота стара бабусина скриня, де віднаходимо давню ще шлюбну її вишиванку чи рушник, на яких кожен узір благословляє і захищає, бо має магічну силу. Сиві нелічені віки оберігають ці таємниці, лише обраним даючи спромогу відкрити їх, а отже — продовжити давню традицію.

Нині народні майстри можуть вільно творити, можуть черпати з першоджерел, можуть щиро спілкуватися та нести між люди все, що спізнали та повторили, додавши туди чогось і свого. Та ба! На все потрібні банальні гроші, яких у країні чомусь трагічно не вистачає, хоча насправді їх стільки, що… Та, на біду, не в неньки, як це не парадоксально, а в її, сказати б, «керманичів»…

Яка невідповідність між початковими абзацами й оцими рядками, чи не так? Такі ось наші сьогочасні реалії, на жаль. Тож доводиться майстрам вишукувати спонсорів, і це не таке собі нове слівце в нашому лексиконі, чи нове поняття, бо йдеться незрідка про життя або ж небуття цілого мистецького чи літературного проекту (теж нове слівце у відповідному контексті).

На Вінниччині це вирішується без особливих труднощів, про що й оповідь Олени Назарець, заступниці директора обласного центру народної творчості:

— Наш центр координує роботу всіх закладів культури області, а це сільські та міські будинки культури, клуби, бібліотеки… Надаємо методичну та практичну допомогу, організовуємо різні культурно-мистецькі акції, спрямовані на розвиток народної творчості, народного мистецтва, бо покликані відроджувати прадавню народну культуру. На Вінниччині понад 2000 закладів культури, з яких 1057 — сільські. Вони тримають у полі зору майстрів народної творчості, намагаються задовольняти духовні потреби людей… Творчі колективи, як-от хореографічні, вокальні, театральні, фінансуються з районних бюджетів. У зв’язку зі створенням об’єднаних територіальних громад (їх в області вже 34) до них увійшли 116 сільських клубів, які фінансуються з бюджетів ОТГ… Керівники творчих колективів зазвичай вишукують спонсорів на місцях. Ми ж, своєю чергою, започаткували культурно-мистецьку акцію «Покровитель культури України». Заохочуємо всіх меценатів, котрі вкладають свої кошти у розвиток культури на селі (до слова, там фігурують великі суми). Віншуючи їх, вручаємо їм дипломи, все дійство супроводжується гарним концертом. У такий спосіб ми вшановуємо своїх меценатів. У нас їх багато.

Та вже, певне, таки пора, читаючи це, перейти від, так би мовити, прози чисел, до поезії творення, до захопливих мандрів у часі, що їх здійснює майстер у момент того творення, сам цього не відаючи. Як творить поет — справжній поет, як вершиться любов або ж політ птаха, котрий не замислюється над тим, що він — у польоті. Тому що такі декоративні розписи, і таке малярство, й такі вибагливі витинанки, і все-все на цьому барвистому вернісажі народних талантів, може зродитися лише з відчуття лету, коли рука сама, попри волю й свідомість, знає, що і як робити.

Коли дивишся на ці яскраві барви, на цей банкет життя, на тріумф щастя, від них струменить енергетика, вони виповнюють радістю буття та його нескінченністю, його вірою. Так було завжди: українці спрадавна прикрашали своє життя, свій побут чистими барвами та вигадливими, але простими лініями. Це оточувало людину в її повсякденні. Чи не звідси ота життєдайна сила українців, їхня стійкість та мужність, з якою вони приймають удари долі? Життя народу нашого завжди було нелегким, завжди вороги та недруги, а найгірше — самозвані друзі й навіть нібито брати прагнули знищити сам дух нації, позбавити навіть мови, і декотрі таки забули себе самих. Але залишилася у генетичній пам’яті мова мистецтва, мова отих символів на вишитті, на писанках, у декоративному розписі, й те вміння вчитися у природи творенню краси.

Чи не так і нині, коли життя наше дуже й дуже непросте, часом важке, а люди, попри це, невтомно творять красу й вірять, що вона переможе, бо допомагає їм жити?! Що переможе любов — до життя, до рідного краю, до людей і в людей! Бо, як сказав хтось на відкритті виставки, коли дивишся на творчість цих звичайних подолян, переважно сільських, коли запитуєш, як у них вистачає натхнення на все це у час такої скрути, важкий час, коли в країні — війна, й не лише на сході, чим ще небезпечніша, то відповідь надихає. Це, кажуть вони, творить душа, коли ж душа зчерствіє, впаде у прірву безнадії, в байдужість, то переможе зло, переможе безвір’я, розбрат…

Ця виставка, за словами директорки Одеського обласного центру української культури Валентини Вітос, направду, наче перлини Поділля на причорноморському терені. І, мабуть, варто було б на подібні вернісажі частіше приводити молодь, щоби вона знайомилася та долучалася до народної творчости українців. У часі нинішньої всеохопної глобалізації народи Європи, зважаючи на загрози, які несе за собою масова міграція, дедалі більше звертаються до своїх національних джерел — як основи здорового існування нації та продовження роду.

Роман КРАКАЛІЯ.