Боротьба за Україну

Основні виклики для України автори цього ґрунтовного дослідження, обсягом понад 100 сторінок, сформулювали так:

Безпека та оборона

Від початку багатовимірної війни проти Росії та її поплічників-сепаратистів Україна виявила таку внутрішню силу, яку мало хто міг спрогнозувати в 2014 році. Національну ідею не зламала ані російська зброя, ані корупційна система влади, діями якої обурені й західні союзники, і самі українці.

Побоювання, що Захід впаде у стан «втоми від України» або ж спокуситься на «велику домовленість» з Росією, не виправдалися. Захід допомагав Києву за чотирма напрямками: дипломатія, санкції проти РФ, економічне сприяння і підтримка реформ та співпраця в галузі оборони. І хоча ці зусилля принесли свої плоди, в політиці та обороні можна було б досягти значно більшого. Та ні опір України, ні непохитність партнерів не змусили Москву відмовитися від думки про те, що Україна є «продовженням» Росії й водночас знаряддям у руках Заходу, який прагне її ослабити.

Віра в те, що за допомогою лише дипломатії вдасться змусити Росію відмовитися від зазіхань на Україну та послабити її намір нівелювати західний вплив, — ілюзія. Плани Росії зміняться лише тоді, коли владна еліта збагне, що діяти, як раніше, вже неможливо.

Реформи. Євроінтеграція

Євросоюз істотно збільшив обсяг допомоги Україні й нині долучається практично до кожного аспекту реформування. Утім, на робочому рівні підтримка з боку ЄС досі надходить через численні проекти технічної допомоги, неефективність яких доведена як в Україні, так і в інших країнах, що розвиваються.

В Україні ЄС має безпрецедентні повноваження для форсування реформ. Проте Євросоюз доволі боязко натискає на важелі впливу, ризикуючи втратою довіри реформаторів. Окрім того, чимало представників української політичної еліти досі трактують реформи доволі формально, обмежуючись створенням видимості змін та виконання Угоди про асоціацію. В Україні нема ні єдиного центру, що займався б прийняттям рішень щодо євроінтеграції, ні дієвої координації.

ЄС був надзвичайно поблажливий до української влади, знову і знову надаючи їй кредит довіри. У Брюсселі не хотіли запустити ланцюгову реакцію, здатну призвести до зміни уряду, розуміючи, що в такому разі владу можуть обійняти популістські або проросійські сили, котрі саме набирають популярність.

Між тим, усі справді суттєві реформи відбулися за умов значного опору їх противників — завдяки ситуативним «коаліціям», до яких долучалися політики, державні чиновники, представники громадянського сус-пільства, посадовці та експерти з ЄС. Звісно, це краще, ніж нічого, але сама по собі така діяльність не може бути підґрунтям для інституціональних перетворень.

Економічні реформи

З-поміж усіх галузей, що потребують реформ, економічна політика України є однією з найважливіших. Суттю Революції Гідності було прагнення зламати стару корупційну систему і вийти на такий економічний і соціальний рівень, який відпо-відав би цивілізованим, європейським нормам.

Зміни, досягнуті після 2014 року, не завжди відповідали високому рівню революційних вимог, хоча і вселяли надію. Україна довела, що може змінитися. У 2016-у економіка почала зростати, рівень інфляції знизився. Поточні рахунки і дефіцит бюджету вдалося привести до прийнятного стану. Було розроблено план проведення податкової реформи і реструктуризації боргів.

Енергетичний сектор також був пріоритетом реформ. Уряд підняв тарифи на енергоресурси, завдяки чому «Нафтогаз» зменшив дефіцит до нуля.

Банківський сектор зазнав масштабних змін: майже половину фінустанов було закрито, інші суттєво «підчистили». Від-булося реформування НБУ, який відтепер може впроваджувати адекватну кредитно-грошову і валютну політику, а також здійснювати нагляд у банківському секторі.

На черзі — покращення середовища для ведення бізнесу, розкриття потенціалу ринку землі та підтримка інвестицій, що сприятиме вкрай необхідному економічному зростанню.

Демократизація та управління

В Україні розпочалося реформування надто централізованої та зарегульованої системи державної служби, що насилу функціонує. Було ухвалено чимало законів, однак на практиці їх норми виконуються ще не повністю. Відбувається децентралізація, завдяки якій місцева влада отримала розширені повноваження і можливість самостійно стягувати податки.

Однак і досі практично не почалося реформування конституційного розподілу повноважень між гілками влади, формування інституційної спроможності (особливо в сфері держслужби), та реформа галузі ЗМІ. Полі-тичні та економічні групи, що досі мали привілейований доступ до влади, чинять жорсткий опір на шляху судової реформи та формування ефективного державного управління. Усіляко відтягується реформа виборчого законодавства, яка повинна забезпечити рівні умови для всіх учасників політичного процесу.

Громадянське суспільство

Українське громадянське суспільство має всі підстави пишатися своїми здобутками після Євромайдану. Це вже не те паралізоване суспільство, яке було після Помаранчевої революції. Злагоджені зусилля на національному рівні, наявність в уряді реформаторів, наплив значної фінансової допомоги з боку Заходу із жорсткими умовами фінансування, а також тимчасовий вакуум влади, що утворився після Євромайдану, дозволили активним громадянам долучитися до перетворень в Україні.

Важливою складовою стала інтеграція у державні інститути напрацювань неурядових мереж. Одним з найбільших досягнень є запуск та інституалізація ProZorro — системи публічних електронних закупівель, що встановила новий стандарт прозорості та підзвітності держави. Втім, цей динамізм тримається на невеликій групі активістів та професійних неурядових органі-зацій.

Відірваність небайдужих громадян від адвокаційної діяльності громадських організацій послаблює тиск на реформи знизу. Щодалі помітніша мобілі-зація популістських та радикальних груп свідчить про вразливість громадянського суспільства, а це, своєю чергою, породжує розчарування.

Бракує каналів комунікації, які дозволяли б громадянам доносити своє бачення проблем громадським організаціям і надалі передавати його наверх, до органів влади. Складається враження, що громадські організації відокремлені від місцевих громад, тому діють, радше, від імені громадян, аніж разом із ними.

Антикорупційні реформи

Упродовж останніх чотирьох років Україна досягла неабиякого прогресу на шляху зменшення надзвичайно високого рівня корупції. Утім, закладення підвалин — це лише початок тривалої роботи, що має на меті розв’язання двох важливих проблем.

По-перше, йдеться про фаталістичне сприйняття тотальної корупції, а по-друге — про неможливість встановлення верховенства права через зосередження влади і майна в руках невеликої групи осіб. Ці проблеми для України не нові, однак за понад 25 років управління державою в інтересах кількасот бізнес-магнатів набуло такого масштабу, що стало для реформаторів дуже сер-йозним викликом.

Найвизначнішим досягненням у цій сфері після 2014-го стала майже повна відмова від постачання газу з Росії (раніше — найкорумпованіша галузь економіки), що автоматично звузило коло можливостей для коруп-ційних оборудок. Крім того, завдяки впровадженню Pro-Zorro діяль-ність державного сектора стала прозорішою.

Ще однією перемогою борців із корупцією став запуск системи електронної подачі декларацій, за допомогою якої посадовці зобов’язані декларувати свої статки.

Створені нові органи для розслідування та покарання випадків корупції серед високопосадовців (НАБУ і САП). Утім, вони ще мають довести результативність своєї роботи, що здебільшого гальмується через відсутність надійної судової системи.

Судова реформа залишається Ахіллесовою п’ятою всієї антикорупційної діяльності. Очевидно, що нинішня українська влада може побоюватися незалежного судочинства і суворого дотримання законів.

Тож не дивно, що між справж-німи реформаторами і тими, хто зацікавлений у збереженні «старої системи», точиться жорстока боротьба.

Рекомендації авторів дослідження «Боротьба за Україну», дотримання яких сприятиме збереженню та зміцненню довіри західних партнерів:

Зміцнення безпеки

Мета Заходу — допомогти Україні захистити свою незалеж-ність і територіальну цілісність, попри бажання та наміри Росії. У цій спільній роботі основна відповідальність і найбільший тягар лягають саме на плечі України. Для її виконання потрібні політична воля і прогрес у дотриманні стандартів належного врядування в ключових установах, що займаються сферою безпеки і політикою.

Україна мусить усвідомити, що реформи є необхідною умовою як національної безпеки, так і євроатлантичної інтеграції. Якщо правоохоронні органи, СБУ і військове відомство не виконуватимуть своїх обов’язків, країна залишатиметься вразливою для інформаційної війни, вторгнення, підривної діяльності та дестабілізації.

Діалог та оборона не є взаємовиключними поняттями. Задля закінчення конфлікту між Україною та Росією і зміцнення безпеки в Європі Захід повинен працювати як у рамках, так і поза рамками Нормандського формату і Мінських угод. Та глухий кут, у який зайшла ситуація, не повинен вихолощувати основні положення Мінських домовленостей: всеохоплююче припинення вогню, виведення іноземних військ і зброї з окупованої території Донбасу та необмежений доступ моніторингових груп ОБСЄ. Точне дотримання безпекових умов повинно передувати імплементації політичної складової Мінських угод.

Санкції Заходу проти Росії слід періодично переглядати, в разі потреби посилюючи або ж залишаючи незмінними, і це має тривати доти, доки триватиме незаконна анексія Криму і дестабілізація на Сході України. Необхідно добитися повного відновлення міжнародно визнаних кордонів України.

Пришвидшення євроінтеграції

Заходу слід мати реалістичні очікування щодо того, скільки часу знадобиться для ґрунтовних перетворень в Україні. ЄС повинен ставити жорсткі довгострокові умови щодо фінансування, для проведення справ-жніх, а не часткових або косметичних реформ.

Група підтримки України в Єврокомісії, яка визначає і координує надходження необхідної допомоги, виявилася особливо вдалим рішенням у полі-тиці щодо України.

Євросоюз повинен відмовитися від класичних детально прописаних — і дуже неефективних — програм технічної допомоги на користь адаптованих, гнучких довгострокових проектів із тривалістю щонайменше п’ять років. Також ЄС має розглянути можливість використання деяких інструментів, завдяки яким вдалося досягти успіху в Румунії (і вчитися на помилках Болгарії) для підтримки верховенства права і судової реформи.

Підтримка українського бізнесу (особливо малого і середнього) потрібна, щоб він витримав конкурентний тиск після закінчення перехідного періоду Поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС.

Брак такої підтримки є найслабшою частиною стратегії ЄС щодо України (особливо на регіональному рівні) та дуже відрізняється від того обсягу підтримки, яка надається країнам-кандидатам на вступ до ЄС.

Прискорення реформ

Необхідно провести земельну реформу зі створенням ринку земель сільськогосподарського призначення. Це має зробити величезний, але непродуктивний сільськогосподарський сектор України генератором довготривалого економічного зростання.

Понад 3000 держпідприємств потребують реформування. Необхідне вдосконалення корпоративного управління стратегічними об’єктами, що залишатимуться у державній власності. Інші підприємства та активи мають бути продані, якщо на них є попит, а в іншому разі — закриті. Реформа також повинна включати продаж більш ніж 10 мільйонів гектарів земель сільськогосподарського призначення, які зараз перебувають у державній власності.

Реформам виборчої системи та держуправління потрібно приділяти стільки ж уваги, скільки й антикорупційним заходам. У такому разі можна значно швидше позбутися старої системи і відкрити дорогу справжнім молодим реформаторам, котрі творитимуть законодавство і визначатимуть політику.

Вирішальне значення має побудова суспільної довіри. Відповідальність за це лежить насамперед на українській політичній еліті, яка повинна переконати населення і західних друзів та партнерів України в тому, що вона має волю для реформування корумпованої системи. Громадянське суспільство могло

б допомогти на цьому шляху, об’єднавши зусилля з реформаторами в законодавчій та виконавчій владі. Воно також має працювати «знизу вгору», щоб громадяни могли долучатися до управління країною і здійснювати громадський контроль.

Активні громадяни могли б стати основою для численнішого політичного класу реформаторів у майбутньому.

Якщо українські політики, судді та державні службовці не визнають необхідності кардинально змінити систему, то старих звичок не викоренити, а західні партнери значно послаблять підтримку. У підсумку Росія знову зможе підірвати територіальну цілісність України.

Західні країни повинні й далі тиснути на українську владу з метою проведення судової реформи і розслідування випадків зловживання владою. Це має тривати доти, доки не буде забезпечене повне несприйняття корупції на всіх рівнях.

Щоб підтримати динаміку антикорупційних заходів, уряд повинен пришвидшити процес приватизації державних під-приємств. Подальша дерегуляція також залишається пріоритетною, щоби убезпечитися від можливих спроб політиків у майбутньому «викачувати» кошти з бізнесу.

Реформатори, які займаються антикорупційними питаннями, повинні інформувати сус-пільство про свої досягнення, ламаючи в такий спосіб уявлення про те, що з 2014 року «нічого не змінилося». За цей час було досягнуто чимало, проте широкій громадськості в Україні про це здебільшого нічого не відомо.

Прогрес в Україні помітний на багатьох фронтах, однак насправді ситуація доволі загрозлива. Незавершені реформи можуть підірвати довіру до «нових сил» і призвести до розчарування серед мільйонів українців. Це стане «зеленим світлом» для реваншистів і популістів, які прагнуть зірвати процеси перетворення в Україні.

Через численні проблеми Європи у політиків нині менше можливостей вкладати час і зусилля в Україну, але Захід не може дозволити собі ще однієї поразки.

Нема жодних ознак, що свідчили б про зміну курсу Володимира Путіна щодо України, тому і Захід також повинен бути непохитним. Україна перебуває на межі — і кожна зі сторін має шанси на перемогу.

Барбара Маронкова, директорка Центру інформації та документації НАТО в Україні, хоч і не брала участі у підготовці звіту, але цілком погоджується з тим, що міститься у цьому документі. Звіт справді охоплює широкий спектр різних проблем, важливих для України, передусім проведення реформ. На відміну від Джеймса Шерра, вона не вважає себе експертом по Україні. В нашій країні пані Маронкова — трохи більше року. До того понад 12 років працювала в структурах НАТО в Брюсселі, а також в країнах західної частини Балкан і вважається експертом з розширення НАТО.

Щодо ситуації в Україні та оприлюдненого звіту Барбара Маронкова висловилася так:

— Ми багато чуємо про реформи в Україні, в яких зацікавлені Європейський Союз, НАТО, МВФ, ЄБРР, інші міжнародні інституції. Реформи проводяться не для того, що є зовнішній тиск чи заохочення України до приєднання до ЄС та НАТО з боку західних країн, і не для того, щоб був написаний звіт. Реформи проводяться для того, щоб громадяни вашої країни почали жити краще.

Ми бачили боротьбу за реформи в моїй Словаччині, у Чорногорії, в Хорватії та інших країнах, які останніми роками приєдналися до Альянсу. На прикладі моєї країни відчутно, що у довгостроковій перспективі реформи принесли велику користь, хоча у перші роки зміни відбувалися болісно, було зростання цін, інші неприємні моменти.

Кілька тижнів тому ви, напевно, спостерігали за подіями у Словаччині. Боротьба за демо-кратію, боротьба проти корупції триває і досі, не зважаючи на те, що ми приєдналися до НАТО та ЄС. Але я пишаюся, що і громадянське суспільство, і медіа, і всі інституції, які нам вдалося перебудувати та реформувати, пройшли через цю кризу досить ус-пішно, вони продемонстрували свою силу і життєздатність, і це є результатом тих реформ, які ми розпочали 18 років тому. Як бачите, часу на це пішло багато.

Про відносини НАТО-Україна та про реформи. Якщо відверто, коли я приїхала сюди працювати, мене здивувало, що в Україні НАТО розглядається через занадто вузьку призму, власне кажучи, не більше, ніж стандарти НАТО чи приведення ваших Збройних Сил у відповідність до стандартів НАТО. Це важливо, це правда, але ж це насправді не єдина реформа, котрої від вас очікує НАТО.

Друге, що дивує багатьох тут, це коли представники НАТО радять Україні працювати над ширшими реформами, спільно з демократичними інституціями, з побудовою демократичного контролю за Збройними Силами, запобіганню корупції. Рік тому, у липні, коли мій начальник, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, був у Києві, він мав розмови з парламентарями у Верховній Раді. Увечері ми дивилися новини, щоб зрозуміти, як це було представлено у ЗМІ. Ми побачили, що є дуже багато дебатів з боку експертів та політиків. Задавалося питання: чому Генеральний секретар НАТО говорить про боротьбу з корупцією, чому він втручається «не в свої справи», яке йому взагалі до цього діло? А нам було дивно, адже насправді це ключова частина великого процесу. Це важлива умова включення України до євроатлантичної спільноти.

Коли Чорногорія готувалася до членства в НАТО, було кілька проблем. Дві з них не мали нічого спільного з обороною. Це — громадська підтримка (тоді суспільство ще не було єдиним), а друге — необхідність боротьби з організованою злочинністю та становлення верховенства права. Це були ті важливі речі, над якими ми працювали з нашими чорногорськими партнерами до самого вступу.

Для вас це є ілюстрацією до того, що коли ми говоримо про євроатлантичні перспективи, то це значно більше, ніж просто армія. Тому опублікований звіт для нас, для країн-учасниць НАТО, дуже важливий.

Володимир ГЕНИК.

Замість післяслова. Переклад звіту на українську мову здійснений за підтримки проекту «Громадська синергія», що фінансується Європейським Союзом та Міжнародним фондом «Відродження», з метою сприяння публічному обговоренню реформ у регіонах України.

В.Г.