Залізна відданість вкраїнському народу

Тяганина з моїми віршами тягнеться з грудня минулого року. Кілька разів ви підбадьорювали своїми облудними обі-цянками, а справа не рухається. Скільки ж це може бути? Сказали б уже так: «Іди ти під усі три вітри!», та й крапка на цьому. І було б куди людяніше, аніж солоденьким «зачекайте, надійтеся» висмокчувати снагу. По краплинці і систематично.

Після такої відповіді я полегшив би вашу «чорноробську» редакційну працю — перестав би завантажувати ваші вільні хвилини своїми осоружними (для вас) листами. Я знайшов би їм місце в серці вдячного читача, котрий люб’язніше сприйме прочитаного автором вірша, аніж того, котрий красуватиметься (на думку наївних) серед нудотних дописів. Ось так, любі друзі. Коли моє не в лад, то я з своїм назад. А кланятися, ставити душу на коліна я не буду. В дитинстві я ставав навкольки перед іконою (потім відпало), нині схиляюся перед чаклунством Брюсова (ось уже на протязі п’яти років), а тільки ні перед ким не плазував, навіть в скрутні хвилини життя. Можете бути певними, що й на цей раз у мене вистачить мужності не зігнути в покорі перед газетярщиною свою горду голову.

І все ж таки я цікавлюся, чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше. Мої знайомі початківці самі зізнавались, що їхні вірші далеко гірші і в мовному, і в художньому, і особливо в тематичному (помітна одноманітність) відношеннях. І, тим не менше, це не завадило їм виступати навіть на сторінках «Літературної України». А я вперто домагаюся визнання і ніяк не можу його здобути. Хоч голову розвали. Собі, звичайно, а то ви ще обвинуватите ме-не в хуліганстві. Чому це так? Ну, хай я маю «минуле», хай був «неблагонадійним». Так що ж, повіситись мені, чи що?

Адже ж я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів та од? Так ні ж. Я надто розумний та й чесний, щоби тільки славословити, як в «добрі старі часи». Отож, порадьте мені, як зараз майструються вірші, то, дивися, ще й я колись зфальшивлю. Хіба ми не тим ликом шиті?

Визнаю, що лист гнівний, але й уточняю, що правдиво, вірніше, виправдано гнівний. Я маю рацію, а тому востаннє шлю вам вірша. Ваша відповідь (остаточна) буде для мене бажаним вироком: писати Вам чи ні.

Коли щось надрукуєте, матиму з вами стосунки, в противному разі гордо і навіки відвернуся.

Останні слова я пишу не для того, щоб вас налякати, чи що. Зовсім ні. Я хочу зайвий раз підкреслити свій незалежний негнучкошиєнківський характер.

Додаю вірш «Горіння».

Чекаю на будь-яку остаточну відповідь. Григоренко Олександр».

Так і не дочекався. Через два місяці, не доживши до двадцяти п’яти років, не долюбивши, не дописавши, втонув у Дніпрі. Хоча поголос довго блукав селом: «Мабуть, втопили хлопця»…

І лише п’ять років по тому, завдячуючи клопотанням його батьків, особливо матусі та друзів, у журналі «Вітрила-67» було опубліковано вірш «Глибінь душі», але в «розполовиненому» варіанті; вірш «Другові» присвячено П. Фальченкові, співтабірнику поета. Про це написав Ростислав Доценко у розлогій статті про Олександра Григоренка «Особливо небезпечний» (тим-то — приречений на безвість) у дванадцятому числі журналу «Україна» за 1993 рік. Там же опубліковані й вірші поета: «Чарівникові», «Омарена мить», «Другові» (уривок) П. Ф-ві, «Глибінь душі».

А ще Р. Доценко написав і таке: «Проте була з друком Олександрових віршів ще й така підсвідома осторога (у мене особисто), що надто вже в них чути руку майстра, поета з божої ласки. Це, природно, вражало — де він такий узявся? І чи це не переклад, не вміла імітація котрогось із старших з поетичної робітні? Аж тепер, по трьох десятиріччях, бачу, що перебирав міри з цими сумнівами, що гріх крити від людей ці витвори істинно поетичної душі, оригінальної і неповторної, як усе справжнє й понад суєтне».

У березневому випуску 1998 року журналу «Бористен» під рубрикою «Воля осявала шлях йому» Микола Чабан у статті «Ми не лукавили з тобою» опублікував біографію Олександра Григоренка. Там же знайшлося місце трьом віршам поета.

2012-го в Києві, у видавництві «Смолоскип», вийшла унікальна книга на 900 сторінок за редакцією Осипа Зінкевича «Рух опору в Україні 1960—1990. Енциклопедичний словник». Серед майже тисячі репресованих борців за волю України на стор. 187 розміщені фото й коротка біографія нашого Сашка Григоренка.

Поштовхом, не до мрії, а до бажання видати твори Олександра, що в подальшому переросло в упевненість, а згодом і в дію, стало видання невеличкого альманаху.

У 2011 році завдяки копіткій і наполегливій праці бібліографа О.М. Кириченко і провідного бібліотекаря Верхньодніпровської центральної бібліотеки Н.В. Сідак та інших небайдужих людей був підготовлений та виданий накладом 12 примірників альманах «Свята ноша душі», де знайшли своє гідне місце біографії і твори репресованих письменників Верхньодніпровського району. Серед них й Олександр Григоренко.

До того часу автор цих рядків не тільки не читав поезій Олександра, а й навіть не мав уяви, що вони існують. Коли ж прочитав, то був уражений талановитістю, щирістю і всепроникаючою глибінню його творчості. А ще — трагічною долею земляка.

«Як же так? — подумав я. — Хіба ж можна, щоб такі талановиті поезії та й залишилися невідомі людям? І особливо оце, що вже стало крилатим висловом: «ти мене полюбиш не за пісню, / ти мене полюбиш не за вроду, / ти мене полюбиш за залізну / відданість вкраїнському народу». Або ось це: «рідна мамо, плач душі моєї, / ти одна лиш в змозі зрозуміть, / як щодня бажаю я зорею / в рідний край з неволі полетіть». Й оце теж: «щоби по смерті морем повним в чиїсь улитись почуття».

І почалися пошуки. Почалися майже з невідомості. Першим вдалося відшукати Олексу Різникова.

Виявилося, що він у своїх книгах не раз друкував вірші Сашка. А в 2014 році, саме в лютому місяці, до дня народження свого друга, викінчив повість «Маюнелла», присвячену О. Григоренку. І навіть отримав за неї премію Тодося Осьмачки на Черкащині. Ще й каже, що розділяє цю премію з Сашком!

У знаного письменника з Одеси зберігалися готові до видання майже всі поезії Олександра, що складали понад сотню сторінок. Коли він узнав мету моєї цікавості, то відразу ж переслав їх мені. Тільки запитав: «А хто ж виділить кошти на видання?».

Дякуючи Богу, голова Верхньодніпровської районної ради А.В. Кравченко і голова Верхньодніпровської райдержадміністрації О.Б. Ковальчук — справжні патріоти України, до того ж мудрі люди. Та й депутати райради без заперечень проголосували за виділення необхідного фінансування на видання збірки поезій Олександра Григоренка «Залізна відданість вкраїнському народу».

Коли ж пішов поголос, що готуються до видання поезії Олександра, і це стало відомо Григорієві Гарченку, поету з Дніпра, той: «Понад двадцять років тому я редагував спогади батька поета. Їх упорядковував мій знайомий журналіст і краєзнавець Микола Чабан. Спробую знайти його. Можливо, спогади зберігаються у нього».

Нарешті вони знайшлися в Літературному музеї Дніпра. А тут Олекса Різників: «В Олени Задворної, нареченої Сашка, зберігається багато цікаво із сімейного архіву Григоренків.

Пані Олена відгукнулася і вислала таку кількість матеріалів, що вистачило б не на одну книгу. Це і листи Олександра з віршами, і щоденник його батька, а ще й багато різних документів. Згадала вона також, що десь повинні бути й оповідання. Пошуки знову привели до Літературного музею Дніпра. Добрі люди й Господь-Бог зберегли безцінні свідоцтва життя й творчості талановитого письменника.

Матеріалів уже назбиралося на книгу обсягом понад триста сторінок. Та знову районна влада разом із депутатами пішли назустріч і виділили додатково ще десять тисяч.

Тож у січні 2018-го книга «Залізна відданість вкраїнському народу» накладом чотириста примірників розпочала своє власне життя. А щоб життя книги не було таким забутим, як у її автора, знову ж таки за підтримки районної влади було організовано й проведено заходи з ушанування пам’яті Олександра Григоренка.

І вже коли, хоча й через багато десятків років, твори письменника побачили світ у гарно оформленій книзі й збулася його мрія, а ще й давня мрія його друзів та пошановувачів таланту поета, і найперше — Олекси Різ-никова, Олени Задворної-Галай, Миколи Кучера, Василя Овсієнка, Миколи Чабана, Ростислава Доценка, Галини Гордасевич, Анатолія Ворфлика, Наталки Сі-дак, Олени Кириченко, і повним ходом йшла підготовка до проведення урочистих заходів, у додатку до постанови Верховної Ради України від 8 лютого 2018 року за №2287-VІІІ «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році» серед визначних особистостей України ми побачили й ім’я нашого славетного земляка:

«22 лютого — 80 років з дня народження Олександра Григоренка (1938—1962), поета, шістдесятника, політв’язня радянського режиму»

Отже, ювілей Сашка вшановано на державному рівні.

Євген БЕЗУС,
член НСПУ,
депутат Верхньодніпровської районної ради
Дніпропетровської області.

Олександр ГРИГОРЕНКО

Олексі Різникову

В краю чужім звела нас доля,
Мабуть, для того, щоби ми
Сказали людям правди голі
Й самі зосталися людьми.
І ми йдемо шляхом чесноти,
Йдемо без гімнів і без од,
Щоб нам не міг очей колоти
За лицемірство наш народ.
У світ письменства,
світ строкатий
Ми переступимо поріг
І мусим те удвох сказати,
Чого до нас ніхто не зміг.
Щоб наше серце променисте
До читача могло дійти,
То мушу я творити змісти,
Творити форми мусиш ти.
Слова незвичні, дивні теми,
Не чута досі гострота —
Хай все це з вірша, із поеми
У душі людські заліта.
І як би деякі не злились,
Нам будуть слати і хвали,
Бо, друже, так уже судилось,
Щоб ми поетами були.
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі,
Крім всього, чесними людьми.

21. VII. 61 р.