Мрія і заповіді Миколи Сльозки

Бог дарував йому й численні таланти. По-перше, спостережливість та глибину і яскравість вражень. От як, уже в зрілому віці, він описує «невелику подію» у першому класі: «На парті лежить розгорнута книжка. На одній сторінці із замореними обличчями жінки жнуть серпами жито. Над ними на коні наглядач з нагаєм у піднятій руці. Підпис: «Так було колись». На другій сторінці — теж жнива. Коні тягнуть жатку. Жінки з граблями, усі скалять зуби, всім весело; мабуть, і коні стримують сміх. Підпис: «Так живуть тепер». Вчителька викликає Гришу Блоху (це ж треба: запам’ятав ім’я однокласника): «Розкажи по картинках, як жили колись і як тепер». Гриша піднявся за партою, худий, довгий, як каланча: «Колись жили бідно, а тепер живуть бага...» й осікся. На півслові згадав, що багатих на Соловки відправляють. Дивиться на вчительку, як дресирована овчарка, і вже тихіше: «…і зараз живуть бідно». А це ж не дай Бог сказать, що в тебе їсти нічого: чого доброго, ГПУ у батька буде уточнять, чим це синок не задоволений. Мабуть, така думка блискавкою Гришу ошарашила. І воно, бідне, скривилося, якось голова схилилась набік, і вже пошепки закінчив враження від вернісажу: «І не бідно... і не багато... а так, середньо». Вчителька відповіддю, мабуть, була задоволена, бо і сама голодна».

Біля старших дітей Микола навчився читати задовго до школи. «Актором» він був уже в першому класі: «Коли вчителька приносила нам читать казочки, то діти кричали: «Хай Слізка нам читає!». Вчителька садовила мене на свій стілець, і я читав в образах. В класі була тиша, навіть розгільдяї слухали, розкривши рота».

Під час війни Микола рисував олівцем або тушшю портрети сусідів (з фотокарток). В автора цих рядків є один з таких портретів, подарований другом Сльозки, а також кілька акварелей — дарунків самого Миколи Йосиповича.

Був завжди веселим і дотепним: де він — там сміх. Й от беруть його в армію. З Луцька до Владивостока, в «телячих» вагонах, їхали 30 днів. Увесь час він веселив сусідів по «мандрівці». В дорозі від сигнальника-трубача навчився грати на трубі, що дало йому змогу «служити» на Чукотці у дивізійному духовому оркестрі. З успіхом грав там у дивізійному ж театрі. Майор, що «курирував» театр, сказав: «Слёзка, у вас не будет жизни без театра».

Найбільший скарб для самого Миколи — його велика мрія: «За нашим селом була висока могила, а на ній — топографічна вишка. Ми з моїм другом Володею Діденком любили лазити на цю вишку. Село, річка, ліс — все було, як на долоні. Яка то була краса! Й от якось ми заговорили про театр і поклялися стати артистами. А потім сиді-ли і співали «Журбу» Глібова: «А молодість не вернеться, не вернеться вона…» Мені було 12, а Володі — 11 років».

У театрі Сльозка не «грав», а творив життя. Характерний епізод із навчання у Київському театральному інституті (тепер це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). На випускному курсі був іспит з балету. «Танцювали мазурку: заграв оркестр, хлопці розібрали призначених дам та енергійно і «без помилок» відтанцювали... Задоволено відхекуються, обтирають піт... Раптом викладачка приголомшує всіх: «Всем — двойки! А Слёзка — орёл!»… А що ж зробив Сльоза? Він із захопленням протанцював, потім, коли зупинився оркестр, вклонився дамі, подякував їй і чемно підвів до місця, звідки взяв.

У 1958 році він, єдиний на курсі, отримав диплом з відзнакою. В цей час до Києва приїхав з Одеси режисер Наум Юрійович Орлов і забрав Миколу, за призначенням, в Одеський український театр. Відтоді, з невеликими перервами, доля Миколи Сльозки була пов’язана з нашим театром, нині — Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василя Василька.

Бог дарував Миколі Йосиповичу волю для досягненні його мрії. В кожній ролі він шукав «своє». Його Шельменко не був «хвацьким солдатом», як в інших виконавців: це була суто цивільна людина в солдатській шинелі, що відкривало широкі додаткові можливості для комічної ролі. Його Абрам Шварц у «Матроській тиші» не був жертвою «невдячного сина», а самовіддано допомагав синові добиватися «місця під сонцем». Роль набула глибокого філософського звучання. Придумана ним кінцівка до «Спадкоємців Рабурдена» примушувала глядачів падати зо сміху. Він сміливо захищав перед режисерами і художньою радою своє бачення і самого дійства, і ролей.

Микола Йосипович любив працювати з молоддю. Автор цих рядків був свідком, як після спектаклю молодий актор щиро дякував наставникові за допомогу на сцені, мовляв, він, початківець, «виїхав на колесах» Миколи Сльозки. Знаю, що одному з молодих акторів його порада перевернула життя…

Багатий життєвий досвід і великий акторський талант забезпечили широкий діапазон ролей майстра: від гостро комічного Шельменка до героїчно-трагічного Наріжного у фільмі-спектаклі за п’єсою «Тил» Миколи Зарудного. Саме за цю роль Микола Сльозка став лауреатом медалі Олексія Попова.

Мені, авторові цих рядків, пощастило багато спілкуватися з Миколою Йосиповичем в останні роки його життя. Результати цих розмов з видатним актором і талановитим педагогом можна сформулювати як «Десять заповідей Миколи Сльозки». Його творчий доробок чекає на своїх дослідників.

Олександр ПТАЩЕНКО,
професор кафедри експериментальної фізики ОНУ ім. І.І. Мечникова.