Мости єдності

Бо «дві мови — два крила» — це, на перший погляд, цілком прийнятна формула для Південного Сходу. Адже коли йдеться про два крила, то, як мінімум, одне з них — українське. Тим паче, що якби ми не відстояли Схід і Південь у війні з Росією, то путінська команда начхала б на друге «крило» — їм вистачило б й одного. Але ж ми не московити — толерантність у нас у генах. Шануємо мови народів, поряд з якими живемо. А також цінуємо внесок росіян, які воювали за Україну. І тому маємо право на гнучку мовну політику залежно від регіону.

На перший погляд, 50% українського — це не так уже й погано. Звісно, в Ізмаїлі, Одесі, Болграді не буде так, як у Львові. Й українці ніколи не повторять підходи часів румунської окупації, про яку досі пам’ятають літні люди Придунав’я. І радянський період, коли представники багатьох національностей Буджаку не мали можливості вивчати рідну мову, не повториться. Але важливо, щоб і український мовний сегмент у містах та селах Бессарабії був помітним, а головне — не загроженим. Чи так воно зараз?

Давні одеські «цивілізаційні лекала»

У місцевій газеті «Собеседник Измаила» вийшла стаття Інни Дерменжі про мій візит: «Ізмаїл навіть менш український, ніж Донбас і Крим…», у якій журналістка розповідає про мої враження від перебування на Придунав’ї. На перший погляд, назва надто категорична. Але ж і справді вразила відсутність української мови на вулицях та невелика кількість україномовних вивісок у місті. Добре, якщо їх набереться 5% (а колись же навіть у Ялті я фіксував 25%). Тож не дивно, що напрошуються категоричні висновки.

Втім, навіть ті вивіски, які є, не завжди радують око. Наприклад: «Реэстрове казацтво». Зрозуміло, які там козаки. І в Білгороді-Дністровському побачив подібне: «Экологично, безпечно та чисто». А ще багато колоритних неукраїнських назв: «Византия», «Венеция», «Французские блинчики», «Армянский лаваш», «Немецкие окна», «Двери Белоруссии» тощо. Важко у таких умовах плекати українство.

Водночас зазначу, що в самій Одесі ситуація з вивісками краща. Їх там щось близько половини, і вони свідчать про намагання влади гармонійно поєднати дві мови. Скажімо, великими літерами пишеться «Перукарня», а меншими — російською: «Парикмахерские услуги» й деталізується, які саме. Або потрійне: «Меблі/Мир мебели/Меблі», «Взуття/Мужская обувь/Женская обувь». Чи таке поєднання: «Мийка «Сияние», «Продукты «Мрія». Десь переважає українська, а десь — російська. Як-от кіоск називається «Кофе», але поряд встановлена дошка, на якій крейдою меню виписане українською. Тобто є намагання дотримуватися бодай якогось мовного паритету. В інших містах — Донецьку, Луганську, Запоріжжі — такого не помічав. Там або українська, або російська.

З цього приводу один інтелігентний одесит пояснив: місто спирається на свої давні «цивілізаційні лекала». Бо коли Одеса почала активно будуватися, поряд селилися українці, росіяни, євреї, греки, молдавани, болгари… Кажуть, що навіть албанців в Одесі є зо три тисячі. Причому всі свої, буджацькі. Такого етнічного розмаїття нема ніде в Україні, тож мовної толерантності в Одесі більше, ніж було в Севастополі на момент появи там «зелених чоловічків». Адже база двох флотів була нашпигована відставними російськими офіцерами. Шансів побудувати «русский мир» в Одесі менше, хоч такі спроби є.

Дружба брехні не передбачає

Так би й жити «Придунайській Швейцарії» чи «Перлині біля моря» в мирі і злагоді, подаючи приклад іншим регіонам, але деякі речі насторожують. Насамперед це засилля проро-сійських ЗМІ. Багато місцевих дивляться російське телебачення. На пер-ший погляд, нічого страшного, але коли шовіністи спалили машину патріотів із села Розквіт Березівського району, а винних так і не знайшли, то стає зрозумілим: будь-яке затишшя тут до пори до часу. А ще в Одесі перестала діяти «Просвіта». Тобто, створено не найкращі умови для функціонування другого мовного «крила».

І хоча на Одещині довелося спілкуватися з чудовими людьми різних національностей (болгарами, албанцями, росіянами...), які прихильно ставляться до української мови, все ж не полишало відчуття, що тут і мир хиткий, й українська мова загрожена. В тій же газеті «Собеседник Измаила» можна наткнутися на таку ось статтю: «Создана Ассоциация педработников румынской национальности Одесской области». В ній я звернув увагу на фразу: «…учасники форума посвятили время рассмотрению вопроса самоорганизации румыноязычных учителей в контексте угрозы полной денационализации (русификации, украинизации) школьного образования на румынском языке в исторической Бессарабии».

Це, м’яко кажучи, «перебільшення» свідчить про націонал-егоїзм, який так чи інакше імпортується з Бухареста. Може, тут і нема злої волі (і свідомого руху в фарватері Москви), але, щонайменше, є незнання ситуації й повна байдужість до українських проблем. Не були б настільки байдужими, то знали б істинну картину.

Як можна говорити про «повну українізацію» в регіоні, де почути живу українську мову надзвичайно складно? Румунська до 1940 року чулася набагато частіше. Навіть там, де румуни були в меншості. Вживати ж слово «украинизация» через кому (поряд з терміном «русификация») — це вже зовсім образливо для українців. Болгарська, румунська, гагаузька, албанська мови тільки тому й вивчаються в школах, що Україна спромоглася на відновлення незалежності. Не було б «критичної» маси української мови, то не було б і самої незалежності. Тривала б русифікація, найімовірніше, «деенерівського» розливу, бо навіть радянська модель «інтернаціоналізму» була б гальмом для здійснення планів нинішньої кремлівської верхівки.

Тож вивчення української й відновлення її у правах (а це не лише вивіски, але й повноголосе звучання в побуті) — чи не найкраща запорука миру і стабільності в регіоні. А для цього треба рішучіше боротися з проявами сепаратизму, шовінізму, українофобії й не скупитися на нормальне фінансування проукраїнських ЗМІ. А ще — на подорожі дітей різних національностей (та й самих українців) по Україні. Будь-які інші хитромудрі способи «гармонізації» міжнаціональних стосунків у зросійщених регіонах обійдуться державі на порядок дорожче.

(Далі буде)

Сергій ЛАЩЕНКО.
Львів—Одеса—Буджак—Львів.