«В час безбожний душі моєї враг не взяв!»

Може, з тих вогників у степу і бере початок сяйво, що супроводжувало Володимира Крижанівського, нашого «чорноморця», про якого й піде тут мова, все життя. Сяйво, що розганяло морок імперії.

Був колись такий хутір — Крижанівський

Щоб здобути атестат про середню освіту, Володимирові довелося ходити до чотирьох (!) шкіл у двох районах. У деяких з них у повоєнний час взагалі працювали один чи кілька класів. Та бажання вчитися було непереборним. А далі, після Цебриків-ської школи, шлях проліг до Київ-ського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, до якого хлопець вступив з першої спроби.

Мати, Дарія Степанівна, заслужено пишалася сином. Безумовно, пораділи б за нього і батько, і вітчим, до речі, рідні брати (і таке буває), але не дочекалися цієї події. Перший, Яків Дмитрович, загинув перед Другою світовою на військових маневрах, а життя другого, Павла Дмитровича, обірвала ворожа куля за два тижні до капітуляції Німеччини. Як святу реліквію Володимир Якович зберігає лист командира частини, в якій воював другий батько. У ньому йдеться про те, що Павло Крижанівський поліг у боях з ворогом, виявивши героїзм та хоробрість, і похований з військовими почестями в селищі на околиці Відня.

Дід, Дмитро Крижанівський, правильно виховував своїх синів. До слова, ще один унікальний факт: у діда було 22 дітей. Велика й працьовита сім’я жила недалечко від Новоселівки, на хуторі, який так і називався — хутір Крижанівського.

Гай-гай, уже давно нема ні того хутора, ні Новоселівки… І процес вимирання сіл набирає обертів. Щороку з карти України зникає близько 30 (!) населених пунктів. У Володимира Яковича є свій рецепт, як зупинити цей лиховісний процес, але про те мова наприкінці статті.

«Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети»

Коли ми говоримо про «шістдесятників», котрі у 1960—1970 роках явили собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму, то маємо на увазі десятки письменників, літературних критиків, художників, режисерів театру й кіно… Але їхній вплив на маси був таким великим, що мільйони людей потяглися до них, як паростки після тривалої зими до сонця. Слушно зауважив видатний український поет Євген Маланюк: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети». Багато наших співвітчизників почали активно цікавитися історією, культурою, традиціями свого народу, шукати реальні підходи до розв’язання життєвих проблем, болючих питань, на які було накладено табу. У цій атмосфері формувався і світогляд Володимира Крижанівського, який навчався на факультеті журналістики КДУ, до речі, разом з одним із перших яскравих речників нового патріотичного руху Василем Симоненком.

На переддипломну практику поїхав до Дрогобича, який тоді мав статус обласного центру, де працював у міс-цевій газеті. Тямущий практикант легко схоплював суть редакційних завдань, добре міркував, швидко писав, тому після закінчення університету й отримав звідти запрошення на роботу.

Західна Україна приязно прийняла вихідця з південного краю. А час був непростий. Ішов 1957 рік, коли ще продовжували чинити опір системі окремі боївки УПА. У тамтешньому житті молодого журналіста був такий епізод. Поїхав він у відрядження до віддаленого села, і в якійсь гостинній хаті довелося йому заночувати. Й от серед ночі до господарів завітали лісові хлопці, щоб познайомитися з прибульцем. Побесідувавши, визнали: «Свій, і розмовляє українською»…

Але грянула адміністративно-територіальна реформа, Дро-гобицьку область ліквідували, об’єднавши з Львівською, і Володимир перебрався до Одеси, в тодішню «Чорноморську комуну». Тут був і літпрацівником, і завідував різними відділами, а потім став відповідальним секретарем газети.

В Одесі познайомився й підтримував дружні зв’язки з борцями за українську справу Ніною Строкатою, Олексою Різниченком, Олексою Притикою та іншими патріотами, які згодом були ув’язнені комуністичним режимом.

Досі Володимир Якович не може згадувати минуле без хвилювання:

— Тільки-но одеські «гебісти» зафукали на самодіяльний хор україн-ської пісні при Інституті зв’язку й почали показувати пальцем на окремих його учасників-колядників, то впав той перст і на третьокурсницю філфаку Люду Авдієвську, мою землячку із Цебрикового, рідну сестру художнього керівника хору імені Г. Верьовки Анатолія Авдієвського, і її доля вже була перекреслена чорною фарбою. Знайшлися приводи, лягли у матрикул несподівані для від-мінниці «двійки», і вже ніхто й ніщо, навіть стривожений поганою віст-кою Анатолій, не змогли захистити юну надію батьків й України. Її виключили з університету, заборонили навчатися в Одесі (зрозуміло, неофіційно), від-так мусила поїхати по науку до Молдови, до Рибницького інституту іноземних мов…

Певна річ, Володимир вимогливо ставився до матеріалів, яким давав «добро у світ». Згадує. Якось зайшов до нього професор ОДУ І.М. Дузь, поклав на стіл машинопис і запропонував взяти до друку зо дві-три глави з підготовленої ним книжки під умовною назвою «Газета «Правда» — дороговказ для літераторів України».

— Хто ж, — відповів йому Крижа-нівський, — не знає, якими брудними статтями «Правда» хрестила українських прозаїків, поетів, скажімо, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Андрія Малишка, не кажучи вже про літераторів української діаспори?! Усіх обливала ця «Правда» брудною неправдою — «буржуазні націоналісти», «безбатченки»… Пішов професор ні з чим. Подумалося, що на цьому все й закінчилося. Та я помилився. Коли одеський комі-тет держбезпеки трохи пізніше «за-просив» мене на одну-другу розмову й на «очну ставку» з арештованим і підозрюваним в антирадянській діяльності Олексою Притикою, то, ніби й між іншим, почувся докір і за той мій «прийом» професора.

Володимир Якович відстоював правду в будь-якій ситуації і на будь-якому рівні. Було, якось його відрядили на тиждень до Болгарії в порядку обміну між працівниками редакцій двох газет міст-побратимів — Одеси та Варни (існувала така практика).

— Сім днів, — розповідає, — наприкінці 1969 року я знайомився з дружньою нам Болгарією, яка тоді, подейкували, нібито хотіла стати (чи її хотіли зробити) ще однією, сімнадцятою, «сестрою» — увійти в Радянський Союз. І в цьому зв’язку запраглося мені дещо відвертіше розповісти болгарським друзям про наш «рай», про нищення московськими керманичами й економічної незалежності України, і національної самобутності нашого народу, і самого українського народу. Зіслався і на тодішні гарячі події в Польщі, де лідер правлячої партії Владислав Гомулка ледве не кулеметами гасив демонстрації поляків, які вийшли на вулиці, вимагаючи справжньої свободи, рівності та братерства у своїй державі, позбавлення від московського ярма...

Можна багато ще розповідати на цю тему, але, певно, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння влади і змусила її «рішучіше» поставитися до відповідального секретаря «Чорноморської комуни» Володимира Крижанівського, була публікація в газеті добірки віршів Олекси Різниченка.

Поет перебував під пильним оком «органів». Ще 7—8 листопада 1958 ро-ку він разом з Володимиром Барсу-ківським написав і поширив у Кіровограді (тепер — Кропивницькому) та Одесі антипартійну листівку, в якій, зокрема, був заклик до повалення фашистської диктатури партії і ставилася вимога справжньої свободи для народу. За це його, тоді військового моряка, і товариша-«поплічника» 1 жовтня 1959-го заарештували і відміряли по півтора року суворих мордовських таборів. Відбувши тер-мін покарання, Олекса повернувся додому, серйозно зайнявся поезією, подав першу збірочку у видавництво «Маяк». Попри схвальну рецензію, книжка, втім, не виходила.

Й ось у цих умовах зусиллями відповідального секретаря у «Чорноморці» публікуються чотири вірші Олекси Різниченка. Нічого антирадянського в них не було, але ж над самим ім’ям поета висіло табу.

Проліски розквітли… у січні

Переді мною той номер газети за 18 січня 1970 року. Читаю: «Знайомтесь: Олекса Різників». Перший вірш присвячений переможній для Одеси даті — 10 квітня 1944-го. Другий — поетичний етюд «Дозріла гроза». Третій має назву «Обережному» й містить морально-етичні напучення, а четвертий — «Дядькова хата».

Перекриває дядько хату,
перекриває,
гнилу солому, прогнилі лати
дере-здирає…

Жодного натяку на облаштування нової хати в масштабах країни, про що, до речі, згодом скаже «архітектор» «перебудови» Михайло Горбачов. Але «архітектору» партійці потім аплодуватимуть, а Олексу Різникова 11 жовтня 1971-го заарештували вдруге, засудивши на п’ять з половиною років таборів суворого режиму в Пермській області. Його звинуватили у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Та поет був іншої думки, яку висловив у таких рядках:

Ти винен тим уже, що Українець,
І ця вина з народження твоя.

Постраждав саме за це і Володимир Крижанівський.

Як Крижанівському шили «діло»

Колишній працівник нашої газети Святослав Караванський (світла йому пам’ять), який був звинувачений в антирадянській пропаганді і пройшов табори ГУЛАГу, у вірші «До совісті віку» писав:

Найдорожче для тебе — правда,
Ти на чорне не кажеш — біле,
Хоч за це кабінетні мавпи
Не одне тобі шиють «діло».

— А як шили «діло» Крижанівському? — запитую Володимира Яковича.

— Певно, мої культурні, моральні та національні засади, на яких я був вихований і яких дотримувався у журналістській практиці, йшли врозріз із переконаннями деяких моїх колег, котрі, працюючи в партійній газеті, волею обставин стали апологетами партійної політики русифікації України. Можливо, хтось із них у глибині душі й усвідомлював це, але інерція страху, спричиненого постійними утисками і розправами радянського режиму над патріотично настроєними людьми, паралізувала їхню волю. Епіцентром розправи зі мною стали редакційні партійні збори, на яких слухалася моя персональна справа. Тут мені пригадали все: і розмову з професором, і позитивну рецензію на книжку Петра Шелеста «Україно наша радянська!», яку згодом Москва нищівно розкритикувала за «недостатній інтернаціоналізм», вилучила з продажу та бібліотек і знищила, й поїздку до Варни, і зустрічі з людьми, за якими вже простягся шлейф політичної неблагонадійності…

Крижанівського вразили не звинувачення у допущенні так званих ідеоло-гічних помилок. До цього він був готовий. Вразила поведінка деяких колег.

На пам’яті недавнє Різдво, гості в його оселі, на столі — вареники з картоплею і капустою, кутя з маком… Й ось один з учасників того застілля на зборах заявляє, що такий-сякий Крижанівський навіть за тією спільною кашею критикував найсвятіше — комуністичну партію.

Або інше. Хто б міг подумати, що від пильних болгарських «братушків» обкому партії стануть відомими висловлювання, які прозвучали з його вуст у Варні. Услід за ним, як у пригодницькому фільмі, до Болгарії їде член партбюро редакції із завданням дослідити й доповісти. Відтак у доповіді на партзборах прозвучала й така фраза: «83-річна мудра болгарка виявилася розумнішою від гостя її сина, відповідального секретаря редакції варненської газети, яка сказала: «Ми знаємо лише Росію, а не якусь вашу Україну. Радянський Союз — то все для нас Росія»…

А в уста практиканта редакції, якого Володимир Якович ще й учив писати, хтось вклав пропозицію: «Заборонити надалі Крижанівському працювати в органах друку і виховних закладах»…

Тут годилося б поіменно назвати всіх замовників й учасників того дійства, але відтоді стільки часу збігло, стільки змінилося в житті! Та й клята ментальність толерантних українців така, що не дозволяє на зло відповідати злом. Осуду заслуговує загалом уся компартійна система, яка прагнула перетворити людей на сумирних гвинтиків, а не особистостей.

— Важливо зазначити, — каже Володимир Якович, — що на тому зібранні-екзекуції були й ті, які трималися гідно. Це — кореспондент Володимир Лукач, заступник відпові-дального секретаря Микола Стовпник, друкарка Катерина Захарченко… Рятуючи мою гідність, вони врятували і свою честь.

Однак система вже була запрограмована на розправу. 22 листопада 1972 року первинна організація виключила Володимира Крижанівського з партії, а відтак його позбавили і роботи в редакції.

Світ не без добрих людей

— Кар’єра зламана, відмови у працевлаштуванні йшли одна за одною, — згадує ті дні Володимир Якович. — Було від чого відчаїтися. Але добрі люди підтримали. Випадково зустрів давнього знайомого — директора Одеської фабрики картонажно-паперових виробів Михайла Новосада, який, довідавшись про мої поневіряння, запропонував роботу на під-приємстві. Там я почав працювати старшим інженером-технологом з нових видів виробів, а згодом доріс до начальника цеху. У робітничому середовищі я залишився вірним своїм переконанням, відчув приплив нових сил боротися за справедливість. Усвідомлюючи, що розправа зі мною була незаконною, вирішив довести свою правоту й домогтися відновлення в партії. Спонукала до цього й ще одна причина: щоб ефективніше проводити пропаганду спротиву проросійській асиміляції серед партійців, була потрібна партійна трибуна.

Виявивши настирливість, Крижа-нівський таки досяг свого.

Серед тих, хто його підтримав у складній ситуації, називає і Юлія Мазура, тоді інструктора сектора преси обкому партії, й Анатолія Глущака, директора видавництва «Маяк», який взяв його на роботу.

Згодом став керівником редакційно-видавничого відділу Селекційно-генетичного інституту, який тоді мав статус всесоюзного.

Тим часом уже поставала нова політична доба.

В епіцентрі змін

Невипадково емблемою Одеського осередку Народного руху України став паросток, що пробиває асфальт. Він символізував громадський рух, який ламав підґрунтя тоталітарної радянської системи. Серед тієї рушійної сили були й очолювана Володимиром Крижанівським первинна організація НРУ в Селекційному інституті, яка в Одесі вважалася однією з найбойовитіших, й Одеське товариство української мови та культури «Південна громада», де він був заступником голови, а очолював цю організацію ще один колишній працівник «Чорноморки» — Валерій Грошко. Крижанівський був редактором і газети «Південної громади» — «Вільна хвиля».

— Не забути, — згадує Володимир Якович, — велелюдний мітинг на стадіоні «Динамо», влаштований за спільним рішенням міськкому партії та Руху, коли після розгорнутих дебатів та доказових аргументів компартійні лідери зазнали нищівної критики. Відвернувшись від них, учасники мітингу попрямували за рухівцями на Дерибасівську, майже вщерть заповнивши її. І тут, на мітингу в Міськсаду, з новою силою пролунали промови за вихід України із СРСР, за право українців на вільне життя на своїй, Богом даній, землі.

Зневажені й ображені комуністичні функціонери, продовжує співрозмовник, вирішили взяти реванш у процесі підготовки до проведення обласної рухівської конференції та висування делегатів на республіканські установчі збори, намічені на початок вересня 1989 року. За командою з обкому нам скрізь відмовляли в оренді приміщення для проведення конференції. Ба більше: обком сам «зварганив» (вибачте, інакше не скажеш) так звану рухівську конференцію й обрав своїх делегатів до Києва. Оргкомітет уповноважив справ-жніх представників Руху, серед яких був і я, провести з цього приводу перемовини з обкомом. Але нас зупинив його очільник Георгій Крючков. «Ми вже все зробили», — вигукнув він і показав газету з надрукованими резолюціями й іменами делегатів...

Для розуміння сутності того пар-тійного ватажка варто нагадати лише один запис зі «Щоденників» Олеся Гончара, недавно вміщених у «Чорноморці»: «4 квітня 1990 р. Вечірні новини порадували звісткою з Одеси: прогнали з обкому Крючкова, того найзапеклішого ненависника всього українського».

Але ніякі хитрощі й підстави не дали комуністам сподіваного результату. Рухівці з великим успіхом таки провели справжню конференцію, хоч для цього довелося їхати до Кишинева.

З хвилюванням, наче знову переживаючи ті хвилини, Володимир Якович згадує приїзд одеської делегації до Києва у ніч з 23 на 24 серпня 1991 року:

— Ми прибули трьома «Ікарусами», аби підтримати вимоги багатотисячних мас проголошення Незалежності України. І саме нашій делегації випала велика честь і велика місія — доставити великий і чистий-пречистий Національний прапор із приміщення Руху (на площі Перемоги) до Верховної Ради. Ми йшли колоною з прапором, а попереду в нас був транспарант: «Одеський Рух»! І тисячний мітинг на Хрещатику скандував: «Слава Одеському Руху!». Велике емоційне піднесення супроводжувало нас. Кияни й гості столиці прагнули доторкнутися до прапора, поцілувати. А через деякий час ми стали свідками підняття нашого національного символу над куполом Верховної Ради, над всією державою.

Рядки з передвиборної програми

На початку публікації ми зазначили, що Володимир Крижанівський завжди виношував ідеї щодо призупинення процесу занепаду сіл. У 1994 році він балотувався до Верховної Ради по Великомихайлівському виборчому округу і в своїй передвиборній програмі записав: «Зробити село власником не лише землі й первісної сировини, а й продуктів, товарів, виготовлених з тієї сировини. Об’єднати сільських виробників, заготівельно-переробні, збутові та деякі машинобудівні підприємства у єдиний виробничо-фінансовий комплекс, у своєрідну всеукраїнську агрофірму. Її об’єднавчою основою має стати єдиний Селянський банк. За рахунок повернення на село грошей від продажу переробленої продукції забезпечити розвиток соціальної інфраструктури».

Ті сили, які ще залишалися під впливом учорашньої партноменклатури, розгорнули проти Крижанівського шалену пропагандистську кампанію, і він не пройшов у депутати. Бо тоді ж «головним кандидатом» для керівників районів був М. М’ясковський — перший секретар новообраного обкому партії. Та все ж із шести кандидатів Володимир Якович став третім за кількістю набраних голосів виборців.

А життя не стоїть на місці

Є такий анекдот. Приходить чоловік до лікарні й каже: «Мені потрібен лікар вухо-око». Йому пояснюють, що такого нема. Він наполягає: «Мені потрібен». «Навіщо?», — запитують. — «Бо я чую одне, а бачу інше».

Щось подібне міг би заявити і Крижанівський. Нема, ще нема тієї України, яку воліли б бачити українці. Отож, як і раніше, він залишається на передньому рубежі боротьби за Україну і виховання в ній нової людини. Тому так ревно ставиться до різних подій. На шпальтах теперішніх «Чорноморських новин» нерідко з’являються його аналітичні і гострокритичні виступи. Вони ятрять серце. Ось, наприклад, кілька рядків з однієї з останніх публікацій про концерт у філармонії: «Там (себто на Донбасі. — В.Щ.) у нас біль і плач, там рани і сльози матерів, жінок, дітей-сиріт… Але про цих мучеників і героїв не прозвучало жодної пісні»…

До речі, у «Чорноморці» Володимир Якович Крижанівський — почесний гість. Ще в 1998 році на спеціальному засіданні її працівники, люди нових поглядів, засудили неправедне рішення попередників, запропонували йому повернутися на своє робоче місце в редакції, вручили посвідчення кореспондента газети.

— Усіх, хто тоді обливав мене брудом радянщини, моя душа давно пробачила, — каже. — Однак не почув я вибачення персонально саме від тих, хто навішував на мене всілякі бридкі ярлики.

Володимир Крижанівський має право сказати, що за будь-яких умов можна і треба зуміти віддати себе Україні. Він це зумів, і на цій лінії залишається й сьогодні. Це наче й про нього писав Святослав Караванський, перебуваючи у Володимирському централі:

Там, знай, хвалитись буде кожен:
— Я те зробив…
— Я те сказав…
Ти ж мовиш просто:
— В час безбожний
Душі моєї враг не взяв!

Валентин ЩЕГЛЕНКО.