Переглядів: 736

Із славного роду Лебединців

14 березня сповнилося 200 років від дня народження старшого з братів відомої династії діячів духовної культури України, земляків і ровесників Тараса Григоровича Шевченка — Арсенія Гавриловича Лебединцева.

Народився він у селі Яблунівка Канівського повіту Київської губернії в сім’ї священика. Зі спогадів молодшого брата Петра дізнаємося, що прадід Лебединцевих Василь для їхнього діда Григорія був вітчимом. Прабабця Ярина після смерті першого чоловіка, батька Григорія та ще одного хлопчика, вийшла вдруге заміж за вільного мешканця містечка В’язове Канівського повіту, вдівця Василя Лебединця, в якого від першого шлюбу було восьмеро дітей. Василь мав 500 десятин землі, однак його нащадки після скасування Катериною ІІ козацтва втратили не тільки землю, а й волю.

У Василя з Яриною народилося ще двоє синів. Як згадує у своїх спогадах Петро Гаврилович, Василь Лебединець добре ставився до всіх дітей, але лише двоє з дванадцятьох змогли вибитись «у люди»: Ісидор дослужився до майора, а Григорій став священиком у селі Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії, одружившись з дочкою священика цього села Марфою Михайлівною Ільяшевичевою. Саме тоді Григорієві змінили прізвище на московський лад — з Лебединця на Лебединцев.

Свого єдиного сина Гавриїла батьки віддали до Київської духовної академії, та через сильне пошкодження ноги він не зміг продовжувати навчання і, провівши два роки у Мошнинському монастирі, пішов на церковне служіння. У липні 1816 року Гаврило Лебединцев одружився з донькою священика села Яблунівка Канівського повіту Веклою Вакуловською. Про знайомство та заручини батьків також узнаємо зі спогадів Петра Гавриловича. На той час Гаврило Лебединцев був дяком у сусідньому селі Козацьке.

Якось до отця Григорія Лебединцева в Зелену Діброву заїхали донька священика з Яблунівки Векла Йосипівна Вакуловська з дідом для перепочинку з далекої дороги. Дід зайшов до хати, а дівчина залишилася на возі, щоб не тіснити господарів. Тож отець Григорій змушений був умовляти гостю зайти до хати. Красномовство молодиці вразило господаря, а коли гості лягли відпочивати, він помчав у Козацьке за сином. Вранці батько познайомив Гаврила з дівчиною, а невдовзі молодята побралися. Після весілля Гаврило став священиком у Яблунівці, розташованій на правому березі річки Рось, звідки тестя за переховування кріпаків звільнили. Там і народився старший син Арсеній, ще — Петро й Данило, а також дві доньки — Мотрона та Єфросинія.

У 1826 році, після смерті батька, отця Гавриїла перевели на батьківське місце у Зелену Діброву, де родина збільшилася ще на трьох дітей — народилися Андрій, Феофан і Марфа. Мешканців Зеленої Діброви, вільних козаків, наприкінці XVIII ст. князь Любомирський продав разом із землею Григорієві Потьомкіну, від якого село успадкував його племінник Енгельгардт. Нові господарі відібрали в отця Гавриїла 5 десятин церковної землі, подарованих у 1777-у його батькові князем Любомирським. Через це життя багатодітної родини було досить тяжким. До 1842 року о. Гавриїл не отримував ніякої платні від держави, а парафіяни, яких налічувалося до 900, не мали змоги давати йому більше 150 карбованців на рік.

Школи в селі не було, тому старші сини Арсеній і Петро вчилися грамоті у диякона Стрижевського. 1827 року братів віддали на навчання в Богу-славське духовне училище. Для навчання, крім харчів, потрібні були й гроші, яких у багатодітній родині завжди бракувало. Парафіяни збирали кошти всім селом. Пізніше брати віддячили односельцям: фактично їхнім коштом у Зеленій Діброві було відремонтовано церкву.

Возив братів до Богуслава разом із сином кирилівського священика Григорія Кошиця молодий Тарас Шевченко, який наймитував в отця Григорія. У спогадах про Шевченка Петро Лебединцев писав: «Мовчки я прозiвав, що в мене на козлах сидить український генiй, що поганяв булану, широкохвосту кобилу».

Через два роки брати успішно закінчили училище. Далі було навчання в Київській семінарії, а після її закінчення — в Київській духовній академії. Студентські роки Арсенія розпочалися, коли ректором академії був Інокентій (Борисов), а закінчилися при ректорові Димитрію (Муретові). Ці видатні особистості залишили в юнацькій душі яскраві спогади. З усіх викладачів семінарії найкращі почуття в Арсенія залишилися про інспектора ієромонаха Іоанникія, пізніше — архі-єпископа Варшавського, а потім — Одеського. В свою чергу архієпископ на одному з урочистих обідів в одеського градоначальника так висловився про Лебединцевих:

«Я пишаюсь тим, що всі п’ятеро братів Лебединцевих були моїми вихованцями».

Київську духовну академію Арсеній закінчив у 1843 році. Потрапивши в Одесу, викладав тут у духовній семінарії загальну історію та грецьку мову, а через три місяці став помічником інспектора семінарії. В 1846-у отримав магістерський диплом і став професором цього духовного закладу. Того ж року одружився з донькою одеського кафедрального протоієрея Олександрою Ісидорівною Гербановською та прийняв сан священика. Спочатку був дияконом, а пізніше — ієреєм Одеського Спасо-Преображенського собору. Одночасно і духівником виправних рот цивільного відомства.

Молодий священик потрапив до оточення колишнього ректора академії, а тоді херсонського архієпископа Іннокентія. У вересні 1848-го Арсенія Лебединцева підвищили до сану протоієрея і призначили настоятелем Петропавлівської церкви в Севастополі. Заодно був помічником архієпископа Херсонського і Таврійського у справі побудови нових церков, монастирів, скитів. У листах до архієпископа отець Арсеній повідомляв про археологічні розкопки давніх християнських святинь у Херсонесі та про віднайдені там реліквії. Цей епістолярій є безцінним джерелом для дослідження історії православної церкви на півдні України. Одночасно о. Арсеній був законовчителем дітей нижчих чинів Чорноморського відомства.

Арсеній Лебединцев — один з керівників оборони Севастополя в 1854—1855 роках. Евакуювавши сім’ю до Зеленої Діброви, він провадив богослужіння у Петропавлівській церкві до її руйнування (серпень 1855-го). За розпорядженням великої княгині Олени Павлівни з лютого 1855-го призначений духівником Хрестоздвиженської громади сестер милосердя. Протоієрей на власні очі бачив страшну картину Кримської війни, антигуманні дії та бездуховність чиновників. Він щодня відвідував поранених і хворих на перев’язувальних пунктах міста, здійснював різні служби та обряди. 13 липня 1855 року провів обряд відспівування адмірала Нахімова. Після відходу із Севастополя продовжував пастирське служіння у Сімферополі, незважаючи на епідемії тифу й холери, що вирували там. Пізніше було опубліковано «Щоденник» Лебединцева, в якому він описав жахіття Кримської війни, свої враження та відчуття від подій, свідком яких йому довелося бути.

За діяльність під час оборони Севастополя у 1854—1855 роках нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня, золотим наперсним хрестом на георгіївській стрічці. Попри пропозиції обі-йняти посаду настоятеля одного з храмів у Петербурзі, о. Арсеній повернувся до Одеси, що засвідчує його любов до рідної землі і спростовує спроби пропагандистів «русского міра» показати його винятково проро-сійську діяльність.

У лютому 1857-го призначений священиком Одеського карантинного батальйону та законовчителем міського дівочого училища. Із серпня того ж року — ключар, а з 1874-го і до кінця свого життя — кафедральний протоієрей Преображенського собору, законовчитель міського дівочого училища та Рішельєв-ського ліцею. Був також головою Одеської повітової училищної ради, членом опікунської ради Одеського навчального округу, обіймав інші посади.

У цей же час розпочалася його активна наукова діяльність. Арсеній Лебединцев брав безпосередню участь у дослідженнях Дубоссарського духовного правління, архіви якого були передані до Херсонської консисторії. На основі цих досліджень видав роботу «Ханська Україна», яку називав церковним літописом нової України. Автор показує домінуючий склад українського населення у Бузько-Дністровському межиріччі від часів Київської Русі до середини ХІХ століття. Наведені статистичні дані дають уяву про чисельність храмів і монастирів на цій території у зазначений пері-од. Навіть у часи Хаджибею тут налічувалося до двох тисяч православних.

Арсеній Гаврилович залишив значний творчий доробок, що складається з досліджень з історії православної церкви на півдні України, опублікованих у журналах «Херсонские епархиальные ведомости», «Записки Одесского общества истории и древностей», «Киевская старина» та інших виданнях. Більше 17 років був активним членом Одеського товариства історії і старожитностей. Його наукова спадщина — цінне джерело з історії півдня України ХVІІ—ХІХ ст.

Про визначних людей пам’ятають не тільки за їхні особисті досягнення, а й за досягнення їхніх дітей та учнів. Серед найвідоміших учнів Арсенія Лебединцева — випускник Рішельєвського ліцею, епідеміолог, президент Всеукраїнської академії наук академік Дмитро Заболотний, один із засновників першої в Росії бактеріологічної лабораторії Яків Бардах.

Слід відзначити, що троє дітей Арсенія Гавриловича теж залишили після себе добру пам’ять. Так, старший син Володимир був знаним не тільки в Одесі юристом, заступником міністра юстиції Російської імперії, а його син Всеволод (тобто онук А.Г. Лебединцева), талановитий астроном, більше відомий як «народоволець», страчений у 1908 році за участь у підготовці замаху на великого князя Миколу Миколайовича. Ця трагічна загибель спричинила передчасну, буквально через декілька місяців, смерть батька. Інший син, Арсеній, став відомим гідробіологом, відкрив наявність сірководню у водах Чорного моря, був доцентом фізико-математичного факультету Одеського, а після страти племінника — Петроградського університетів. Донька Олександра викладала історію та географію в одеських жіночих гімназіях, мати відомого астрофізика Георгія Гамова.

Арсеній Гаврилович Лебединцев не дожив до свого 80-ліття дев’ять днів: помер 21 лютого за старим стилем (5 лютого — за новим) 1898 року. Шкода, що в нашому місті, якому отець Арсеній прослужив вірою й правдою майже півстоліття, зробив значний внесок у розвиток духовного виховання кількох поколінь одеситів, ніяк не увічнена пам’ять про цю непересічну людину. Це могла б бути меморіальна дошка на стіні відновленого Преображенського собору або Рішельєвського ліцею, що на розі вулиць Садової та Торгової, на одній з будівель медичного училища.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorka@i.ua