Планета Валентина Мороза

Патетично? Та ні, коли говорити про Валентина Мороза. А говорили багато, багато людей хотіли висловити свої думки. То були і спогади, і якісь, можливо, запізнілі слова вдячности, і слова визнання поетового таланту, хоч його давно — ще з першої тоненької книжечки — було визнано раз і назавжди, і були то теплі та щирі слова про Людину, котра залишила яскравий слід у чиємусь житті…

— Коли я звільнився у 1988 році з табору, декотрі знайомці переходили при зустрічі на протилежний бік вулиці — так боялися. Ми зустрілись у букіністичній книгарні. Бачу — Валентин Мороз. Він підійшов першим, привітався, поспитав, як я та що… Звичайна людська балачка, дуже коротка, а запам’яталось — на все життя. Не побоявся подати руку… Він був справжнім українцем, у нього в крові була національна ідея. Національне відчуття. Особливо це відчуття пронизує його вірші… Хто може сказати, що Одеса — не українське місто, якщо ми маємо таких гарних поетів, хто скаже, що це не козацьке місто!

І це правда. Бо живуть тут люди талановиті, люди з козацькими серцями, відчайдухи і не лякливі. Як знаємо, в тих підлих часах багато хто остерігався відкрито виказувати свою україн-ську сутність. Але зібрався гурт сміливців, патріотів (не з тих, звісно, котрі на печах відлежувались, як за фортечними мурами) та й надумали нагадати Одесі про українські звичаї, про Різдво. Ці колядники — таке своє ім’я залишило їхнє товариство — пускалися в обходи українських осель. Спраглі невтоленої потреби свого, національного, рідного, люди стрічали їх зі сльозами на очах. Валентин Мороз просив, щоби обов’язково до нього — першого.

— Приходимо, — розповів п. Олекса, — а вони стоять посеред кімнати удвох з дружиною Іриною, схвильовані, врочисто випрямлені… А ми хором до них: «Добрий вечір тобі, пане господарю!».

Таким він був у житті, Валентин Мороз… Не побоявся першим подати руку вчорашньому в’язневі совісті, беззастережно приймав у себе «націоналістів», котрі так само зневажали ту систему, колядували весело, на одчай душі, по-козацьки…

Великим талантом лірика і громадянина був ущедрений Валентин Мороз — не зчаста стрічається в мистецтві. Це був, за визначенням Володимира Сподарця, «світлий талант, і світла книжка його прийшла до нас по п’яти роках по його відході». Ці поезії зібрані з різних збірників — з них виокремлено найкраще, найбільш характерне для нього, таке, що багатьом у пам’ятку й досі — а його вірші легко зам’ятовуються одразу. Ану скажіть лишень: «Чорт його знає, чим пахне солома», або ж от се, таке філософськи заглиблене й так поетично висловлене: «Я міст до тебе, Україно, і перехожий на мосту». Й одразу постають в уяві його усміхнені очі за скельцями окулярів, а то й серйозні, замислені… То був поет-філософ, поет-гуманіст, глибоко національний і водночас відкритий для всіх. Про що, властиво, й говорилось на презентації. Поет, гранично вимогливий до слова й так само доглибно залюблений, вчарований Словом. Українським словом, рідною мовою, що пульсує, ллється з його строф — наче кришталевої чистоти і дзвінкості джерелиця.

Найбільше згадували, назагал, молоді роки, що й не дивниця, бо таки ж найкращий, найбільш пам’ятний час — усе-таки молодість, позначена щирою дружбою, закоханістю в поезію.

— Не було більш вірного товариша, — згадував письменник Володимир Рутківський, лавреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка. — Трапилось так, що я довго працював з ним на обласному радіо. Всі вірші — його і мої — ми спільно обговорювали. Були непримиренними критиками один одного. Вже зранку було видно по ньому: написав щось вдале чи ні. «То що, будемо слухати?». Ми відстоювали у тих своїх, часом гострих, розмовах кожен рядок, кожну риму. Він орієнтувався на українських класиків, я казав, що треба дивитись ширше… Майже щодня з’являвся у нас Борис Нечерда. Ми заходили до винарки, і знову сварились непримиренно. Його книжечка «Лада» була знайома нам ще до її виходу в світ. Ми добре знали: треба відповідати за кожне слово… Потім долучився Василь Сагайдак, і ми вже вчотирьох «брали на зуб», як мовиться, кожне слово. Ще був тоді з нами Віталій Березінський… Ми вели винятково творчі, дискусійні, хоч і дуже темпераментні розмови… То були найпродуктивніші наші часи. Відтак наші зустрічі плавно перейшли в Ірпінський будинок творчості. Кожен мусив за 24 дні написати 24 вірші. І знову — гарячі дебати…

А про що ж іще могли сперечатись молоді поети, вчаровані рідним українським словом, лицарі поезії, якщо самі собі заприсягли вірність обраній Дамі серця! Вже пізніше прийшов на радіо головним редактором ще один молодий поет — Володимир Невмитий. Тож давно вже на часі, і про це не вперше говориться, встановити меморіальну таблицю на тому будинку по вул. Троїцькій, 43б, де працювали на радіо талановиті одеські поети, кожен з яких вписав свою яскраву сторінку в історію української літератури ХХ століття. Про це нагадала у своєму виступі Любов Ісаєнко. Наголосивши й на тому, що Валентин Мороз був тим, хто виховував молоде поетичне пагіння, себто вважав за обов’язок працювати з молодими — у кому бачив талант, або, як мовиться, оту «іскру Божу». Цьому віддавав свої зусилля, свій час і в Малій академії наук — МАН, і в Пушкінському ліцеї. Щирі слова подяки висловив один з його учнів Володимир Немєрцалов:

— Для мене Валентин Мороз був більше, ніж вчитель, більше, ніж ментор, він був — другом. Зустріч із ним стала доленосною для мене. Вона дала мені вектор у житті, вказала шлях подальшого руху вперед. Як і багатьом іншим його учням.

Це дивовижно, але кожен, хто прагнув виступити на тій презентації, мав свої найтепліші згадки про нього.

— Ми з ним просто товаришували, — згадувала письменниця Галина Могильницька. — Пригадую, йшли ми якось вулицею, і я вирішила почитати свої вірші. Раніше нікому не зізнавалася, що пишу. Він послухав і питає, чиє це. Кажу, що Ліни Костенко. — «Бачу, що це не так». — Читаю далі. — «А це чиє?» — Лесі Українки. — «Не читав, — каже, — цього у Лесі». — Тоді я зізналась, що таки ж — моє. Відтоді він, як тепер кажуть, почав розкручувати мене. Вийшла збірка. Цей крок змусив мене зробити Валентин Мороз, славний наш поет.

Важливе місце Валентин Мороз посів і в житті професора Олександра Птащенка, за власним його зізнанням.

— Я трохи пописував, захопився думами. Важкий жанр, і Валентин Мороз брав участь у моїх спробах освоїти його. Якось телефоную до нього. «Заходь», — чую у відповідь. А за-кінчилось тим, що він відредагував більшість моїх дум. Дуже акуратно, сказати б — інтелі-гентно, давав важливі поради. Цінував доладне слово. І в своїй власній творчості завжди знаходив точні образи, несподівані рими.

— Пригадую, він завжди казав, коли зустрічав у нас, його учнів, гарну риму, образ, метафору: «Це смачно!». Дуже інтелігентно реагував на наші творчі невдачі. Говорив тоді: «Шукай… Де твій записник? Записуй все почуте: образ, риму, порівняння… Все згодиться, не тепер, то колись», — це з виступу учениці його В. Антонової.

З-поміж тих, хто приходив на його семінари, далеко не всі пішли в літературу, та це й природно. Не вчив їх бути поетами. Навчав мислити творчо, розширювати світогляд, розвивати інтелект. Художник Олександр Гаркавченко все життя пише вірші, але, як сам каже, винятково для себе.

— Завдяки Валентину Морозу із 16 років я почав ходити до літстудії. І це саме він підштовхнув мене до майстра декоративного розпису Ростислава Палецького, якого дуже поважав. А згодом я став лауреатом премії імені Палецького. Але захопився ліпленням з глини — цю школу перейняв у самобутніх майстрів сестер Шиян. Певне, багатьох з нас отак вели по життю майстри-наставники. Живу нині в Крижанівці під Одесою і вже сам навчаю сільських дітей у художній студії — тому, що сам добре знаю. І в цьому бачу свою місію.

Кожен виступ додавав щось до постаті Валентина Мороза, увиразнював його образ — людини, поета, вчарованого Життям, вірного друга, наставника молодих, котрі, вочевидь, чимось його збагачували, як і він їх. Важко в газетному матеріалі назвати всіх, хто сказав своє слово про нього. І кожен у своєму виступі підтримав пропозицію про те, що літературна премія імені Валентина Мороза має бути Всеукраїнською.

Роман КРАКАЛІЯ.